Арахнолтава

06.10.2007
Арахнолтава

Звичайно, слід компліментувати «Мазепа–фесту», але таки правда: чи є ще якесь «середньостатистичне» українське місто, в якому би було таке багатоманіття музичних рок–команд, як у Полтаві? Серед них якісно й досвідно виділяється культова для полтавців і якось мало проговорена в загальноукраїнському контексті «Арахнофобія». У стартуючі для сучукркультури 90–ті хлопці–«арахнофоби» починали своє сходження, як і всі, із фестмайданчиків. Але коли «Скрябін», Марія Бурмака, «ОЕ» пішли далі, то «Арахнофобію» знають сьогодні лише справжні гурмани.

Валерій Власенко — легенда Полтави. Як художник він малює чорними фарбами, як скульптор — ліпить із глини спотворені обличчя, як музикант — пише смутні пісні, які хтось називає психоделікою, а чи готикою. У житті він — філософ, на животі якого улюблена кішка народжує кошенят. Сам Валера називає свою творчість темним у світлому.

Приводів для розмови з Валерієм Власенком було кілька: передчуття нового альбому «Арахнофобії», на який уже давно назбиралося вдосталь матеріалу, і... сіро–дощовий вересень, який так доповнює його музику.

 

«Наші наших чують лише тоді, коли хтось звідкись пукне»

— Полтаву за її спокійні темпоритми часто називають родинним містом. А чи не завузькі тут рамки для творчості?

— Полтавщина подарувала світу Сковороду і багатьох інших великих українців, котрі своїми творіннями прославилися на весь світ: отже, ця земля сприяє тому, щоби тут творилося затишно й мирно. Але звідси всі творчо прогресивні полтавці прагнуть виїхати. Кожному хочеться творити у динамічнішому мистецькому середовищі. Хоча й сама Україна сьогодні — це теж маленьке місто. Наші наших чують лише тоді, коли хтось звідкись із–за кордону, вибач за слово, пукне...

— Наскільки для тебе особисто важливий той динамічний простір, де всі бачать, знають, чують?

— Він став для мене надто необхідним тільки нещодавно. У 1995 році я прогавив свій шанс «стати потрібним» Україні. Тоді Василь Вовкун, з яким я зазнайомився на «Червоній руті —95», сказав мені: «Валеро, переїжджай у Київ. Мені подобається твій тембр, твоя харизма...» Але я був занадто відвертим панком і думав, що таких «дядь» буде в моєму житті ще багато. Тепер же я поїхав у Пітер і випадково познайомився з дуже популярною в Росії групою «Пілот», яку колись витягнув на поверхню Костя Кінчев з «Аліси» і яка зараз витягує мене на сонце сцени з підвалу побуту — надає можливість виступати на своїх багатотисячних сольних концертах у Пітері.

Для мене як для музгурмана існує лише три українські гурти, котрі не викреслив час із загальнолюдської пам’яті : «Кому вниз», «Вій» і «Гайдамаки». Ще — «Брати Карамазови», з якими зазнайомився на фесті «Миррок — 2001» і досі приятелюю. Всі ці музиканти естетично не змінюються, бо вони не пластилінова маса, котра підпорядковується чиїмсь чужим рукам. 

— Вибач, я вже трошки в іншому музичному середовищі зростала, тому для мене «Вій» і «Кому вниз» — це, швидше, легенда, класика, але не сучасність...

— Але ж коли вони понад десяток років виходять на сцену — їх слухають, бо вони живі. Зрозуміло, дядьки старішають, щось минає, щось так і не сталося. «ВВ» й «Океанів» я теж поважаю, але ці люди сучасність пропускають крізь душу, серце, і... мізки талановитих піарників. У нас геніїв набагато більше. Їх тільки треба навчитись відкривати самим українцям — для України і для себе...

«Рєбята, ви класно пєлі, но тут пєрєкупілі врємя»

— Чому в Україні все ж немає тієї аури, яку ти відчуваєш у Пітері?

— Аура в нас є, у нас прекрасний слухач. Але у нас і досі кажуть: «Шоу–бізнесу немає», тоді як десь там уже давно дивляться на те, яка команда зможе зібрати стадіони, а яка ні. Так створювалися «Кіно», «Аліса», «Чайф». А у нас дві команди — і досить. Скрипка зробив дуже правильний крок — «Рок–Січ». Від Полтави виступили «Берег Бонанзи». Фестиваль через рік загнувся...

— Якщо вже говорити про фестивалі, «Арахнофобія» брала участь у фестивальному українському рухові ще напочатку його зародження. Ти погодишся, що наприкінці 80–х і сьогодні мета і сутність українських фестів дещо змінилися?

«Червоної рути» не стало тоді, коли з неї пішов художній керівник Анатолій Калініченко. На «Таврійських іграх» ми виступали на денній сцені. «Арахнофобію» помітили тевешники, запросили на прямий ефір, але, коли ми в призначений час були на пароплаві, який під час «Ігор» перетворювався на телецентр, до нас підійшов журналіст, вибачився і сказав: «Рєбята, ви класно пєлі, но тут кто–то із другой команди пєрєкупіл врємя». Було дике розчарування... І ось усе це спричинило те, що я вирішив виїхати в Америку...

— Вирішив тоді чи зараз?

