Аби говорили правильно!

Наприкінці минулого тижня Держкомстат ошелешив українських підданих: виявляється, понад третина приватних підприємств у нас працює собі у збиток! У країні, де роздержавлення минуло давно і безповоротно, виникають підстави для хвилювань — а як ми з вами зводитимемо кінці з кінцями? Тим паче що вперто не можуть вийти на «нуль» транспортні компанії (їх майже половина), комунальники. І що найпарадоксальніше — нерентабельною є кожна третя будівельна та торговельна фірма.

Трохи побавимося з цифрами. Ну зовсім трохи...

До статистів, звісно, запитань обмаль — які цифри їм подали, так вони їх і обробили. Інша річ, що важко уявити собі убогих транспортників. Бувалі знають: купуєш легківку, здаєш її під таксі — і за кілька років «відбиваєш» машину. Власники мікроавтобуса, віддавши його на маршрут, отримують пристойний щомісячний прибуток. Ну а власник столичного хмарочоса, який продав квартири і опинився у «мінусах», — це вже персонаж ненаукової фантастики. Але як би там не було, на паперах усі ці люди — нещасні і малозабезпечені.

«У мене є підозра, що фінансові результати в даному випадку трохи занижені», — розповів «Українській правді» директор економічних програм Центру Разумкова Василь Юрчишин. На його думку, це зроблено, аби одержати додаткові дотації з держбюджету і «економічне обґрунтування необхідності підвищення цін і тарифів». Фінансисти розуміють ще й іншу вигоду прикидатися бідними — можна на законних підставах не платити податки. Не те щоби зовсім не платити — у нашій державі «закон ділення» треба виконувати неухильно. Але значно краще занести до своєї людини конвертик, аніж розкошелитися «на повну котушку» за державними тарифами. Собі дешевше вийде.

Але цифри, попри усю їхню магічну дію, не мають змоги спотворюватися самостійно. За кожним звітом стоїть конкретний Іван Іванович, який цей документ підписав. У ідеалі цього Івана Івановича можна було би запитати — а чому це у вас, шановний, сорок копійок плюс ще сорок виходить гривня сорок? Втім, ми недаремно написали «в ідеалі». Бо нині настали такі часи, коли, підписуючи папір, чиновник не до кінця розуміє, що саме він щойно завізував. Колись про таке складали анекдоти, тепер же ніхто навіть не сміється — розуміють люди, що важкувато колишньому агроному розібратися у фінансових термінах. І тим паче — звинувачувати у чомусь «свого хлопця» — він завдання отримав і чесно його виконав.

«Та я за вас, шефе!..»

Мода залучати до керівництва не за професійними якостями, а лише за відданістю шефу, існує вже не перший рік. «Віддані душею і тілом», але без необхідних професійних навичок працювали, мабуть, у кожному уряді незалежної України — у якомусь їх було більше, у якомусь — менше. Але тільки донецька команда ввела підбір кадрів за політичною доцільністю у ранг абсолюту.

Зрозуміти хлопців, звичайно, можна — приїжджа еліта намагалася витіснити із «хлібних» столичних місць еліту, яка вважала себе місцевою. Напередодні президентських перегонів 2004 року уряд, яким тоді командував кандидат у президенти Віктор Янукович, вирішив у стислі терміни змінити в областях керівництво комбінатів преси — аби свої люди перекрили кисень можливій появі крамоли. Але такої кількості фахівців команда кандидата знайти не могла — і на вакантні посади призначали просто впевнених у собі, але дуже слухняних начальству молодих людей. В одній із західних областей директором Будинку преси призначили медика за освітою. У працівників тоді з’явилася нова розвага: заходити у кабінет до шефа і ставити будь–які запитання, що стосуються службової діяльності. Усім дуже подобалося спостерігати, як він червоніє.

Тоді й анекдот з’явився: «Вікторе Федоровичу, ви змогли б керувати Німеччиною?» — «Звичайно, зміг би!» — «А Сполученими Штатами?!» — «І Штатами зміг би» — «А Китаєм?» — «Китаєм не зможу...» — «Чому ж?!!» — «Донецьких не вистачить».

Керувати непрофесіоналами важко і легко водночас. З одного боку, жодного серйозного результату від них вимагати годі. Але з іншого — якщо я захочу пустити наліво трохи державних грошей, то кращого підлеглого, ніж привезений із провінції щирий добряк, шукати годі. За розумником з оксфордським дипломом треба стежити пильно, а цей хлопець, навіть якщо й захоче підставити і «злити» інформацію, цього не зробить з однієї простої причини — не збагне, про що йдеться у паперах. «Тіньове покриття» економіки таким чином можна розширювати до безкінечності. А ви ще сумнівалися, що збиткових підприємств у нас так багато! Один не бачить їхньої прибутковості щиро, іншому вигідно не бачити — спробуй з’ясувати, хто і де собаку закопав.

