Заклинаючи гріхи, потрапляти в десятку

У вівторок в Анапі підбили підсумки фестивалю «Кіношок». Гран–прі журі основного конкурсу під керівництвом російського письменника, редактора «Литературной газеты» Юрія Полякова присудило картині литовського режисера Альгімантаса Пуйпи «Заклинання гріха». Найкращим режисером визнали латвійця Юріса Пошкуса — за його фільм «Монотонність». Найкращим сценаристом став казах Єрмак Турсунов (фільм «Клаптикова ковдра»), а найкращим актором — узбек Назим Таляходжаєв за роль у стрічці «Юрта». Українцям дістався приз за кращу жіночу роль, утім її зіграла російська актриса Марина Поліцеймако в українській картині Єви Нейман «Біля ріки». У конкурсі «Кіно без кіноплівки» перемогла стрічка «Мати» Павла Костомарова і Антона Каттіна, до своїх перемог автори додали і приз кінопреси. Зате традиційний приз російської Гільдії кінокритиків «Білий слон» отримав українець Роман Бондарчук за стрічку «Таксист». При голосуванні гільдійців трохи відстав інший український фільм — «Біля річки» Єви Нейман, йому вручать спеціальний диплом гільдії. Отже, ми виглядали — в очах доволі прискіпливих критиків — справді переконливо.

Нам би такого Чингісхана...

Останнього робочого дня було показано кілька конкурсних стрічок, у тому числі три повнометражних. Узбецька «Юрта» ледь подолала митницю в Москві. Узагалі, із кордонами проблеми трапляються. Член великого журі, відомий режисер Нана Джорджадзе, оповіла, скажімо, що тільки героїчними зусиллями фестивального оргкомітету їй, грузинці, вдалося приїхати до Анапи. Це при тому, що між грузинськими і російськими кінематографістами стосунки просто супернормальні, приязні. Приклад того, що роблять із нами політики...

«Монгол» Сергія Бодрова–старшого є новою спробою запропонувати епічну драму про далеке минуле. Блокбастерний формат — багато грошей, багато класних спеціалістів різних країн, деяка спрощеність фабули, в якій уникають надмірностей психологічного портретування... Усе просто, чисто і благородно. Темуджин (Тадонобу Асано), син хана, і, по його смерті зазнає найважчих тортур долі. У тому числі полон і багатолітнє рабство. Одначе витримає все і стане Чингісханом, який завоює півсвіту. Є, звичайно, і драматична історія кохання. Тобто все, що може полонити багатомільйонну аудиторію.

І ще одна прикмета орієнтації на маси — абсолютно чітка моральна парадигма. Вона зводиться до того, що можна здолати будь–які труднощі, коли дотримуєшся певних моральних правил, традицій. Батько Темуджина випиває кухоль молока, простягнутий ворогом, бо переконаний: коли й він буде порушувати закони, встановлені предками (а вони унеможливлювали отруєння ворога в мирній, сусідській обстановці), то «світ перекинеться». От він і перекинувся, в тому числі наш сучасний український світ... Інтелектуалові подібне кіно видається надто дитячим — баєчка з мораліте у фіналі, одначе ж, одначе... Чингісхан, і на цьо­му стоїть фільм, перемагає не силою чи військовим мистецтвом, а тим, що запровадив просте правило: закон понад усе! Порушив його — і хто б ти не був, підеш у небуття. Думаю, фільм сподобається глядачам, українським у тому числі. Нам би такого Чингісхана. А тим українцям, які замахнуться — вже вкотре — робити щось блокбастерне, слід пам’ятати: не тільки гроші й професія вирішують справу. Треба рахуватися з установками,— світоглядними, моральними — тих, хто прийде в кінотеатри.

Натомість фільм «Заклинання гріха» відомого литовського режисера Альгімантаса Пуйпи («Жінка і четверо її чоловіків», «Намисто з вовчих зубів»...) апелює швидше до аудиторії інтелектуалів. Фільм зроблено за мотивами трьох книг Юрги Іванаускайте і є історією кількох персонажів, що трохи заблукали у присмерках власної душі. Молода журналістка Віка (Раса Самуоліте) одружена з музикантом, у якого «поїхав дах», і відтак вона одвідує його у психушці. Разом із духівником, священиком Паулюсом (Алексас Казанавічюс) — з яким і відбувається бурхливий роман, за повною програмою. У тій програмі й «активний» секс у святенницьких покоях. Аж поки її партнер не згадає, що йому нічого подібного не дозволено.