— Усе почалося з українського «Євробачення». Коли «Арахнофобія» завершила виступ на сцені «Єврокемпу» на Трухановому острові, до нас підійшов продюсер фільму «Прорвемось» — кременчужанин Сергій Прокопенко — і запропонував написати музику до цієї стрічки. Дещо згодом режисер картини Іван Кравчишин відібрав для фільму наші пісні «Є–Є–Є!!!» та «Тільки б не війна». Мене запросили до складу творчої групи як музичного режисера. Також на «ПРЕ–продакшн» був змонтований перший кліп «Арахнофобії» на «Є–Є–Є!!!». Після того шалено динамічного періоду я повернувся в Полтаву... і захотів утекти з власного міста, а згодом і з цієї законсервованої країни. На якомусь сайті я знайшов оголошення про конкурс на кращий саундтрек для нового американського фільму. Через деякий час отримав гарну звістку: моя робота увійшла до тисячі найкращих треків, надісланих з усього світу. І ось мені телефонують із Москви представники чорної (за кольором шкіри) музичної рок–групи і пропонують разом грати в одному з музичних клубів Нью–Йорка, використовуючи мою безсловесну техніку співу. Я погодився. Але зараз щось усе зривається з тією Америкою... Мене запрошують на півроку працювати в Пітер... Хочу цього і не хочу. Не хочеться їхати, тому що я у своєї мами Ніни один  (пісня «У мами один» присвячена їй ), тому що я занадто люблю стіни рідної квартири, в яких побувало чимало приємних людей...

— Гадаєш, у Пітері на «Арахнофобію» не чекає те саме розчарування?

— Знаєш, є  у них достатньо цікавий сайт «Рок–Герой», підпорядкований російському «Нашому радіо». І є там така людина–геній Вадим Самойлов з «Агати Крісті», який поставив нас на восьме місце серед своїх «есендівських» уподобань. Ось тобі і підтвердження. Ми впродовж п’яти місяців  тримаємось там із  неформатною для «Арахнофобії» піснею (дуже м’яка подача вокалу) — «С ног до головы», написаною на вершині мого великого кохання, яке все ж закінчилось розлукою... Випереджаючи запитання про двомовність гурту: від початку «Арахнофобія» двомовна, бо виникла на базі саме російського року...

«До творчості мене спонукає ностальгія за... майбутнім»

— Музикант, художник, скульптор. Яка із цих творчих іпостасей у тобі переважає?

— Усе почалося з музики. У чотири з половиною роки мама насильно повела мене до музичної школи, я заспівав «Во полє берьоза стоява» (саме так), вразив усе журі своєю наддитячою харизмою — і мене взяли без екзаменів. Я обрав фортепіано. Востаннє, до речі, сідав за нього, коли писав музичну заставку для програми «Кіно UA» на УТ–1. Коли я грав, мені дуже хотілося малювати. Так почалася «художка». На перешкоду всім школам у моєму житті  з’явився рок–н–рол. Так само було і в інституті (Валерій навчався на кафедрі декоративно–ужиткового мистецтва архітектурного факультету Полтавського національного технічного університету ім. Кондратюка. — Авт.). Мене тричі відправляли у академвідпустку, але художники відстоювали моє право на творчість і після тринадцяти років навчання все ж таки дали змогу стати дипломованим спеціалістом.

— А якщо так: музика для тебе — це, живопис — це, скульптура — це?..

— Це три моїх «я». Але поки що мені комфортніше в музиці. Останнім часом спонукою до творчості є ностальгія — ностальгія за людьми, яких втратив, яких не хочу втрачати, навіть... за майбутнім, яке я занадто добре передчуваю у свій вік Ісуса Христа.

— Одного разу задалася метою — відшукати найуживаніші слова в текстах «Арахнофобії». Ти ж здогадуєшся, що я відстежила: «мертві в серцях живуть», «у смерть закохана», «попід серцем будяки», «домовина», «квітка, у морок кинута»... Звідки з’являються такі смертоносні образи?

— Дуже їх ціную. У чомусь вони готичні, але в першу чергу — романтичні. Може, це тому, що з самого дитинства я малював якихось мертвяків, котрі здавалися мені зовсім не страшними. Дуже любив художника Павла Філонова, який спотворював на своїх полотнах фізіологічні особливості людини.

 

ДОВІДКА «УМ»

Полтавський гурт «Арахнофобія» (із грецької — «нав’язлива боязнь павуків») виник у 1993 році. Команда брала участь у фестивалях і арт–акціях: «Червона рута», «Перлини сезону», «Таврійські ігри», «Рок–Екзистенція», «Мазепа–фест», «День незалежності з Махном», «Миррок». Дипломанти «Червоної рути–95» і «Перлин сезону–95». У 1995 року брали участь у святкуванні річниці української незалежності у Москві, зініційованому Василем Вовкуном. На «Перлинах сезону–96» Валерій Власенко у дуеті з Мариною Одольською виконав гімн фесту. 2006 рік — у першому українському блокбастері «Прорвемось» звучать дві композиції полтавців — «Є–Є–Є!!!» і «Тільки б не війна». Того ж року під лейблом «Comp Music» записали першу платівку під назвою «Арахнофобія».

«Арахнофобія» сьогодні (шістнадцятий склад): Дмитро Чурілов (бас), Іван Оборожній (електрогітара), Максим Штангей (барабани), Євген Марусич (напівакустична гітара), Валерій Власенко (вокал, електрогітара, автор).

На жаль, пішли з цього світу Роман Русняк (склад гурту 1997 року) і Валентин Артюх (склад 2002—2003 рр.) — барабанщики «Арахнофобії». Світла їм пам’ять...

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>