Пане Мазепо, до вас посли з Московії...

Посольства як міжнародне визнання України

Гетьмани не випадково прагнули міжнародного визнання України — це зміцнювало статус України як держави.

Іван Мазепа запрошував до себе «повпредів» найвпливовіших європейських та азіатських правителів. Деякі іноземні посли постійно проживали в Україні, хоча, у сучасному розумінні, не мали посольських приміщень. Інші — не мали офіційного статусу й називалися в ту епоху резидентами, перебуваючи фактично на правах гетьманських радників. Серед постійних резидентів варто назвати молодого генерала Понятовського (майбутнього польського короля), який пообіцяв Мазепі у випадку українсько–шведського військового союзу допомогу польської армії. Цього не сталося з невідомих причин, але Понятовський разом з Мазепою та Карлом ХІІ брав участь в усіх військових кампаніях.

Церемонія, яка називається зараз врученням вірчих грамот, тоді відбувалася так: приймаючи грамоти правителів, Іван Мазепа спочатку цілував на них печатку і лише потім ознайомлювався зі змістом документа.

Якщо візити мали конфіденційний характер, гетьмани Самойлович і Мазепа запрошували послів не до столиці — Батурина, а зустрічали в Бахмацькому або Гадяцькому палацах...

Через іноземних послів гетьман Іван Мазепа виписував німецькі, голландські та французькі газети, які для нього в Батурин привозили спеціальною дипломатичною поштою. Варто нагадати, що з кінця XVII ст. Україна вже мала свою пресу. Гетьманські газети називалися «курантами» й були друкованими або рукописними, але не збереглися до наших днів. Пресу разом з книгами продавали у спеціальних крамницях, які працювали в усіх великих містах або при монастирях. У другій половині XVII ст. Московія ще не знала преси, а церковні книги продавали на м’ясних й овочевих базарах.

Посланців московських царів зустрічали як іноземних, але, можливо, з показовішою пишністю. Церемонію супроводження надзвичайного московського посольства на чолі з Шакловитим 1688 року варто описати окремо — як ілюстрацію до минулого.

На московському кордоні дипломата зустрічав місцевий сотник з двома сотнями козаків, які далі супроводжували його. Дорогою у першому місті Шакловитому було вручено гетьманів лист із повідомленням, що його «чекали з радістю». Далі посольство вітали вищі гетьманські чиновники, охорону було замінено на батуринських козаків. Перед в’їздом до Батурина, за мостом через річку, посла зустрів гетьман Мазепа і запросив до своєї карети. У кареті дипломат, як належало в подібних випадках, сидів праворуч від гетьмана. З обох боків батуринських вулиць, якими проїжджала процесія, вишикувався вишкіл козаків з рушницями та прапорами. Перед призначеним готельним будинком для гостя грав оркестр.

Подарунки як данина етикету

Дарунки були неодмінним атрибутом ввічливості послів під час візитів до правителів, і так було до середини XVIIІ століття. Коштовні дарунки були лише декларіцією про наміри, бажанням нав’язати контакти. Відомо кілька таких прикладів: турецький султан передав гетьманові Івану Мазепі каптан і шапку візиря, польський коронний гетьман Яблоновський 1705 року презентував Мазепі зброю й інше мисливське знаряддя. Задовго до Північної війни Елеонора, рідна сестра шведського короля Карла ХІІ, подарувала Мазепі шпонку з дорогоцінним камінням із «самозакоханою» літерою «Е». Мазепа полюбляв цей сувенір, часто надягав його на бали, що навіть увійшло до одного з описів його урочистого вбрання.

Гетьман України отримував численні дарунки від Петра І — соболі, шаблі, золоті оксамитові ферезеї, атласні каптани з алмазними гудзиками, рушниці, золоті та срібні чарки, гроші, коней. Щороку цар надсилав гетьманові барило рейнського вина, а з 1698 року — два, барило новгородського оцту, барило горіхової олії, з риби — одну велику білугу та сьомгу, сто чечуг та 500 лимонів. У Москві 1689 року гетьманові було передано срібну вазу та золотий пояс із діамантами.

Навзаєм гетьманськими гостинцями були великий золотий викладений самоцвітами хрест, шабля, оцінена у 2000 рублів, і золоті підвіски для царської рідні. Після взяття Азова Іван Мазепа передав цареві турецьку шаблю у золотій оправі з дорогоцінними каменями, щит з візерунчастими прикрасами на золотому ланцюзі. Наступного разу гетьман передав Петру І турецьких жеребців, дорогі сідла, різноманітну зброю.

