«Правда там, де люди шукають істину спільно»

Оксану Білозір — відому співачку, народну артистку України і водночас кандидата в народні депутати від блоку «Наша Україна — Народна самооборона» — кореспондент «УМ» у гарячу передвиборчу пору «перехопив» для короткої розмови в Полтаві. Тут вона перебувала проїздом — поспішала в ті хутори, що біля Диканьки... Загалом, поява популярних артистів у провінції перед виборами — не дивина. Однак пані Оксана на зустрічах із людьми цього разу не співала. Чому?

«Та ні, кажу, співати я вам зараз не буду — давайте краще поговоримо»

— Знаєте, коли у 2002 році Віктор Ющенко почав спілкуватися з виборцями на майданах невеликих міст, у сільських клубах, на вулицях, просто під час зупинок на трасі, люди зрозуміли, що політики можуть говорити про їхні болі, тривоги, проблеми не лише з екранів телевізорів чи заздалегідь підготовлених сцен і трибун. Саме тоді всі, хто перебував у команді майбутнього Президента, до якої маю честь належати, переконалися: такі розмови дуже потрібні. Тож і нинішні зустрічі в глибинці, по суті, є продовженням стратегії «Нашої України», спрямованої на те, щоб кожен із нас торував стежку «від серця до серця».

Друзі жартома називають мене «тричі народною» — артисткою, дипломатом і депутатом. Та корона з моєї голови, як бачите, не падає, і я з радістю їду в кожне наступне село. Бо знаю: там чекають щирого слова. А правда — вона там, де люди шукають істину спільно.

Так, першою реакцією багатьох залишається: «О, зараз буде співати». Та ні, кажу, давайте сьогодні поговоримо. Щоб потім не довелося плакати... Якби співала, були б тільки аплодисменти. У відвертих же розмовах часом чую зовсім іншу реакцію. Ніколи не відвертаюся від цього. Обов’язково відповідаю на гострі, дискусійні, жорсткі запитання. Бо ж саме таким є наше сьогоднішнє життя. Поспівати ж, послухати гарну українську пісню ми ще встигнемо.

— Пані Оксано, де ви вже побували під час цієї виборчої кампанії? І чи помітили «географічну» різницю у сприйнятті вашої агітації?

— Перед приїздом на Полтавщину випала нагода поспілкуватися з мешканцями Київської, Запорізької, Миколаївської, Кіровоградської областей. Взагалі ж в Україні вже, здається, немає такого міста, де б я не побувала зі своїми концертними програмами. І раніше, й зараз люди скрізь кажуть практично одне: це наша українська співачка. І не Західна Україна, де я народилася, а вся країна назвала мене Україночкою. Власне, скрізь люди однаково щиро підспівують і ту пісню, яка стала моєю візиткою, і «Зеленеє жито»...

Під час таких поїздок іще раз переконуюсь: і на Заході, й на Сході, і в Центрі України живуть дуже працьовиті, щедрі на добро люди. І не вина, скажімо, одних у тому, що в них поки немає такої закоріненості в рідну землю, як у інших. Згадаймо, як звозили з усіх–усюд людей на будівництво шахт Донбасу чи наших індустріальних гігантів. Тож зовсім не дивно, що їхні нащадки не можуть піти на цвинтар і так, як я, схилити голову над могилами своїх предків, похованих там іще з 1740 року. Хоча й там, де свого часу з особливою наполегливістю творили безбатченків, люди вже повертаються і до своєї віри, і до рідної мови, пісні.

— Але навіть у центрі Полтави, яку по праву називають колискою сучасної української літературної мови, стоїть намет Партії регіонів, де збирають підписи за референдум про надання статусу другої державної мови російській...

— То зовсім інше. Ініціювання подібних референдумів перед виборами свідчить тільки про те, що «регіонали» мають проблеми з довірою виборців і час від часу витягають на поверхню старі гасла. Робиться це передусім для того, щоб підігріти інтерес до себе. При спілкуванні з людьми запитань про статус російської мови чи вступ до НАТО, повірте, було найменше. Їх сьогодні хвилюють зовсім інші проблеми. Причому абсолютна більшість моїх співрозмовників не ставили під сумнів тезу про необхідність єдиної державної української мови як одного з головних атрибутів нашої державності, незалежності.

