83–річний Дмитро Юрченко сидить на стільчику біля новенької «Славути» на площі в місті Шпола Черкаської області й не зводить очей зі сцени, на якій виступає Президент Віктор Ющенко. Дід Дмитро дуже хвилюється, адже глава держави є сином Андрія Ющенка, який у далекому 1943 році в концтаборі Освенцім врятував його, тоді ще 19–річного, від смерті. Тому Дмитро Єфремович дуже переживає і каже, що в думках підбирає слова, які хочеться сказати Президенту в ту мить, коли він підійде і буде вручати йому, в числі інших черкаських ветеранів, ключі від автомобіля.
Дід Дмитро каже, що про свого рятівника — Андрія Андрійовича Ющенка — він пам’ятав усе життя. Відразу після закінчення Великої Вітчизняної війни хотів було його знайти, але як колишній в’язень концтабору відчував пильну увагу «компетентних органів». До того ж його рідна сестра Ганна, котра була остарбайтером у Німеччині, жила в Аргентині, а це в СРСР не віталося. Тому не ризикнув шукати свого рятівника, бо не хотів додавати ще й йому клопотів. А два роки тому Дмитро Єфремович випадково ввімкнув телевізор: ішла передача про Президента Віктора Ющенка і якраз показували його рідне село Хоружівку Сумської області, сільське кладовище, де похований його батько.
«Мене наче струмом вдарило, коли я побачив на пам’ятнику портрет Андрія Ющенка, такий же чорнявий, із зосередженим поглядом. Я його впізнав би серед тисячі облич. Ото так ми зустрілися, через 60 років...» — сумно розповідає дід Дмитро. На початку війни його разом з іншими хлопцями та дівчатами німці забрали з рідної Мартинівки Канівського району та кілька днів везли у товарняках до Польщі на вугільні шахти. Через два тижні Дмитро і ще два його односельці — Микола Полоз та Микола Петренко — втекли. Але їм не пощастило: після блукань вони потрапили просто в руки гестапівців, які хлопців нещадно побили і відправили в Освенцім.
«Там я потрапив на розвантаження цегли на залізничній станції, що означало направлення на смерть. Нас оточували в два ряди наглядачі з автоматами та палицями, і треба було носити ту цеглу з платформи трохи не бігом, без передиху», — пригадує дід Дмитро. За його словами, тяжка праця, голод та спрага вбивали людей вже за тиждень–два. Тих, хто падав на землю, добивали палицями. Така доля чекала й Дмитра. Він каже, що вже на другий тиждень такої роботи відчув, що не витримає. В розпачі та відчаї хлопець вдивлявся в обличчя в’язнів концтабору й ловив кожне слово, сподіваючись почути українську мову та знайти земляків. Незабаром така нагода випала: Дмитро почув, як високий чорнявий молодий чоловік, трохи старший за нього, з в’язнями говорить українською, а з конвоїрами — німецькою. І канівський хлопець першим підійшов та познайомився з ним. Той українець сказав Дмитру, що звати його Андрій і він із Сумської області, що був військовополоненим і вже кілька місяців як у цьому таборі. Тоді Дмитро Юрченко й розповів про те, що працює в команді смертників. Андрій Ющенко запропонував земляку вдосвіта непомітно перейти до їхнього барака, мовляв, наші в’язні в кар’єрі вантажать пісок на машини, там є перепочинок, доки автомобілі міняються.
«Всю ніч я не зімкнув очей — усе думав, як перебратися в той барак. Дуже боявся, але смерть страшніша. Тому раненько мені таки вдалося перейти до Андрія. Він наказав мені стати в середину групи, яку гнали в кар’єр. Але бригадир побачив мене й наказав вийти наперед. Та Андрій щось сказав йому по–німецьки, і бригадир махнув рукою. Так я був врятований від неминучої смерті», — розповідає «УМ» дід Дмитро і поправляє на голові сірий картуз.
Зі своїм рятівником він розлучився в 1944 році. Дмитра тоді відправили до іншого концтабору — до Заксенхаузена. Куди потрапив Андрій Ющенко, він так і не дізнався. Після війни Дмитро Юрченко одружився з односельчанкою Ніною, разом виростили сина та доньку. І хоча доля не подарувала йому нагоди зустрітися зі своїм рятівником, але з його сином Віктором дід Дмитро побачився. Віктор Андрійович затримався біля Дмитра Єфремовича найдовше, і вони вдвох, як зізнався «УМ» дід Дмитро опісля, згадували про батька Президента.
«А хто вас відвезе на новому авто додому?» — запитую в Дмитра Єфремовича на прощання. «Сам поїду. Я ж усе життя пропрацював із технікою і маю 54 роки трудового стажу», — усміхається дід Дмитро і відкриває дверцята своєї «Славути».