Ігор Коробчинський: Коли піднімається прапор, ти розумієш, що за тобою стоїть уся країна

Цьогорічний чемпіонат світу у Штутгарті мав подвійну ціну — на ньому, крім медалей, розігрували й путівки на Олімпійські ігри—2008. Жіноча збірна України посіла дев’яте місце, яке дало нам шість перепусток до Пекіна, а от чоловіча — лише 13те, це означає дві заповітні ліцензії. Минулу славу української спортивної гімнастики втрачено безповоротно? Про змарнований світовий форум і стан цього виду спорту в Україні загалом кореспондент «УМ» розпитав головного тренера збірної Ігоря Коробчинського, який донедавна очолював національну Федерацію гімнастики.

«У Штутгарті спортсмени скоїли злочин»

— Ігорю Олексійовичу, чому ж українські гімнасти так невдало виступили в Німеччині?

— Команда не продемонструвала свою повну силу. А так, як виступили чоловіки, весь тренерський склад не міг собі навіть у страшному сні уявити. Підготовка до змагань відбувалася найкращим чином, команда здобувала медалі на чемпіонаті Європи, на етапах Кубка світу. Можливо, невдачу можна пояснити тим, що це був ліцензійний чемпіонат і спортсмени дещо перегоріли. Таке трапляється, адже цей шлях не завжди вкритий пелюстками троянд — часто трапляються й шипи. У таких ситуаціях опинялися і наші команди з футболу, волейболу, гандболу...

— Тож основна причина провалу — проблеми психології?

— Можливо, так, а можливо, і судді дещо були некоректні в своїй роботі. Зазвичай хлопці завжди відрізнялися своїм бійцівським характером. Але так трапилося, що деякі заслужені майстри, що мають за плечима не одне відповідальне змагання, наробили стільки помилок, що із шести заліків у підсумку склали лише один. Я б це назвав спортивним злочином.

— Тепер приділятимете більше уваги психологічній підготовці?

— Питання в тому, наскільки така підготовка необхідна спортсменові, який уже завоював, наприклад, звання чемпіона Європи...

— А у зв’язку з чим ви згадали про роботу суддів?

— Деякі з них просто вели відкриту гру під назвою «витягни своїх». Навіть тих спортсменів, хто все робить добре, «топили», бо вони представники іншої країни. Враховувалася не стільки спортивна майстерність, скільки національні інтереси.

«Звикнути до клімату Китаю буде важко»

— У вас часто виникає проблема з тим, кого взяти на змагання?

— Трапляється й таке, коли існує велика конкуренція. І це дуже добре. Інша річ — коли нема кого везти. А в нас нині не виникає ніяких образ — до команди потрапляє той, хто продемонстрував найкращий спортивний результат.

— Як триває підготовка збірної України до Олімпіади?

— Працюємо у сприятливому режимі, нас фінансує Міністерство у справах молоді, сім’ї та спорту. Усе, що необхідно для тренувань на рівні національної збірної, ми маємо. Звісно, хотілося б, аби поруч побудували ще один спортивний зал, адже в нас дуже мало місця для занять чоловічої та жіночої команд. Такий план існує вже досить давно, був навіть підготовлений проект будівництва. Утім, як завжди, не вистачило коштів.

— До Пекіна команда полетить задовго до початку Ігор?

— Безумовно. Адаптація повинна початися хоча б за місяць до старту. Там буде дуже спекотно, велика вологість повітря, зовсім інша їжа...

— Деякі країни говорять про те, що Олімпіаду в Пекіні не можна проводити через те, що в Китаї порушують права людини...

— Про це я чув. Також там є певні проблеми з екологією. Я був у Пекіні й відчув це на собі. А якщо казати про порушення прав людини, то цим повинні займатися відповідні міжнародні організації.

«Наші тренери викладають футболістам і хореографію, і батут»

— Інтерес до спортивної гімнастики в інших країнах більший, аніж в Україні?

— У цей вид спорту нині вкладають великі кошти, будують зали, закуповують обладнання. Також залучають до роботи закордонних тренерів. Фактично перемальовується модель того, що було за часів СРСР.

— Виходить, ми втратили те, що мали?

— Я б так не сказав. Бувають, звісно, провальні виступи не тільки в гімнастиці, а й в інших видах спорту. Залежить багато від підбору виконавців. Цей сезон, який ще не завершився, дав нам двох чемпіонів Європи. Медалі різного ґатунку були завойовані й на етапах Кубку світу.

— Та однак, на гімнастичні змагання за кордоном приходить значно більше вболівальників, ніж у нас.