Відомо також, що Мазепа постійно надсилав для царської кухні фрукти. Можливо, найбільш широким жестом були послані до Москви 1706 року тисячу коней. Також гетьман подарував московському цареві платно з гладкого оксамиту, прикрашене срібним плетеним мереживом. Платном називали довге пряме царське плаття, що було урочистим вбранням московських царів, яке одягали при вінчанні на царство та на прийоми іноземних послів. Петро І, як свідчать архівні документи, вельми полюбляв цей гетьманів подарунок і, незважаючи на подальше нищення пам’яток матеріальної культури, пов’язаних з Мазепою, залишив собі.

Вершиною фантазії запорозького козацтва, яке діяло окремо від гетьмана, був дарунок царям білих верблюдів, добутих у Стамбулі. І хоча верблюди не могли довго прожити під час лютих російських зим, про такий незвичний сувенір довго говорили в московських салонах і при дворі.

Ордени та Євангелія Мазепи

З кінця ХVІІ ст. українські гетьмани відзначали героїв–козаків Запорозького війська орденами за подвиги під час бойових дій, які тоді називалися «значками». Звідси походить назва значкових товаришів, тобто козаків–лицарів, відважних героїв війни, заслужено відзначених українськими правителями. Гетьманський орден, дарований козакові, назавжди закріплював його статус і покращував матеріальний стан. Адже значкові товариші прирівнювалися в майнових правах з військовими товаришами (тобто заслуженими козаками), але без права успадкування лицарської честі та військових маєтностей нащадками (як тоді писалося, «до ласки гетьманської»). Зазвичай, церемонія нагородження козаків урочисто проводилася у Батурині після завершення кампанії або повернення з військового походу.

Мазепа також мав дві монарші нагороди, про які згадував у своєму титулі. 8 лютого 1700 року Петро І зробив гетьмана Івана Мазепу другим лицарем ордена Андрія Первозваного. Орденський хрест той був золотим із фініфтю вагою 33 з третиною золотника, прикрашений блакитною стрічкою.

Утім, «не московитами єдиними»... За три роки польський король Август ІІ оголосив гетьманові Мазепі грамоту про надання ордена Білого Орла. Орденський ланцюжок складався з 24 золотих кілець, прикрашених з одного боку фініфтю, з яких 12 — із зображенням білого орла, шість — із рельєфним зображенням Богоматері, а ще шість — із монограмою «Maрія».

«Одяг» для Євангелія як боротьба амбіцій

Відомо, як високо пошанував Іван Мазепа московський орден лицарства. Без сумніву, нагорода була символічною, бо тоді в очах московського царя гетьман уособлював лицарську відвагу всіх запорозьких козаків. Під час церемонії вручення ордена Андрія Первозваного цар також подарував гетьманові Євангеліє московського друку. Варто наголосити, що саме 8 лютого 1700 року московський цар вперше назвав Мазепу новим титулом — гетьманом, князем України Малоросійської.

Навзаєм гетьман вирішив «одягнути» книгу коштовною чеканною оправою, яку замовив у царського золотаря Георгія Дробуса. Цей майстер народився в Правобережній Україні, належав до роду Дробишевських і до царської служби перебував серед київського цеху. Замовлення Мазепи мало затьмарити царську уяву про благодійність — гетьман виділив аж один кілограм 352,84 грама золота та близько п’яти кілограмів срібла на виготовлення окладу Євангелія. Пишну оправу супроводжено написом, що йде по обрізу книги: «Це Євангеліє справлялось коштом і накладом його царської величності війська Запорозького гетьмана і славного чину святого апостола Андрія кавалера Іоана Мазепи 1 червня 1701 року, зробив іноземець Георгій Дробус».

Євангеліє Мазепи — одна з найкоштовніших пам’яток матеріальної культури в Україні, нині зберігається серед запасників Національного художнього музею. За карткою опису експонату цікаво простежити історію його місцеперебування. Цю книгу якось було відшукано в одній з переяславських церков, потім вона потрапила до Києво–Печерської лаври, а після більшовицької революції — до Національної художньої галереї. Проте описова картка замовчує, що це одна з книжок бібліотеки Івана Мазепи в Гончарівській резиденції в Батурині, яку 1708 року врятував невідомий священик. Він перевіз її до місця зберігання Пересопницького Євангелія, дарованого того самого 1701 року Переяславській кафедрі.

Наскільки важливі ці духовні святині, підтверджує факт, що сьогодні президенти України складають присягу саме на Пересопницькому Євангелії.

Володимир СВЕРБИГУЗ