Яким насправді був Батурин?

Годі в українській історіографії шукати праць про державну церемонію та придворне життя Батурина за Мазепи. Останні дослідження («Україна — козацька держава» Валерія Шевчука й Сергія Павленка) лише побіжно вказують на поодинокі архівні факти з культури гетьманського правління. Але саме аналіз державної та придворної культури правителя і генеральних старшин можуть розкрити приховані таємниці гетьманської держави, її сутність та призначення. Козацькі повстання проти Речі Посполитої мали лише військовий порядок і церемонію. За часів революції Хмельницького ставилася мета мілітарного виборювання української самостійності. Тому про усталену державну церемонію можна стверджувати лише за кілька десятиліть генези гетьманського правління — наприкінці XVII ст., в епоху високого бароко часів Самойловича та Мазепи.

Певний дефіцит інформації є ще й тому, що під час руйнування Батурина соратником Петра І Меншиковим у 1708 році архіви були знищені. Крім того, немає народних пісень, пов’язаних із правлінням гетьманів у Батурині, та навіть легенд, подібних до побрехень­о­к про пошуки захованих скарбів Павла Полуботка. Але однак почнемо мандрівку в барокову епоху України, її побут, етикет, звичаї, стосунки між людьми та владою...

Велич і занепад столиці

Батурин (столиця України з 1660х років) оздоблювався з бароковою пишністю, не поступаючись Києву. Центр прикрашали численні православні храми, зокрема головний — Троїцький, на будівництво якого Іван Мазепа виклав 20 тисяч золотих. За містом знаходився Крупицький монастир, де діяли заснована Іларіоном Мигурою гравірувальна майстерня та комісія духовних сановників (саме вони випрацьовували в тодішній державі правила літературної української мови). Гетьманська ж резиденція була на Гончарівці, за кілька кілометрів від центральної частини, а в самому серці міста розташовувалися Генеральна військова канцелярія та Сейм.

У триповерховому Гончарівсь­кому палаці (від якого тепер нічого не лишилося, експедиції істориків знайшли лише фундамент) приймали вищих урядовців й іноземних послів. Про прийом у Мазепи просили заздалегідь, причому зробити це було вельми складно, адже «доступ до тіла» мали лише генеральні старшини. Навіть київський митрополит мав право бути прийнятим гетьманом не частіше, ніж двічі на місяць.

Чиновники, запрошені для роботи в державній резиденції, а також до її обслуговування, називалися дворянами. Служба в покоях гетьмана вважалася найпрестижнішою, до того ж високооплачуваною, тому набирали лише зі шляхтичів і старшинських родів.

Генеральна військова канцелярія виконувала урядові функції та мала окремі підрозділи, наприклад Генеральний військовий курінь (у сучасному розумінні — службу безпеки), Генеральний військовий суд. Цей урядовий будинок (теж нанівець зруйнований Меншиковим) мав понад двадцять приймалень (сучасний аналог департаментів секретаріату Президента).

Генеральні військові ради, в яких брали участь вищі військові чини, а також виборні місцеві «депутати» (війти, бургомістри, шляхетство) збиралися в Сеймі тричі на рік. Мазепа, як свідчать документи, називав їх з’їздами. Про діяльність батуринського Сейму довідуємося з поеми Івана Орновського «Муза Роксоланська». Зокрема, коли на раді не було одностайності з обрання генерального підскарбія, Мазепа свавільно його призначив, ні з ким не порадившись.

Складні помисли на засіданні Ради розв’яжуть труднощі;

Бо щастя сеймування походить із кмітливості.

Воно подає спосіб, як виробити думку та розпочати справи.

Розум керує Сеймами, має силу та фортуну, — так велемовно описує головну функцію Сейму придворний поет.

Зі згаданих вище причин про багато рішень батуринського Сейму ми не знаємо, скажімо, щодо статусу Гетьманщини та титулу правителя, які, судячи з іноземних документів, змінили характер офіційної документації. Так, московський цар уже величав Мазепу «гетьманом України Малоросійської», а шведський король Карл ХІІ — «князем України».

Гетьман займався не тільки «великою політикою». Так, крім універсалів (законів) дер­жавного значення, Мазепа підписував і документи з такою ж назвою, якими надавав право володіння маєтністю. Проголошенню такого універсалу передувала складна процедура: козак мусив подати до Генеральної канцелярії кільканадцять документів, зокрема, на підтвердження свого шляхетського походження, подвигів на війні, служби в Запорозькому війську. Далі зі справою ознайомлювався особисто гетьман, і лише потому оголошував відповідний універсал.