— Чим відрізняються наші вболівальники та закордонні? В іншій країні людина може дозволити собі заплатити значні гроші, щоб подивитись, наприклад, футбольний матч. У нас ціни на квитки нижчі, на деякі змагання вхід взагалі безкоштовний. Багато чого залежить від інтелектуального рівня людини. У нас зараз мода в основному на футбол, і все одно в Києві рідко можна побачити повний стадіон глядачів. Можливо, це пояснюється тим, що більше стали дивитися телевізор, де завжди можуть показати повтор цікавого моменту.

— Кажуть, до речі, що іноді послугами гімнастичних тренерів користуються й футболісти.

— Коли молодіжну збірну очолював Павло Яковенко, він приводив у наш зал всю команду. Ми їм викладали і хореографію, і акробатику, і батут... Тобто забезпечували нормальну координаційну підготовку. Це додає довголіття кожному спортсмену, адже м’язи стають більш еластичними, цей процес є нормальним для великого спорту.

— А ваші підопічні практикують заняття іншими видами спорту для загального розвитку?

— Звичайно. Грають у теніс, футбол, баскетбол, більярд, гандбол... Якщо казати про професійну кар’єру, то взагалі з гімнастики багато хто йде в боротьбу. На баскетбол та футбол рідше переходять. Уейн Руні свого часу також займався боксом. З гімнастики можна перейти в будьякий вид спорту, а ось прийти в гімнастику з іншого — практично неможливо. Потрібно починати з семи років...

Основа спорту — гімнастика

— Чи можливо порівняти сучасні методи тренування з тими, які використовували в СРСР?

— Сам процес практично нічим не відрізняється. Є така сама підготовка опорнорухового апарату, швидкісно­силова програма, статика, «накатування» комбінаційних вправ. Правда, спортсменам іноді не вистачає мотивації. Тоді боролися за червоний прапор, зараз — за синьо­жовтий. Можливо, в молодих спортсменів ще немає справжнього патріотизму. А ті, хто більш дорослий, ставляться до цього серйозніше. Є також наступна тенденція. Олімпіада відбувається раз на чотири роки, туди налаштовані їхати всі. Для цього вони тренуються щосили, але працюють насамперед для себе. А ось коли піднімається прапор, тоді ти розумієш, що за тобою стоїть вся країна. Буває, що спортсмен зупиняється на якомусь середньому рівні, мало хто в такий момент може переступити через це. Саме тому дуже небагато людей піднімаються на вершину.

— Але щось таки змінюється?

— Змінилися правила, система оцінювання. До речі, за її методикою тепер нескладно середняка штучно підняти до необхідного рівня. У зв’язку з цим було написано листа президентові Міжнародної федерації гімнастики, який підписало більше двацяти чемпіонів Олімпійських ігор. Просили не міняти стару систему, але домінування Міжнародного спортивного комітету зіграло свою роль. Тож що ми маємо? Я заслужений майстер спорту СРСР і України, заслужений працівник фізичної культури та спорту, але складається таке враження, що ті, хто сидить за столом на змаганнях, знають більше за мене. Вони свого часу були гімнастами невисокого рівня, але завдяки сприятливій для них політично­міжнародній ситуації здобули свої посади.

А взагалі — нічого не змінилося. Так само спортсмени проводять сім змагань перед чемпіонатом світу. Змінилася лише назва команди.

— Пане Ігорю, наскільки зараз важко залучати дітей до занять спортивною гімнастикою?

— У будьякому разі все залежить від технічної бази. Якщо є нормальні спортивні зали, оснащені всім необхідним обладнанням, є склад досвідчених тренерів, — буде й великий потік дітей. Треба, щоб усе було поставлено на надійну основу, розрекламовано в обласних та районних центрах.

Нині багато дітей ідуть на спортивну та художню гімнастику, але не всі досягають великих результатів. Узагалі, гімнастика — це основа всіх видів спорту, це розвиток опорнорухового апарату, координації рухів. Ігрова гімнастика корисна для кожної дитини.

— Де в Україні зараз виховують майбутніх чемпіонів?

— Школи спортивної майстерності працюють у Харкові, Луганську, ІваноФранківську, Донецьку, Запоріжжі, Кіровограді, Херсоні.

ДОСЬЄ «УМ»

Ігор Коробчинський

Головний тренер збірної України

Народився 16 серпня 1969 року в Антрациті.

Заслужений майстер спорту СРСР, заслужений майстер спорту України, заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури та спорту.

Абсолютний чемпіон світу, Європи та СРСР. Олімпійський чемпіон 1992 р. у командній першості, бронзовий призер у вправах на брусах, бронзовий призер Олімпійських ігор 1996 р. у командній першості, чемпіон світу 1989, 1991 рр., срібний призер 1993 р., чемпіон Європи 1989 і 1992 рр., срібний призер 1994 р.

Освіта: Луганський педагогічний університет імені Т. Шевченка.