Добре, що хірургів не Кабмін призначає

До нашої редакції надійшов лист від начальника одного підрозділу Міністерства. Цей не анонім — людина підписалася і поставила власноручний підпис — щиро розповідає, скільки у їхньому відомстві «аматорів». У тому числі й на керівних посадах. «Фінансовий геній» цього відомства про фінанси має дуже приблизне уявлення. Чим, кажуть, дуже потішає підлеглих. А серед заступників уже іншого міністра, шановного Анатолія Кінаха — пан Олександр Царенко, відома в Україні постать. За часів Помаранчевої революції він керував Сумським аграрним університетом. Згадали? Це саме «в його честь» студенти влаштовували мітинги протесту і розповідали про нечувані політичні репресії в університеті. Пан Царенко тоді став своєрідним прапором боротьби з Майданом. І, у підсумку, отримав за це щедру винагороду. До речі, за спеціальністю Олександр Павлович — інженер–механік сільського господарства. Вкрай необхідний фахівець для розуміння суті й природи макроекономічних явищ. Безпосередній начальник пана Царенка, тобто міністр економіки, у нас, до речі, за спеціальністю інженер–суднобудівник. Це варіант безпрограшний — адже важко знайти фах, який хоч якимось боком не підпадав би під широке визначення «економіка». А на зарубіжну моду, коли на високу державну посаду потрапляли ті, хто старанно вивчав закони ринку, ми не дивимося — у нас свій шлях розвитку. Його не те що світ — ми самі достеменно не розуміємо.

Наш перший віце–прем’єр Микола Азаров, якщо цього ще хтось не знає, — геолог–геофізик. І тому час від часу видобуває із надр такі варіанти бюджету та урядових постанов, що експерти втомилися за голову хапатися. Його колега, віце–прем’єр Андрій Клюєв, — гірничий інженер. З інженером–механіком Віктором Януковичем їх, очевидно, єднають опір матеріалів та інші технічні дисципліни, які обидва проходили на студентській лаві.

Міністри — не за фахом, а за необхідністю

Із профільними міністрами картина ще заплутаніша. Найбільше серед них аграріїв за освітою. Але українському селу від того ні холодно, ні тепло. Втім, мабуть, більше холодно — бо займаються ці спеціалісти переважно зовсім не тим, на що вчилися. Приміром, інженер–механік, випускник Української сільськогосподарської академії Станіслав Ніколаєнко нині, як відомо, завідує освітою у масштабах усієї держави. А колишній учень Ізмаїльського технікуму механізації та електрифікації сільського господарства, а потім — студент Одеського сільськогосподарського інституту Василь Цушко нині героїчно керує Міністерством внутрішніх справ. Щоправда, в 2005 році Василь Петрович закінчив Національний інститут внутрішніх справ — у той період, щонайцікавіше, коли очолював Одеську область.

Ще один «міністр від плуга» — улюбленець публіки, міністр із питань надзвичайних ситуацій Нестор Шуфрич. За плечима у нього — Інститут аграрної економіки Української економіки аграрних наук.

Міністр наймолодшого міністерства — з питань житлово–комунального господарства України — Олександр Попов, з одного боку, — інженер–будівельник, а з іншого — штатний працівник КДБ та підполковник запасу СБУ. Список злісних неплатників, жартують, тепер миттю передають у «центр». А навколишньому природному середовищу, вважайте, пощастило сильно — учень електрослюсаря, а потім — інженер–механік із Донецького політехнічного інституту Василь Джарти взявся за неї, кажуть, серйозно. Досвід у людини величезний — і на станціях технічного обслуговування працював, і низкою невстановлених виробничих підприємств керував. А про природу знає головне — що немає у неї поганої погоди!

А в цих двох вагонах — мої заступники!

Міністр палива та енергетики Юрій Бойко — хімік, міністр регіонального розвитку та будівництва Володимир Яцуба у нас — металург чорних металів. Міністерство зовнішніх справ очолює не кадровий дипломат. А керівник Міністерства праці та соціальної політики Михайло Папієв — представник славного племені педагогів. У нашому випадку — фізик–викладач. Мало хто знає, що колегою пана Папієва є головний правник України, міністр юстиції Олександр Лавринович. Але це не просто фізик, а фахівець із лазерної техніки і технології: неймовірно цікавився у юності обробкою надтвердої кераміки та навіть захистив дисертацію на цю тему. А після сорока років людина, мабуть, вирішила, що значно цікавіше обробляти «надтверду опозицію», ніж безмовну кераміку, і він закінчив–таки юридичну академію. Третій «сіяч розумного, доброго і вічного» в українському Кабміні — легендарний міністр транспорту і зв’язку Микола Рудьковський. Починалося все з диплома Чернігівського державного педінституту, спеціальність — «Історія». А далі йдуть неув’язочки з московськими дипломами та віденським періодом його життя, які широко висвітлювала преса, у тому числі й «УМ». Про його «професіоналізм» жартувати навіть недоречно: анекдоти одразу стають «бородатими».

...Про кадрову політику — ще один маленький штрих. Нинішнє керівництво уряду, продовжуючи науку полководця Суворова, вирішило брати не тільки умінням, а й числом. Скажімо, у міністра економіки — дев’ять заступників. З них два — перших. У Мінфіні — вісім. Це, до речі, зовсім не рекорд.