Острів невезіння

«Ви ж гляньте, хто тоді прийшов!»

Ця публікація вже «доношувалася» автором, як на обласний корпункт «УМ» зателефонував письменник Павло Вольвач. Назвав низку прізвищ патріотично налаштованих запоріжців, «котрі, як і численна письменницька братія, жадає, аби й ваша поважна газета долучила свій голос до осуду опонентів керівника «Хортиці» пана Сушка». І почав тезисно акцентувати на позитиві фігуранта «хортицького скандалу» й абсурдності звинувачень на його адресу.

«Пролог» розмови не був тривалим, позаяк пан Вольвач зрозумів: власкор «УМ» опального гендиректора знає добре. І не з побіжних характеристик, а завдяки колежанським стосункам. Тоді, у 90–х роках, я мав статус власкора–контрактника «Запорозької Січі», редагованої Костянтином Сушком. Для зросійщеного й консервативного запорізького регіону то була надто смілива газета. Лише Костянтин Сушко ризикнув тоді оприлюднити моє інтерв’ю з покійним парламентарієм–антимафіозі Анатолієм Єрмаком. «Батьків» Запоріжжя і депкорпус міськради, яка донині є засновником газети, непокоїла не лише гострота публікацій; «дістала» їх і виняткова україномовність «Запорозької Січі». Відтак «мерські сотоваріщі» невдовзі турнули пана Сушка з посади редактора. Те нелегітимне рішення упереджених можновладців мало і свій позитив: вигнанець одержав нічим і ніким не лімітований час для свого письменництва і краєзнавчої діяльності.

На початку квітня 2005–го Костянтина Сушка призначили генеральним директором Національного заповідника «Хортиця». Його вже дебютна прес–конференція дала підстави прогнозувати неминучу «війну» за Хортицю. Надто відверто і різко висловлювався новий керівник про земельні «апетити» олігархів, котрі занадилися будувати котеджі в заповідній зоні, про вандалів і браконьєрів на «Мерседесах» («У мене вже є список 17 автівок, які заїжджають навіть у плавні. Посвідчення такі, що до рук страшно брати!..»). Чи не тому так комфортно почувалися крутелики в заповіднику, що лише Сушко витягнув на світ божий і здмухнув 18–річний шар порохняви з Державного акта на право користування землею, що був підписаний ще 17 квітня 1987 року тодішнім мером Запоріжжя Валентином Яланським.

Та ти ще й «баб» крадеш!

Костянтин Сушко першим з–поміж гендиректорів кинув виклик грошовитим «безпрєдєльникам», які проклали Хортицею понад тисячу (!) доріг. Попри те, що 19–річний підліток і 66–річний пенсіонер — оце й уся на той час охорона на 2386 заповідних гектарів. Назагал працювало тільки 68 осіб — удесятеро менше, аніж, скажімо, в уманському 170–гектарному Національному парку «Софіївка». Перекрили зайві дороги колодами чи ровами, виставили додаткові сторожові пости, службу охорони збільшили до тридцяти з лишком осіб...

«Відповідь» не забарилася. Спершу — у форматі «червоного півня». Від низки пожеж уже в квітні 2005 року вигоріла третина Хортиці! Підпали тривали до пізньої осені, рекордна «серія» — 15 пожеж за шість днів! — спопелила південно–західний схил острова... Потім поглумилися над пам’ятником Тарасові Шевченку, а в ніч перед Покровою зрізали біля Музею історії запорізького козацтва восьмиметрового дерев’яного хреста, встановленого на Козацькому колі ще на зорі незалежності...

Подальший перебіг подій засвідчив, що все це не було випадковим збігом обставин. Якщо столиця, особливо — після відвідин заповідника Президентом України Віктором Ющенком, почала заохочувати безкомпромісну позицію Сушка (гендиректор одержав кілька відзнак, поміж яких — Грамота Верховної Ради України і медаль «За розвиток Запорізького краю», а генеральний план розбудови «Хортиці» — фінансову підтримку Києва, у тому числі мерії «епохи Омельченка»), то вектор зусиль запорізьких «князьків» виявився полярним. Уверх по Дніпру, до столичних відомств, уже в січні 2007 року полетіли перші «депеші» про «оборудки непрофесійного гендиректора» — роздачу земель і варварське збирання козацьких хрестів, зведення у плавнях «хатинки Сушка» і тринькання бюджетних коштів «на якісь писанки і казани»... В результаті лише КРУ тричі перевіряло заповідник. До речі, нічого не «накопали» ні КРУшники, ні комісія низки міністерств: землі Сушко нікому не виділяє, кошти дирекція не розбазарює; усі пам’ятники — «в тему»; «хатинку» зведено поза плавнями, і поселиться там не гендиректор, а музей Якова Новицького...

