Звичайно, слід компліментувати «Мазепа–фесту», але таки правда: чи є ще якесь «середньостатистичне» українське місто, в якому би було таке багатоманіття музичних рок–команд, як у Полтаві? Серед них якісно й досвідно виділяється культова для полтавців і якось мало проговорена в загальноукраїнському контексті «Арахнофобія». У стартуючі для сучукркультури 90–ті хлопці–«арахнофоби» починали своє сходження, як і всі, із фестмайданчиків. Але коли «Скрябін», Марія Бурмака, «ОЕ» пішли далі, то «Арахнофобію» знають сьогодні лише справжні гурмани.
Валерій Власенко — легенда Полтави. Як художник він малює чорними фарбами, як скульптор — ліпить із глини спотворені обличчя, як музикант — пише смутні пісні, які хтось називає психоделікою, а чи готикою. У житті він — філософ, на животі якого улюблена кішка народжує кошенят. Сам Валера називає свою творчість темним у світлому.
Приводів для розмови з Валерієм Власенком було кілька: передчуття нового альбому «Арахнофобії», на який уже давно назбиралося вдосталь матеріалу, і... сіро–дощовий вересень, який так доповнює його музику.