На полонині дадуть буца. І запросять ще

      Унеофіційній суперечці за право називатися туристичною столицею Гуцульщини старовинне місто Косів та його околиці в останні два-три роки почало активно пресингувати визнані гірські оази відпочинку — Яремче, Микуличин, Татарів, Ворохту і Яблиницю. Власне, Косів відомий давно і далеко за межами Прикарпаття як епіцентр обдарованих майстрів народних промислів — різьбярів, писанкарів, гончарів, ткаль та вишивальниць. Навряд чи знайдеться йому в Карпатах і конкурент щодо концентрації в одному районі такої кількості державних та приватних музеїв.

      Нічим не обділив Господь Бог цей благословенний куточок земної тверді, окрім хіба що залізниці. Те, що її тут немає, донедавна стримувало потік відпочиваючих, але ця проблема вже майже зовсім зникла завдяки стрімкому зростанню парку комфортабельних легковиків в особистому користуванні українців та розвитку мережі приватних пасажирських автоперевезень. Крім того, у туристично-рекреаційну галузь Косова з-за меж регіону прийшов солідний багатообіцяючий капітал, за сприяння якого лише упродовж минулого, 2003-го, року з нульового будівельного циклу піднялися і прийняли відвідувачів першокласні бази відпочинку «Байка» та «Легенда Карпат» і приватний готель «Гуцул».

Смерекова хата поліпшеного комфорту

      Місцеві жителі теж не сидять склавши руки, хоча розмахнутися у новому виді бізнесу до рівня столичних колег-конкурентів їм ще не вдається через власну неглибоку кишеню. Але в них є те, чого ні за які гроші не купиш, — гуцульська кмітливість і дещо із прадідових секретів. Як це можна застосовувати з вигодою для себе і користю для людей, демонструє 56-річний Дмитро Бельмега, власник приватного гостинного двору «Писанка».

      Місце для свого туристично-відпочинкового комплексу пан Дмитро обрав — краще не придумаєш: на узбіччі об'їзної косівської дороги, неподалік Міхалкової гори, де взимку діє гірськолижна 1200-метрова траса з бугельним витягом. Аби раз збудувати «Писанку», господар сім разів відміряв, приглядаючись до відомих закладів такого типу по цей і по той бік українських Карпат. Впадали в очі суперсучасні, манірної вишуканості турбази так званого європейського рівня зі скупим вкрапленням елементів місцевого зодчества, котрих уже чимало «вмонтовано» в тутешні краєвиди. Щоб братися за подібну новобудову, в нього не було ні стільки грошей, ні, як підказувала інтуїція, потреби. Дмитро Бельмега пішов іншим шляхом: разом iз косівським архітектором він розробив проект гостинного двору в гуцульському стилі — з готелем та дерев'яними кемпінгами. Будинки зовні і зсередини не вражають аристократичним блиском, але зручні та «здорові» для проживання — привчений до смогу ніс городянина безпомилково вловлює у «писанкових» номерах неповторний смерековий дух, і гість відразу розуміє, що він потрапив на Гуцульщину, а не в Альпи чи Татри.

      Гармонійніше поєднання гуцульської архітектури, більших розмірів та загальновизнаного рівня комфорту Дмитро Дмитрович має намір втілити в щойно збудованому корпусі «Писанки-ІІ», ще ближчому до Міхалкової гори. Однак назвати хоча б приблизну дату новосілля господар через брак коштів не може. «У нашiй державі часто і гарно говорять про розвиток туристично-рекреаційної галузі, — каже він, — але конкретної допомоги немає. Куди не звернешся — обіцяють, та за чотири роки, відколи я займаюся цією справою, ніхто й копійки не дав. Є пільгові кредити під 14 відсотків річних, однак, поки їх оформиш, ставки зростають до 18—20 відсотків. Отже, щоб закінчити другу чергу гостинного двору, треба десь шукати спонсора або брати когось у пай».

Скучив за шашликом — лови барана

      У сфері обслуговування населення власник «Писанки» — понад три десятиліття. Після закінчення Львівського торговельно-економічного інституту тривалий час очолював районне споживче товариство, був директором коопспілчанської міжрайбази. Коли в ціні стала приватна ініціатива, обладнав одне з перших у Косові кафе та власний магазин. Та ще привабливіші перспективи відкривав туристичний бізнес, тому, зваживши свої можливості, Дмитро Бельмега з головою поринув у нову справу.

      На кількагектарній території він викопав два ставки. В один запустив мальків білого амура, товстолобика, простого і дзеркального коропів. Другий, викладений з каменю, з весни цього року обживатиме форель. У водоймах плаватимуть качки і гуси, неподалік пастимуться вівці — кошара для них уже готова. І це зовсім не оманлива, під старовину, наживка для туристів. У патріархальні декорації зовсім скоро можна буде ввійти будь-кому з відпочиваючих і вийти звідти, якщо є бажання, з конкретним трофеєм — зловленою рибиною, яку вам негайно засмажать вправні кухарі, чи з уподобаним баранчиком, з якого тут же, в колибі, приготують смачний шашлик.

      Шашлик подають і далеко в горах, біля полонинської ватри, куди довозить всюдихідний

УАЗик. У високогірне меню входить також буц — оригінальний гуцульський сир, вурда, бринза та сметана, виготовлені з молока, надоєного від корів, котрі пасуться на тутешніх альпійських луках.