Про низку «наїздів» опальний гендиректор розповів на червневій прес–конференції. І багато що прояснив черговою пікантною обставиною: поміж підписантів відправлених до столиці офіційних клопотань значиться і «син одного усім дуже відомого земляка, який активно лобіює будівництво на острові... аеродрому»! Запропонували Сушку увійти «в долю» облаштування на Хортиці «комерційного раю» — відмовився. Без протоколу бодай намірів у квітні 2007–го випровадив гендиректор за двері й делегацію гінців від мерії та облради. Ті так проймалися землями заповідника, що в один присіст хотіли вирішити: не може їм дати ради дирекція «Хортиці» — залишмо їй три гектари з адмінспорудами, а решту — нумо повертати до комунальної власності громади. Відбули ні з чим — ось і почалася помста за спротив заможним хлопцям.

Знаково й те, що саме в день озвучення Сушком на прес–конференції чергової порції пікантностей на сайті Запорізької облради з’явився грізний коментар ситуації першим заступником згаданої ради паном Клєпаковим: мовляв, що отой Сушко маніпулює землями, що дослідження, які проводяться нині, не мають жодного наукового значення, що «нефаховою дорогою» завдано шкоди ландшафту, що «він скомпрометував себе не лише діями на о. Хортиця, а й у Василівському районі. За його вказівкою з території району без дозволу органів влади було вивезено низку історичних пам’яток...». З кам’яними хрестами і скіфськими «бабами» ситуація cправді складна. Збирали їх у закутках регіону безгоспними, аби Хортиця виглядала історично вірогіднішою. Де було знати, що безпроблемно «баби» осідають на дачах спритників, відтранспортовані ж (за дійсно його вказівкою) до заповідника з часом можуть опинитися у реєстрі — чого тільки не роблять у нас «заднім числом». Ось тобі, гендиректоре, і кримінальна справа!

«Хортиця» стала дивом — з опонентами дива не сталося

Хто Хортицю любить щиро — так це пересічні українці: 26011 інтернет–голосів вивели заповідник у переможці всеукраїнської акції «Сім чудес України». А місцеві «вожді» замість свята влаштували скандал. Не могли вони інакше, бо ж «Маршрутами семи див України» на Хортицю прибули «помаранчеві» — ініціатор і голова оргкомітету Микола Томенко, екс–«губернатор» Юрій Артеменко. Голова «біло–синьої» облради Олександр Нефьодов і віце–«губернатор» Микола Фролов сиділи поруч з ними в президії до моменту вручення Костянтину Сушку статуетки за перемогу «Хортиці». «Кому вручаєш? Він же скомпрометував себе»,— зчинив лемент депутат Дмитро Швець, вимагаючи передачі символа перемоги керівникам області. Пан Томенко «команди» не виконав, зауваживши, що акцію проводив не Кабмін, а громадська організація: «Ми працювали безпосередньо з дирекцією заповідника — нам і вирішувати».

На грішній українській землі святих, звісно ж, бути не може. Костянтин Сушко не є винятком — з огляду на передовсім свою амбітність та «їжакуватість». У стосунках навіть з журналістами і підлеглими. Через розбіжність в оцінці підводних археологічних досліджень Сушку починають опонувати звільнені ним працівники Дмитро Кобалія і Максим Остапенко. Свою упередженість до підлеглих Сушко спростовує. Каже, що «князьки», аби заволодіти землями Хортиці, хочуть посадити в крісло гендиректора його заступника, «зговірливого Максима Остапенка. Я знаю, хто замовив цю кадрову революцію. Мені ж прикро за Максима — хлопчик не міг дочекатися мого виходу на пенсію».

Не будемо моралізувати з приводу «хлопчика» — суттєвіше, що гендиректор, попри свою «несвятість», заслуговує на підтримку столиці. На цьому й акцентує в листі до Президента України еліта запорізької інтелігенції: місцева влада ніколи серйозно не сприяла розбудові заповідника і будь–що силкується позбутися Костянтина Сушка — патріотично налаштованого керівника, який своєю позицією стримує «дерибан» у заповідній зоні. «Хортиця» за два роки роботи Сушка стала ще привабливішою: задіяно історико–культурний комплекс «Запорозька Січ», відновлено комплекси «Скіфський стан» і «Протолче», відкрито «Тарасову стежку» і низку інших туристичних маршрутів, відреставровано Музей історії запорозького козацтва, відкрито пам’ятники українській Писанці й Скіфському казану, пишуть главі держави доктори наук, професори Віктор Чабаненко, Віталій Отрощенко і Федір Турченко, керівники запорізьких філій «Просвіти» і НРУ Тарас Шевченко і Михайло Калиняк, екс–директор національного заповідника «Хортиця» Арнольд Сокульський...

5 жовтня я привітав пана Костянтина з днем народження. Застав його не в робочому кабінеті — на оздоровленні в санаторії. Опальний Сушко не приховував свого кепського настрою: лікуватимуся ще днів з десять, а потім, мовляв, усі ми дізнаємося, кому дістанеться Хортиця — маленьким чи новим українцям...