Зрештою, де в нас сьогодні існує проблема з російською мовою? Мабуть, тільки у середовищі чиновників, які не вміють чи не хочуть писати й читати офіційні документи українською мовою. Та чи означає це, що ми повинні задовольняти їхні амбіції? Надто за умов, коли таке небажання вивчати українську мову свідчить про відсутність у них поваги до своєї держави, до нас із вами.

«Презентацію джазово–лемківського диску з «Мен саундом» зробимо вже після виборів»

— Політика політикою, але читачі не пробачать, якщо не запитаю відому співачку про творчі плани. Попри те, що ви знову працюватимете в парламенті, чи почують люди ваші нові пісні, чи матимуть можливість придбати нові альбоми, диски? Чи дочекаються приїзду з концертами?

— Усе те неодмінно буде. Адже я залишаюся співачкою. Бог дав мені те, з чим іду до людей уже немало років. І без роботи у студії, без концертних зустрічей із шанувальниками української пісні просто я не уявляю життя.

Є такий чоловічий вокальний ансамбль «Мен саунд». У нас його знають, можливо, навіть менше, ніж у світі, оскільки співає він в основному джаз. Та коли я заспівала цим хлопцям українських народних пісень — таких, знаєте, цікавих, лемківських, вони одразу сказали: так це ж і є український джаз, чому його досі не співаємо? Тож ми записали з ними «акапельне» виконання тих пісень. Хвалити себе не годиться, тому хвалитиму тільки колег: звучить це справді потрясаюче! Ще не знаю, як буде називатися цей диск, але він уже практично готовий. А презентацію зробимо після виборів. Сподіваюся, ще раніше телеглядачі побачать мій новий відеокліп на тему Голодомору 1932—1933 років.

«Роботу над відеокліпом про Голодомор підтримав Президент Ющенко»

— Важко навіть уявити пісенне розкриття такої трагічної теми...

— Українці здавна переливали у пісню не тільки радість, а й смуток. Робота над відеокліпом була спільним українсько–польським проектом. Чим він цікавий особисто для мене? Передусім тим, що це справді сучасний погляд на нашу найбільшу трагедію. Адже коли дивишся, скажімо, тільки фото, страхітливу хроніку Голодомору, часом з’являється бажання просто заплющити очі, відвернутися — настільки страшно і тяжко усе те споглядати. Інша справа, коли про трагедію сучасною мовою говорить сучасна людина, та ще й за допомогою сучасних технологій. Причому говорить оптимістично: ми пройшли через такі жорна мук і страждань, але вистояли і стали ще сильнішими.

У кліпі, звичайно, є і фото, і хроніка лихоліття, але його стрижнем стала пісня у моєму виконанні під назвою «Свіча». Народжувалася вона дещо незвично. Є в нашого композитора–класика Мирослава Скорика такий відомий у всьому світі інструментально–симфонічний твір «Мелодія». Там справді прекрасна, воістину неповторна мелодія. Вона й навіяла поету Богдану Стельмаху проникливі рядки. Дуже хочеться, щоб тепло уявного полум’я «Свічі» відчули всі громадяни України, й 25 листопада, на роковини Голодомору, який починався 75 років тому, запалили свічечки пам’яті у своїх оселях. Навіть ті, хто ще, можливо, до кінця не усвідомлює чи навіть відкидає цю тему, нехай просто приєднаються до того ланцюжка пам’яті, щоб бути разом з усіма, зі своїм багатостраждальним народом.

До речі, створення цього відеокліпу Президент Віктор Ющенко підтримував особисто. І я бачила, як болить йому все те, про що ми розповідаємо художніми засобами. Таку ж підтримку Віктора Андрійовича відчувала й у своїх починаннях на посаді міністра культури. Бо ж і для Президента, і для його партії, нашого виборчого блоку питання духовності, української культури ніколи не були засобами посадового чи виборчого піару. На цих «китах» ми стояли і стоятимемо завжди.