      Наш новий знайомий — чоловік до будь-якої газдівської роботи вдатний, незважаючи на своє керівне минуле. Він змалку дотепер любить поратися біля живності. Тримав корову і тоді, коли керував міжрайбазою і мав доступ до найдефіцитніших харчів. Але ті продукти, на його переконання, були зовсім не такі смачні, як вирощені своїми руками. «Сусіди сміялися з мене, — пригадує співрозмовник. — Мовляв, Бельмега тією коровою дружину закабалив. А вона ж тільки доїла її, решту я робив сам — годував, поїв, чистив. У стайні змонтував поїлку, настелив мостівку, тобто майже все механізував. Приходив iз роботи, і душа біля корівки відпочивала».

      Нині здебільшого відпочиває біля пасіки. До неї і сина-одинадцятикласника привчив — теж Дмитра Дмитровича. Але мед та особливості Бельмегової кухні заслуговують окремої розмови.

Бельмегова медовуха, як і карпатський мед, не має аналогів у світі

      Слава його медовухи докотилася до Слобожанщини, Донбасу і навіть перетнула кордони неньки України. Цей унікальний напій він власноруч варить зазвичай після збору садовини. Виготовляє для власних потреб, але при нагоді може почастувати гостей, цінителів колись традиційного в українців «трунку». Хто його пригубляв, той каже, що хай сховаються вишукані горілки, коньяки, віскі та інші розрекламовані міцні напої. Перед зустріччю Нового, 2004, року далекі клієнти, котрі бронювали місця в гостинному дворі Бельмеги, найперше запитували, чи можна буде попробувати медовуху.

      Як розповів нам власник «Писанки», минулоріч дуже рясно вродили знамениті косівські яблука та виноград. Так рясно, що пан Дмитро законсервував 1,5 тисячі літрів яблучного і 500 літрів виноградного соку. Решту заквасив, а потім перегнав і пропустив через фільтри. Одержаний у такий спосіб чистий, як сльоза, продукт настояв на травневому медові з власної пасіки. Рецепт медовухи передається в їхньому роду здавна — дід і батько були садівниками. Неповторності цьому напоєві надає саме зібраний бджолами з довколишнього різнотрав'я карпатський мед, який не має аналогів у світі, що офіційно визнають титуловані дослідники пасічникарства.

      Але не медовухою єдиною здивував нас господар, хоча смак її — мушу зізнатися  — справді винятково м'який і приємний. Окрім класичного бануша та інших популярних гуцульських страв, Дмитро Дмитрович-старший знає рецепт і вміє готувати рідкісні, як на наш час, гуцульські бурячки, довго тушковані разом зі свіжими та копченими реберцями. Подається цей делікатес винятково з картоплею «в мундирі» і, вочевидь, також не має аналогів у світі.

      Наявність у меню високоякісних та оригінальних страв — чи не найдієвіша реклама турбаз та приватних «зелених» садиб. Вона, як приперчена чутка, хутко передається від шлунка до шлунка. Аби тримати марку, пан Дмитро для харчування відпочиваючих використовує лише продукти власного підсобного господарства або вироблені на спецзамовлення. За м'ясну групу відповідає знайомий косівський масар (м'ясник). Він приймає свинячу та телячу туші і через кілька днів видає 3-4 сорти ковбас, зельц, копчені шинку, грудинку та сало.

      На особливі свята — Новий рік, Різдво, Великдень — Бельмега запрошує в Косів із розташованого «глибше» в горах свого рідного Верховинського району кухарів, які перейняли від своїх бабусь-прабабусь рецепти ексклюзивних гуцульських страв, що збереглися лише в одному селі чи й навіть — в одній родині. Святкову автентичну трапезу, як правило, супроводжує скрипка музики-віртуоза Івана Дідушка. Його також спеціально привозять iз верховинського села Красноїлля.

Гриби — золотий запас гуцулів

      Без грибів гуцульська кухня така ж не можлива, як італійська без макаронів. Але сушеними, смаженими, тушкованими, маринованими, солоними, тобто поживою для шлунка, вони стають опісля того, як потраплять у кошик і додадуть позитивних емоцій їх шукачам. Минулий рік для любителів тихого полювання на Прикарпатті видався вкрай невдалим — білі, або, як їх тут називають, «правдиві», гриби «кинулися» лише на кілька днів, у першій декаді жовтня. Потім довелося переходити на опеньки, підберезники та підосичники. Але не всім. «Не повірите, але позаторік я замаринував 3 тисячі півлітрових банок білих грибів, — похвалився пан Дмитро. — Тому не відчуваю наслідків минулорічного грибного неврожаю. Та кількість законсервованих банок — не головне, бо збирати гриби — моє хобі. Знаю, де вони переважно ростуть і де їх треба шукати за тих чи інших погодних умов. Рідко коли повертаюся з лісу з неповним кошиком».

      Гостинний і доброзичливий господар охоче поділився своїм рецептом приготування смачних маринованих грибів, які довго зберігаються, з читачами «України молодої». Зрозуміло, що треба добре знатися на цих дарах лісів і збирати їх тільки в екологічно чистій місцевості. «Спершу я відбираю великі білі гриби, — каже він, — чищу, ріжу на пластинки і сушу в сауні. За добу вони стають такі сухі, що аж дзвенять. Маленькі, з ніжками та шапочками, промиваю у трьох-чотирьох водах і відварюю у підсоленій воді, поки не осядуть на дно. Тим часом готую маринад з прокип'яченого лаврового листя, чорного перцю, лимонної кислоти та солі (усі компоненти — за смаком, але трохи концентрованіші, ніж для приготування звичайної їжі). Відварені гриби складаю у півлітрові банки, заливаю гарячим маринадом і стерилізую півтори години. У прохолодному місці вони гарантовано зберігаються упродовж трьох-чотирьох років».