Вадим Тасоєв: Міліція зупиняє, бо я «особа кавказької національності»

На недавньому чемпіонаті світу в Баку він здобув третю в кар’єрі «бронзу» планетарного масштабу, ще п’ять разів був призером першостей континенту. З 1999 року уродженець Осетії Вадим Тасоєв входить до еліти світової вільної боротьби, стабільно підтверджуючи свій високий клас. Лише посісти найперше місце «на світі» і «Європі» не вдавалося. Утім сам борець, який вважає себе українцем і каже, що тепер з–за кордону його більше тягне до Києва, ніж до рідного Владикавказу, запевняє: з часом він подолає цю неприємну традицію і принесе Україні «золото».

«Після операції міг не піднятися. Але ризикнув, бо нічого більше не вмію»

— Тільки б здоров’я не підвело, — каже Вадим кореспондентові «УМ». — Ось цього разу знову став третім. З одного боку, хотілося більшого, з іншого ж — приємно, адже нещодавно я переніс операцію через хребтову грижу і пропустив майже весь рік. І хоч як себе заспокоював, до Азербайджану на чемпіонат світу все ж поїхав не надто готовим. Тому, мабуть, ця «бронза» — великий успіх, тим паче, що, крім медалей, у Баку розігрували олімпійські ліцензії.

Є відчуття, що, якби я був здоровий, обов’язково переміг би. Поступився ж лише росіянину Бельялу Махову. У технічному плані він слабкуватий, а своє бере тільки масою. Показово, що навіть у своїй нинішній формі я програв через власні помилки.

— Футболіст Дель П’єро після перелому ноги, щоб подолати комплекси, пов’язані з травмою, навіть звернувся до психолога...

— Я також побоювався, що грижа може повернутися. Адже вагова категорія серйозна — до 120 кг. Звісно, десь підсвідомо беріг себе, не виконував ризикованих для свого здоров’я прийомів. Навіть під час сутички проводив рукою по животу — чи не повернулася, бува, грижа. Іноді боліло серйозно.

— Відомо, що операція з вилучення хребтової грижі — надто небезпечна, шанси на одужання десь 50 на 50. Навіть можна залишитися неходячим. Вас це не зупиняло?

— Мене попереджали, що небезпека існує. Однак, на щастя, все обійшлося. Операцію в рідному Владикавказі проводив молодий хірург. Він виявився прекрасним спеціалістом і фактично поставив мене на ноги, за що йому вельми вдячний. Звісно, можна було кинути спорт і спробувати інші методи лікування. Але, з іншого боку, крім боротьби, я нічого не вмію, тож ризикував залишити сім’ю без годувальника. Тому, поки здоров’я дозволяє, треба боротися. Я цій справі віддав усе життя, до Олімпіади залишився рік, а я мрію про олімпійську нагороду. Тому й вирішив, що піду на ризик. І не реагував на слова багатьох тренерів, котрі говорили, що Тасоєв уже не повернеться на килим, адже після такої операції ніхто професійно змагатися вже не може.

«У дитинстві був жорстоким і не помічав, яка краса мене оточує»

— Вадиме, для України ви принесли чимало нагород. А чи відчуваєте ви себе українцем?

— Безперечно. Хоча тоді, у 1997–му, рішення переїхати з Владикавказа до Києва далося нелегко. Тодішній президент Федерації спортивної боротьби України, нині покійний Борис Савлохов і друг дитинства Ельбрус Тедеєв довго, ще з 1994 року, вмовляли мене змінити громадянство. Врешті, погодився я лише тому, що на той час у Росії боротьба практично не фінансувалася, а Борис Сосланович запропонував непогані умови.

Уперше я відчув, що Україна для мене рідна, десь році у 2000–му. Доти відверто тужив за Осетією — щойно закінчаться основні змагання, відразу брав квитки на літак і вирушав додому. Адже після тренування повертався у квартиру і відчував себе, наче в клітці. Добре хоч Ельбрус, мій найближчий друг (із ним я, доки не одружився, ділив квартиру), був поряд. А тепер, коли їду до батьків у Владикавказ, через два тижні знову тягне до Києва.

— Батьків не хотіли забрати?

— Вони в мене вже літні (батькові — 72, мамі — 65), не хочуть залишати рідну землю, хоча я їм пропонував. Там у них є господарство, мама тримає корову, свиней, курей. Матері це дуже подобається, а батько допомагає їй поратися. Вдячний їм за те, що навчили мене найголовнішому кавказькому принципу — повазі до старших людей.

— Тедеєв якось розповідав, що сам ріже свиней. Ви також?

— Ніколи! Лише курку раз спробував зарубати, про що шкодую досі. Взагалі, коли був малим, я був трохи жорстоким, балуваним. Робив рогатку, стріляв із неї пташок. Тепер ось думаю: для чого я їх вбивав? Це ж так прекрасно, коли над тобою літають пташки! Тепер починаю розуміти, що раніше, у дитинстві, я не помічав, яка краса мене оточувала. Ось недавно їздив додому. Вирушив у гори, а там восени так гарно! Дерева різнокольорові, так приємно.

— У їжі також, мабуть, віддаєте перевагу осетинській кухні?

— Дуже люблю пироги, які готує мама — з сиром і картоплею. Вони не схожі на українські вареники. Коли приїжджаю, мама мені їх ледь не щодня пече. А в Україні найбільше люблю борщ, який мені готує дружина. І пампушки з часником також (усміхається).