«Ермітаж» на Гончарівці

Гончарівську резиденцію одночасно можна вважати картинною галереєю, музеєм зброї та гетьманською бібліотекою з поважною збіркою старовинних книжок.

Зали палацу прикрашали портрети європейських правителів та українських гетьманів. Жан Казимир Балюз, 1704 року відвідавши Мазепину колекцію зброї, вихваляв її як одну з найкращих у світі. Він назвав гетьманську бібліотеку добірною, а Пилип Орлик — одною з найкращих, які бачив у Європі.

Батурин пишався й колекцією гармат, захоплених запорожцями в боях і виставлених на міських мурах не для захисту, а, так би мовити, як славний войовничий декор. Загалом колекція гармат, бойових та експозиційних, складала 315 одиниць.

У Мазепиній столиці зберігалися й духовні святині — відзнаки і регалії митрополита НелюбовичаТукальського та мощі святих.

Батурин, до речі, вважався на ті часи чималим промисловим містом. Тут діяли ливарня, пороховий завод, найпотужніші в Україні кінне господарство та «хлібний магазин» (простіше кажучи — продуктова база). А пороховий склад зараховували до найбільших у Східній Європі. Він задовольняв потреби всієї московської армії. Здається правдоподібною думка про диверсію невідомого московського розвідника на пороховому складі, коли його охороняв прилуцький наказний полковник Ніс. Трагедія сталася під час Північної війни, коли батуринці відмовилися впустити московське військо до столиці, відкрили гарматний вогонь і добре побили непроханих гостей. Однак потужний вибух зруйнував не тільки фортечні мури, а й знищив військовий арсенал і частину міста, що дозволило московитам увірватися до української столиці.

Свята для бідних і багатих

Свята в Батурині поділялися на загальні (державні і церковні) та придворні. До останніх, вочевидь, зараховувався і день народження гетьмана.

Під час державних свят уповноважені особи на центральній площі зачитували звернення гетьмана. Потім відбувалися народні гуляння з феєрверком. Для всіх городян грала придворна капела на чолі з капельмейстером Пилипом. Іван Мазепа також мав власний оркестр, подарований княгинею Дольською. Ці музики зазвичай виступали на мазепиних бенкетах. Відомо, що військові оркестри у 1689 і 1705 роках супроводжували гетьмана під час візитів до Москви.

Важливою подією європейського світського життя були асамблеї, тобто вільні зібрання міщан для розваг і ділових розмов у невимушеній атмосфері. Іван Мазепа, побувавши у 80х роках на київських асамблеях Патріка Гордона, перейнявся цією ідеєю, тож невдовзі асамблеї почали проводити у Батурині.

Пишно проходили весняні світські гуляння. У Батурині вони мали придворний характер, а в КиєвоМогилянській академії — науковий. Тоді відбувалися громадські дискусії, виступали лавроносні поети, а все завершувалося театральними виставами.

З блиском проводилися придворні старшинські бенкети або влаштовані на честь правителів, їх послів, на які особисто запрошував гетьман. На бенкети приїздили в каретах, серед яких особливо престижними вважалися англійські. Цю традицію поширив гетьман Іван Самойлович, який захоплювався каретами.

Жан Казимир Балюз пригадував після відвідин Батурина: «Мазепа пригорнув до себе козаків твердою владою, великою військовою сміливістю та пишними бенкетами для козацької старшини у своїй резиденції. Я був свідком одного такого бенкету, у якому багато дечого на польський лад». А літописець Самійло Величко стверджував, що гетьман «заживав чрез час немалий з старшинами своїми частих, а мало не щоденних ізобільних и достатніх бенкетів и погуляня». Проте гетьманського бенкета на честь Петра І в столиці так і не було проведено. Московський цар побоювався, що в Батурині на нього готують замах, й за життя так і не відвідав місто. Такий бенкет з феєрверком Мазепа влаштував цареві в липні 1706 року в Києві.

Володимир СВЕРБИГУЗ

ПРО АВТОРА

Володимир Свербигуз — завідувач відділом Міжнародної школи україністики НАН України, за освітою — краєзнавець (закінчив Київський університет). Автор книг «Старосвітське панство», «Іван Мазепа в сарматськороксоланському вимірі високого бароко» (у співпраці з професором Ростиславом Радишевським). Сім років досліджує архіви, пов’язані з правлінням Мазепи.