Анімація–мультиплікація і вовки прогресу

«Крок» був уже чотирнадцятий — починаючи від 1989–го року. Як відомо, його проводить спільна українсько–російська команда — в Україні та Росії, по черзі. Зазвичай на кораблі — Дніпром чи Волгою. Це фестиваль авторської, некомерційної анімації, яку, власне, й ніде більше побачити: ні телебачення, ні кінопрокат подібні фільми не показують. Отже, фестивалі — чи не єдиний екранний майданчик для них...

Здрастуй, жах!

Років із десять тому моя стаття про «Крок» у московському журналі «Искусство кино» так і називалась: «Здравствуй, ужас». Йшлося про те, що у фестивальній програмі домінували стрічки депресивного характеру. Причому їх авторами були не громадяни якихось відсталих і зубожілих африканських чи азійських країн, а мешканці більш ніж благополучних європейських населених пунктів. Я навіть формулу тоді вивів: чим комфортніше живе людина, тим більшим песимістом вона робиться. Коли проблем матеріального, побутового штибу майже немає, коли опиняєшся віч–на–віч із проблемами світоглядного, буттєвого змісту, — о, якими жахливими постають люди і їхні життя, скільки затруєнь виявляється там... За десять років ситуація радикально не змінилася.

Хоча винятки бувають. Скажімо, найсмішнішою стрічкою конкурсної програми видалася 9–хвилинна «Спляча Бетті / Sleeping Betty» канадійця Клода Клотьє. Варіація казки про сплячу красуню оповідана в дусі ексцентричної комедії, дивовижно винахідливо і дотепно. До речі, це класична мальована анімація, без застосування комп’ютерних технологій. Можливо, саме це й стало причиною неуваги до фільму з боку журі, яке очолював наш земляк, киянин від народження і за вихованням, а нині американець Ігор Ковальов. Останній декларував пріоритет пошуку нової анімаційної мови, й відтак саме лишень віртуозне володіння професією нічого не додало у фестивальній вазі картини.

Зате британець Луїс Кук отримав доволі неочікуваний (під час оголошення журійного вердикту в залі Київського Будинку кіно навіть глузливо посвистіли трохи) Гран–прі за так само 9–хвилинних «Сестер Пірс / The Pearce sisters». Доволі складна техніка, в якій змішано і мальовану анімацію, і об’ємну 3D – комп’ютерну технологію, і образність старих казок та новітніх песимістичних снів (у тому числі — кінематографічних). Самотність людини постає тут у складному поєднанні власне духовного та фізичного, навіть фізіологічного — може, саме це й привабило журійців у першу чергу.

Втім, у конкурсі були фільми й кращі. Наприклад стрічка «Сільський лікар Франца Кафки» 43–річного японця Коджі Ямамури (журі відзначило його локальним призом у категорії фільмів тривалістю від 10 до 40 хвилин). Нічний виклик лікаря до пацієнта стає матеріалом для притчеподібної історії сюрреального штибу. Демони колективного підсвідомого тут візуалізуються з дивовижною майстерністю...

Високий професіоналізм — як і завжди — визначав і нову роботу знаменитого російського режисера Олександра Петрова, 26–хвилинну «Мою любов» (нагадаю, попередня стрічка режисера «Старий і море» дістала «Оскара»). Звична для Петрова екранізація літературного твору (цього разу в основі — твори Івана Шмельова), так само звичною є техніка — малюнок фарбами на склі з очевидним тяжінням до традицій реалістичного російського живопису ХІХ століття. Герой фільму — 16–річний юнак, чия свідомість живе у двох світах — ідеальному, романтичному та реаліях позаминулого століття. Журі нагородило фільм, поруч «Сільського лікаря...», призом: як кращий у своїй категорії.

Три роки тому фестивальний люд «Кроку» (він «плавав» російськими маршрутами) відвідав Петрова у його студійній майстерні в Ярославлі (саме там він живе й працює). Майстер світового рівня і визнання не полишає своєї «малої» Батьківщини — це «його любов», звідти він черпає натхнення — матеріал для потужних візуальних образів (це й засвідчив його новий фільм). Запам’яталася тоді, у Ярославлі, неповторна атмосфера студії, неспішність, несуєтність людей, що там працюють. Вразила й цифра просування виробничою дистанцією — біля 30 секунд екранного часу щомісяця. За рік — шість хвилин, і це за умови важкої щоденної праці. Усі вони, як правило, відповідають так: усе компенсується неповторністю акту анімування, оживлення мальованої (чи лялькової) реальності. Почуваються богами, що творять світ, даруючи йому душу...

На прес–конференції Петров сказав, що, починаючи цю роботу, він був упевнений, що вона стане для нього відпочинком. «Одначе через півроку я зрозумів, що вляпався...». «Річ у тім, що попередній фільм «Старий і море» був найстрашнішим у моїй біографії. Вода — це страшне середовище, дуже важко дається для відтворення. Після цього матеріал російського міста, без води(!), видавався легким. Як же я помилявся!».

