Наприкінці минулого тижня у Полтаві урочисто відкрили пам’ятник видатному землякові, уродженцю містечка Градизька, що в Глобинському районі, знаному діячеві політичного та кооперативного руху початку ХХ ст. Борису Мартосу. Погруддя на постаменті «вгніздилося» на початку невеличкої алеї перед приміщенням Університету споживчої кооперації. Саме викладачі та студенти цього вузу зініціювали спорудження пам’ятника.
Попри те, що в радянські часи система споживчої кооперації була такою собі «державою в державі», про Бориса Мартоса тоді воліли не згадувати. Адже у 1917 році він увійшов до складу «буржуазно–націоналістичної» Центральної Ради, став у ній генеральним секретарем із земельних справ, а згодом — міністром фінансів і головою Ради міністрів УНР.
Система фінансової самодопомоги, самоорганізації громад, яка започатковувалася на теренах України ще в 60–х роках ХІХ століття (саме тоді у містечку Гадяч на Полтавщині постало перше ощадно–позичкове товариство) дозволяла зробити реальні кроки у боротьбі з бідністю за допомогою ринкових механізмів. Замість очікування милостині, подачок від «доброго» царя чи пана далеко не найзаможніші верстви населення об’єднувалися у товариства, щоб примножувати спільний і власний капітал, ставати справжніми господарями. І зовсім не випадково біля таких кооперативних об’єднань поставали потужні осередки українства, борців за нашу державність і незалежність.
Звісно, такий кооперативний рух не влаштовував державу більшовицьку. Тож після приходу до влади «червонозоряних комісарів» він був фактично знищений. А потім спрофанували і саму систему споживчої кооперації.
Зрозуміло, не було в тій комуністичній радянській системі місця й для Бориса Мартоса. Після поразки українства у післяреволюційних визвольних змаганнях він змушений був емігрувати на Захід. Жив і працював у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії, а поховали його на знаменитому «українському» цвинтарі в американському Баунд–Бруку. Причому закінчився земний шлях видатного полтавця у 1997 році. Отже, він був фактично нашим сучасником.