«Мізерія» по–графському

Колишня графська резиденція (палац Потоцьких) на цьогорічному Форумі дещо скоса споглядала учасників і гостей презентації Антиповича. Можливо, саме тому при вході до палацу стояв кремезний охоронець, що здійснював специфічний кастинг серед охочих потрапити на презентацію.

— А куди це ви? — суворо запитував молодик.

— На презентацію, — перелякано відповідали книголюби.

— Це на яку таку презентацію? — не вгавав «дядя».

До Блакитної зали палацу вдалося дістатися лиш найнаполегливішим або тим, кому при вході пощастило зустріти головного редактора видавництва «Нора–Друк» Миколу Кравченка.

На чолі довжелезного столу стояв білий Тарас Антипович. Такий собі незворушний Затоїчі з балалайкою в руках. Цей доволі екзотичний для стін графської резиденції музичний інструмент мав гітарні струни, що їх вправно перебирав сильними пальцями автор «Мізерії». Під цей акомпанемент симпатична власниця низького голосу Віта Станкевич читала уривки з апокаліптично–утопічного роману з хепі–ендом, цілком просвітленим для цивілізаційного армагеддону.

Читаючи «Мізерію», виникає відчуття напівсну–напівмрії. Як ото буває, коли сниш жахіття, яке помалу набуває абсурдно–просвітлених обрисів. Аж крізь сон починають раптом пробиватися звуки телевізора, мов щупальці всюдисущої й невситимої Інфи, справедливо возведеної Антиповичем у ранг верховного монстра ненажерливої цивілізації. Ти не хочеш прокидатися і, підсвідомо себе заколисуючи, вимріюєш щасливе продовження сну.

Персонажі «Мізерії» — зримі і колоритні. В них бачиш наших сучасників, які давно замінили справжні імена на юзер–нейми: Банч–Педейра, Даблдекер, Журбан, Казінакіс. Заручники Інфи. Раби Інфи. Маріонетки з вижертою Інфою свідомістю. Проте повернення в Едем можливе. До нього — рукою подати, вважає Тарас Антипович:

— Я думав, що пишу чисту утопію, але все виявилося складніше — ця утопія реальна. Нещодавно я дізнався, що просто в Київській області є напівзакинуте село, куди з міста втікають молоді люди. Село, здається, називається Ромашки, і життя в ньому нагадує атмосферу Патогенної зони з мого роману. Мої думки не нові — я просто вловив той настрій, що зараз висить у повітрі. Втеча від цивілізації почалася! Чи готовий утікати я сам — одне з найскладніших запитань, які я собі ставлю. Воно десь на рівні з шекспірівським «Бути чи не бути». Поки що не знаходжу відповіді. Але в ці Ромашки обов’язково хочу поїхати.

— Коли плануєш цю поїздку? І чи не боїшся, що тобі може аж так сподобатися, що захочеш там залишитися?

— Хочу їхати, поки осінь. Гарна пора для того, аби засвідчити згасання цивілізації (Сміється). Знайома журналістка, котра в те село їздила, справді казала мені, що повертатися звідти не хочеться. Але у мене тут сім’я — вагомий аргумент для повернення.

— Як думаєш, дружина Олена готова була б розділити ймовірне повернення до «первісних джерел» уже зараз, і чи готовий ти вже зараз відірвати від життя у великому місті своїх дітей?

— Із дружиною ми часто фантазуємо на тему моєї утопії. Але повірити їй заважає утопія власна — кар’єра на телебаченні. А до того ж, тікаючи в село, ми нав’язуємо свою волю нашим дітям, народженим у Києві. Це теж дилема. Взагалі, я думав, що своєю книжкою відповім собі на деякі запитання. Вийшло навпаки — я наплодив нових запитань. Важко бути письменником (Сміється).

Яніра МЕВА