Прощавай, націє!

На вчорашньому засіданні Віктор Янукович виглядав гірше нікуди: із землистосірим обличчям, дуже сутулий і небагатомовний. Свою другу поразку, після Майдану, він, схоже, переживає ще важче. Віч­навіч із міністрами Прем’єр пробув хвилин двадцять, а потім вирішив усамітнитися. Троє охоронців зробили йому широкий коридор, вільний від журналістів, а всі підходи позаду надійно прикривав особистий прессекретар.

Поразка — категорія умовна

Зрештою, й вступне слово Віктора Федоровича було коротким, сильним і влучним, як афоризм. Головна ідея — ну, давайте, рєбята, створимо таки широку коаліцію! Різноманітні похідні від слова «об’єднання» пан Янукович ужив разів п’ять. Результатами волевиявлення Прем’єр, м’яко кажучи, невдоволений. «Треба з повагою ставитися до вибору українського народу», — важко зітхнув він і в черговий раз повторив: «Треба, щоби ці вибори об’єднали державу і суспільство». До «ширки» Віктор Федорович готувався вже давно, але консультанти зуміли запевнити його, що перевага голосів дозволить саме цій політичній силі диктувати умови й вибирати попутників.

Результати ЦВК змусили лідера «регіоналів» переглянути стратегію «бліцкригу». «Шукати у країні ворогів не треба, треба шукати союзників і об’єднуватися навколо конкретних справ», — миролюбиво запропонував він. «Але знайти впливових союзників буде не так уже й легко», — читалося на обличчі Віктора Федоровича, який за своєю природою не вміє стримувати емоцій. «І я просив би якомога менше втручатися у політичні справи. Домовилися?», — ще одна недвозначна вказівка стосувалася його підлеглих міністрів: мовляв, без самодіяльності, дорогі ви мої! Перемовини — справа делікатна, а ви можете усе зіпсувати.

Виголосивши спіч на політичні теми, пан Янукович врешті схопився і заявив: «Підсумки виборів ми підіб’ємо на партійному рівні, а сьогодні ж засідання Кабміну!». Далі прозвучала ще одна неприхована погроза у бік власних стратегів — «Наші виборці дали оцінку окремим політикам». «Ой, не одна щелепа трісне, коли у вузькому колі Федорович підбиватиме підсумки», — злословила гальорка, надійно сховавшись за телекамерами.

Що залишилося, все на стіл!

Про справи господарські Прем’єр говорив мало і без азарту. Який там метал у голосі, зазвичай притаманний Віктору Януковичу, коли він «розпікав» нездарних підлеглих?! Які там погрози у бік секретаріату Президента, без яких останні кілька місяців не обходилося жодне урядове засідання?!! Навіть упевненості у собі керівник Кабміну досягав лише власним зростом та комплекцією. Пан Янукович вчора скидався на втомленого життям миротворця, єдиним бажанням якого є з ранку до ночі тиснути усім руки. Віктор Федорович навіть злегка забув, яку саме мінімальну зарплату він впровадив, починаючи із позавчорашнього дня: «Триста шістдесят... Ні, чотириста шістдесят гривень!».

Міністр агропромислового комплексу Юрій Мельник одержав маленьке завданнячко — пильно стежити за осінньопольовими роботами. «Ситуація на селі нам відома», — не відриваючи очей від папірця, додав Прем’єр і нітрохи при цьому не лукавив: його розкішний будинок розташований дійсно в сільській місцевості, і Віктор Федорович, проїжджаючи автомобілем на службу, має змогу уважно спостерігати за краєвидами та ситуацією.

Звернення до віцепрем’єра Володимира Рибака — наполегливіше готувати країну до зими — нагадувало кінематографічне прощання з народом у кращих традиціях індійського Боллівуду. «Всі «гарячі» питання, які ще залишилися, — Віктор Янукович зробив довгу паузу, підняв і опустив очі, — їх на стіл»... «Щоб ми розібрали, де потрібна допомога, де регіони не здатні...» — закінчив він через хвилину. Здавалося, пан Янукович думає — правильно йому написали слово «регіони» без лапок, чи помічники помилися...

В очікуванні розкладачки

Короткої прогулянки кабмінівськими коридорами було достатньо, аби зрозуміти головне — урядова будівля очікує зміну влади: робітники заходили до «начальницького» ліфта із залізними коробками, не боячись отримати за це прочуханку, охорона лінувалася вилучати мобільні телефони, а міністри групами виходили під час засідання до «курилки». Молодші працівники апарату, затамувавши подих, слухали старших, які працювали «за Юлі». «Сидітимемо тепер допізна, — з виглядом бувалих говорили ті. — Але вам, журналістам, набагато легше буде. Це однозначно».