Узагалі російська анімація вочевидь на підйомі, як, власне, і весь кінематограф наших північних сусідів. Не тільки тому, що в нього вкладають чимало грошей — передусім із державного бюджету. Упродовж 90–х росіянам дивовижним чином вдалося зберегти і навіть наростити творчі кадри. Хоча добре пам’ятаю, як Олександр Татарський (нагадаю, так само, як і Ковальов, походить із київського світу), що був мотором, душею російської анімації тих часів, не раз нарікав: його учні, один по одному, від’їжджають за кордон. Три місяці тому 57–річний Татарський пішов із життя, й під час вечора пам’яті талановитого режисера («Пластилінова ворона», «Зворотний бік місяця», «Брати Пілоти», «Віднесені вітром» та ін.) і продюсера (заснував студію «Пілот», що у ті самі 90–ті була безсумнівним лідером російської анімації), генератора ідей, говорилося і про те, що нині його учні повертаються до Росії.

Повернутися... До джерел

Татарський, окрім усього іншого, вигадав проект «Гора самоцвітів» — об’ємний серіал, в основі якого 13–хвилинна екранізація фольклору, казок народів, що населяють Росію. Лідером глядацьких симпатій на «Кроці» була картинка «Жихарка» (складова проекту «Самоцвітів») Олега Ужинова. Від журі так само визнання — один із призів. Весела, дотепна казка про дівчинку, яку намагається обманути фольклорна лисиця, та все не вдається ніяк. Режисер висловив найбільшу дяку своїй малолітній дочці, з якої й «ліпили» Жихарку.

Ще один російський проект — «Колискові світу», який реалізує молодий режисер Ліза Скворцова. А білоруси, точніше — відомий мінський режисер Михайло Тумеля, заходилися візуалізувати свої приказки–примовки. Під час прес–конференції я запитав Тумелю, як там воно з білоруським фольклором, мовою загалом — адже ніби не в ходу, поза повсякденною мовною і культурною практикою. Режисер відповів цілком серйозно: якраз про це я й думав, розпочинаючи роботу. Молодь нині у першу чергу тяжіє до мови візуальних мистецтв, отже найліпший спосіб оживлення, відродження фольклорних джерел є їх переклад мовою сучасних пластичних мистецтв.

Відродили й симфонічну казку Сергія Прокоф’єва «Петя і вовк / Peter and Wolf» — фільм британської режисерки С’юзі Темплон (спеціальний приз журі) був навіть винесений на закриття фестивалю в Будинку кіно. Картину показано у музичному супроводі київського муніципального оркестру під керівництвом Олексія Баклана. Музика геніального росіянина сподобалася усім, а от фільм задовольнив не кожного. Хоча його оригінальність є, на мій погляд, безсумнівною. Знов–таки, йдеться про те, що анімація прагне перекодувати й затим популяризувати твори, які для більшості людей перебувають «поза зоною досяжності».

Злидні проти господарів

А що ж українці? Вони не отримали жодного приза чи бодай диплома — навіть від громадських, зазвичай поблажливих до своїх, організацій. Просто на тлі росіян, британців, бельгійців чи там корейців наші пасували. Нічого не отримав навіть Степан Коваль із фільмом «Злидні» (зробленим у рамках того самого російського проекту «Гора самоцвітів»). Нагадаю, попередній фільм Коваля, «Йшов трамвай № 9» переміг не тільки на «Крокові», а й одержав «Срібного ведмедя» у Берліні і ще невідомо якої призової звірини — на інших фестах. А тут — ніц. Можливо, тому що західноукраїнська казка про злиднів, які руйнують цілком справне хазяйство, виявилася трохи затягнутою, сказати б, млявою трохи. Хоча сприйняття фільму учасниками фестивалю було доволі жвавим. Усі звернули увагу на те, що людські персонажі говорять українською, а от злидні — російською. Мораль цієї казочки у такому лінгвоваріанті виглядає цілком прозорою...

Натомість у ще одній екранізації української казки, картині «Ловись, рибко» Ірини Смирнової (так само складова «Гори...»), мовний ландшафт виглядає трохи дикувато — персонажі чомусь говорять так, неначе наслухались монологів Вєрки Сердючки. Зрозуміло, хотілося врахувати інтереси російської аудиторії, не втративши при цьому українського колориту. Одначе ж не всі засоби є добрими. Веселим і доволі дотепним вийшов новий фільм Наталі Марченкової «Чарований запорожець». Ще один український режисер, Наталя Чернишова, брав участь у конкурсі з фільмом «Лисиця і дрізд» (ще одна серійна картина від «Гори самоцвітів») — професійно, одначе ж нічим не вразила. Стан наших анімаційних художників і режисерів вочевидь депресивний. Працюють зрідка. Студія «Укранімафільм» — у підвішеному стані. Турбаціям–пертурбаціям у нашому кіно немає краю, а корабель, у підсумку, стоїть. Хоча молоді й талановиті люди є, одначе ж вони, здебільшого, змушені заробляти гроші на рекламі чи проробці анімаційної складової комп’ютерних ігор (Анатолій Лавренишин брав участь у конкурсній програмі анімаційними епізодами однієї з таких ігор). І традиційний вже мотив про відсутність грошей. Цікаво, якою мовою говорять злидні, котрих необачно пустили в хату? Швидше за все — вони двомовні. Адаптувалися...