Свої інтимні проблеми Віка одкриває психоаналітику Риті (відома актриса Неллі Савіченко). Одначе в тієї свої драми, багато в чому схожі. Її залишає чоловік, а потому й дочка. Роман із веселим чоловічком (так само секс «на повний зріст») закінчується доволі швидко. Хоча саме тут Рита одкриває для себе незвідані досі грані життя (московський критик Ірина Шилова і потрактувала картину в такий спосіб — це про оживлення людської природи, бодай у її нижній, тілесній частині). Нічого не лишається, як прийняти флакон снотворних таблеток і мирно одійти у кращі світи...

Як на мене, це фільм про кризу всіх інституцій західної цивілізації. Особливо ж тих, що покликані лікувати душу людську. Тут половина духівників, а іншу складають сповідальники. Одначе сповідь скидається у порожнечу... Відтак єдиним місцем ефективної психотерапії є нічліжка у напівзруйнованому домі, де героїнь стрічки «лікують» брутальним сексуальним насильством. Інших рецептів, так виглядає, немає. Фільм відчаю, і котрийсь із литовських акторів на прес–конференції сказав зненацька: ви навіть не уявляєте, наскільки все погано у країнах Євросоюзу. Не з ковбасою, звісно, і не з машинним маслом — з душею. То, може, краще би якогось Чингісхана з твердими моральними принципами?

Верніть тата

У розмові, яка відбулася під час роботи «круглого столу», присвяченого долі національних кінематографій, один із режисерів одверто і заявив: нашій би нації папу, як от в узбеків, щоби гроші давав на кіно. Бо вся оця демократія кіно у нас зруйнувала. А так — татко сказав, татко зробив і проконтролював виконання. Кращого, до речі, продюсера, аніж товариш Сталін, і вигадати не можна. Ну, комусь голови відривали — так ліс рубають, гілочки бринять... Кому страшно, хай не робить кіно.

Узбецька картина «Юрта» (30–літній режиссер Аюб Шахобіддінов) якраз про страх. Діда героя стрічки Убая (Назим Туляходжаєв) колись репресували, й відтак в його душі навіки поселився страх перед навколишнім світом. От і живе він у горах, і свого сина (Азіз Раметов) не хоче відпускати куди–інде. Одначе ж той прийме світ через телевізійний екран і захопиться ним. Щоби опинитися, зрештою, в радянській армії, в Афганістані 80–х. Повернеться він звідти напівзруйнований психічно, до того ж заражений наркоманією. Та все ж вилікувати його вдається...

Життєствердна картина, в якій є один, але суттєвий недолік: я так і не зміг повірити персонажам фільму, не зміг проникнутись їхніми страхами. Психологічне мотивування вчинків тут надто вже поверхове. І все ж є щось в узбецьких фільмах, які у себе на батьківщині користуються великим глядацьким попитом. Там своє кіно дивляться активніше, аніж американське. У що можна повірити, дивлячись їхні фільми, зроблені під патронатом отців нації.

Найкращою документальною стрічкою фестивалю, думаю, була «Мати». 80–хвилинна картина, у центрі якої проста російська жінка. У неї чимало дітей, і не тільки своїх. Вберегти їх од навколишнього життя вона не в змозі. А життя те за гранню добра і зла. Дворічна дитина вже курить і прикладається до пляшки. Половину лексикону персонажів складають слова нецензурного походження. Горілка туманить свідомість, і жодної тобі моральної перепони... От тільки щось є у цій жінці, Любові Юлакаєвій, що дозволяє у фіналі просвітлено видихнути: ще є люди, ще не вмерла Росія... Яким далеким є її образ від тієї, що пачками продукують московські умільці — там Росію зводять до масштабів столиці–матінки і розкішного життя її глянцевих персонажів.

Попри все, у фільмах країн колишнього СРСР прозирає образ життя, в якому так багато драм і кризових моментів. Одначе ж допоки є людина, здатна простягнути іншому руку, прийти на допомогу, поділитись куснем хліба — не все втрачено.

А в Анапі останньої фестивальної днини похмуро. На піщані пляжі котяться досі веселі хвилі. Літо ще буде... А членів журі уже кудись повезли. Куди — велика таємниця. Тут традиція така: тримати все в секреті до останнього, ізолювати журійців від народу.

Я не побачу обличчя щасливих переможців — їду на ще один фестиваль. Цього разу анімаційний, «Крок». Він традиційно відбуватиметься на пароплаві, за маршрутом Одеса—Севастополь—Ялта—Херсон—Запоріжжя—Київ. Про нього вже окрема розмова.