— Дружина у вас українка?

— Ні, Діана — осетинка. Хоча зараз вивчає українську мову. Вона у Владикавказі закінчила юридичний університет і хоче працювати в Києві за фахом.

Нас познайомили друзі. Діана показала себе великою фанаткою боротьби, мене знала давно. Місяць ми зустрічалися, потім постійно телефонували один одному через кордон. Коли приїхав наступний раз, то пішов до Діани вже зі сватами.

— Ви українську мову не вивчаєте?

— Я вже все розумію, а не вчу її лише тому, що нема потреби — всі знайомі розмовляють російською.

— Квартирне питання в Києві не турбує?

— Придбали однокімнатну квартиру, у ній і живемо. Хоча мрію про власний будинок, я ж виріс не на поверхах. Однак на нього поки не вистачає грошей.

— Про поповнення у сім’ї не замислювалися?

— Думаю, але вже після закінчення кар’єри. Хочу трьох нащадків!

«Продати сутичку мені пропонували кілька разів»

— Кажуть, у боротьбі процвітає дрібна корупція, коли борцеві пропонують «здати» сутичку за певну суму. З вами щось подібне траплялося?

— Коли у поєдинку за «бронзу» цьогорічного чемпіонату світу мав зустрітися з представником Туреччини, то думав, що їхні тренери запропонують гроші. Однак на диво такого не трапилося. А взагалі «здатися» пропонували кілька разів. Скажімо, в 2002 році мені за поразку у «бронзовому фіналі» чемпіонату світу греки пропонували 30 тисяч євро. Вирішив не продаватися, хоча тут мені б навіть за перемогу ніхто таких грошей не дав (Вадим у тій сутичці переміг Автанділа Хантопулоса з Греції на туше. — Авт.). Тоді на ту суму у Києві можна було б купити трикімнатну квартиру. А взагалі, найчастіше продаються кубинці, а купують — турки. Вони так чимало нагород здобули.

— Може, якби тоді «продалися», зараз би жили в омріяному заміському будинку...

— Це неморально. Я навіть ніколи не думав про таке. Для чого ж тоді віддавати спорту стільки років, щоб отак безвільно здаватися? Звісно, хотілося б жити краще, але заробляти бажаю чесно. Скажімо, сподіваюся дожити до тих часів, коли у нас спортсменів підтримуватимуть так, як у Росії чи Білорусі.

— Як призер чемпіонату світу ви з наступного року будете отримувати щомісячну президентську стипендію в розмірі 4000 гривень. Коли її нема, як виживаєте?

— Я належу до спортклубу СКА, який очолює знаменитий у минулому борець Заза Зозіров. Тут мені щомісяця платять зарплату — 700 доларів. Якби не вона, було б сутужно. Але й зараз доводиться економити на розвагах. Я спортсмен, їсти мені треба добре, тому краще заощадити на гулянках. Хоча взагалі мені подобається іноді розслабитися, поспілкуватися з друзями, сходити в кіно з дружиною. Щоправда, коли відпочиваю, спиртного собі практично не дозволяю вживати. Лише на весіллі або дні народження близьких людей випиваю сто грамів горілки. Також після сауни можу випити кухоль пива. Але й цим не зловживаю, бо це відразу погіршує дихання. Дивуюся, коли друзі–борці, котрі виступають у німецькій бундеслізі, розповідають, що там після кожного тренування спортсменам виставляють ящик пива. Незрозуміло, як вони після цього швидко відновлюють функціональний стан?

— Вадиме, у нас досі існує стереотип, що борці — то представники кримінальних структур...

— Відповім словами знаменитого російського борця Олександра Кареліна. Його також запитували, чому борці, дзюдоїсти, боксери йдуть у банди. Олександр сказав, що це не дивно. Адже раніше в Росії спорт фінансувався надто погано. Навіть коли за перемогу на Олімпіаді давали 100 тисяч доларів, ці гроші швидко витрачалися, а жити ж треба. Окрім як боротися, ці люди нічого не вміють. Тому й погоджуються стати «вишибалами».

— Вам пропонували обрати схожий шлях?

— Ні, хоча я й не погодився б. Не розумію, як можна вимагати з людей чесно зароблені ними гроші? Я взагалі не люблю проявляти силу поза борцівським килимом. Навіть коли п’яниця вчепиться — у кращому разі, відштовхну його на узбіччя.

— Міліція вас у Києві часто зупиняє?

— Буває, оскільки я «особа кавказької національності». Зізнаюся, це дуже неприємно. Адже іноді достатньо опустити скло, коли зупинить автоінспектор, як відразу починають «трусити», перевіряти кишені. Деякі міліціонери, щоправда, впізнають і не чіпають. Але, здебільшого, навіть зауваження, що я член збірної України з боротьби, не діють. Розумію, то їхня робота. Але хіба я заслужив таке ставлення?

Тарас РОМАНЮК

ДОСЬЄ «УМ»

Вадим Тасоєв

Майстер спорту міжнародного класу з вільної боротьби

Народився 13 січня 1975 р. у Владикавказі (Росія). З 1997 року живе у Києві і виступає за Україну.

Особистий тренер — Руслан Савлохов.

Зріст — 183 см, вага — 115 кг.

Бронзовий призер чемпіонатів світу 2001, 2002, 2007 рр. Срібний призер чемпіонатів Європи 1999, 2004, 2005 рр. Бронзовий призер чемпіонатів Європи 2000, 2003 рр.

Одружений.