Єдність у мирі

Закордонні гості привезли українцям подарунки — уламочoк Берлінської стіни (мовляв, стіни, що розділяють, мають властивість падати) і факсимільне видання «Оди радості» Людвіга ван Бетховена на вірші Фрідріха Шіллера, що стала гімном Європейського Союзу. «Хай це буде символом нашої єдності», — прокоментував вручення дарунка президент Європейської конференції «Справедливість і Мир» єпископ Лео Шварц.

Емоція миру

Упродовж трьох останніх років основною темою зустрічей євопейських комісій є примирення: у різних історичних і суспільних контекстах. У перший день конференції гості отримали розгорнуту картину українського контексту ХХ століття з вуст трьох мислителів — Євгена Сверстюка, Мирослава Мариновича і Ярослава Грицака. Зокрема, професор Грицак наголошував на потребі «україно–українського примирення різних частин суспільства, які по–різному ставляться до радянської спадщини». Доктор Сверстюк зазначив, що «єдиний лік на суспільну хворобу — вироблення позитивного способу мислення, тоді напруга не буде призводити до конфлікту. Але виснаженому суспільству бракує сил для позитивних емоцій».

Директор Інституту релігії і суспільства Мирослав Маринович поділився методологією примирення, виробленою під час дискусії щодо Цвинтаря Орлят у Львові, і нагадав, що до преси переважно не потрапляє інформація про позитивний досвід співпраці, а висвітлюються конфлікти.

Гості також захотіли виявити свою повагу і солідарність з людьми, які досліджують і популяризують історичну пам’ять. До діалогу долучилися поважні інституції й громадські організації — Інститут історії НАНУ, Український інститут національної пам’яті, Український центр дослідження Голокосту, товариство «Меморіал», Київське крайове братство УПА, Інститут юдаїки, Товариство кримських татар «Бівім Кірім».

Місця згадки про історію

«Я була шокована, коли зрозуміла, наскільки мало знала про Україну, — сказала Стефаніе ван Ловке з Голландії після цілого дня, проведеного в місцях та інституціях, пов’язаних з історичною пам’яттю. — Я зрозуміла, який це недолік, що люди в Європі не знають про Україну». Гості, поділившись на групи, побували у Биківні й Бабиному Яру, у Музеї совєтської окупації, зустрілися з ветеранами УПА, колишніми політв’язнями, очевидцями Голокосту, кримськими татарами, дослідниками Голодомору і потім ділилися один з одним враженнями. «Готуючи зустріч, я мала сумніви, чи зможуть люди з Мальти чи Швеції зрозуміти, що пережила Україна, — розповіла голова української комісії «Справедливість і Мир» доктор Леся Коваленко. — Утім побачила, що вони зрозуміли більше, ніж дехто в Україні».

Вольфгангу Бюргстайну зі Швейцарії Биківнянський ліс нагадав про Верден у Франції, де в час ІI Світової війни загинули тисячі людей. Нині там військове кладовище з тисячами однакових хрестів. Пан Вольфганг переконаний, що люди потребують місць, де можуть згадувати історію, і вони мають бути різноплановими.

Відвідини Бабиного Яру, за юдейським календарем, припали саме на свято Йом Кіпур (Судний день), коли 66 років тому нацисти почали розстріли київських євреїв. Директор Українського центру дослідження Голокосту Анатолій Подольський розповів про передісторію трагедії, непоінформованість радянських євреїв про ставлення нацистів до «єврейського питання», про підрив Хрещатика радянськими спецслужбами у перші дні нацистської окупації Києва та пов’язаний з цим акт знищення людей єврейської національності, звинувачених нібито у симпатіях до комуністів, у Бабиному Яру 29 вересня 1941 року, про замовчування трагедії упродовж повоєнних десятиліть, заборону євреям відвідувати Яр у день пам’яті й проблеми з державним меморіалом сьогодні. «Бабин Яр — це парк з доглянутими газонами, там багато молоді, велосипедистів. Поки ми стояли в мовчазній молитві і усвідомлювали, що то був за жах, виникло питання — як зберегти дух і атмосферу місць, пов’язаних з трагічними історичними подіями», — поділилася враженнями Морін Меттюс з Англії.

Кримськотатарські студенти в офісі своєї фірми, зустрічаючи учасників конференції, заспівали гімни України і кримських татар і розповіли історії своїх дідів і батьків, депортованих в 1944 році за наказом Сталіна. Хлопці сказали, що і сьогодні мають боротися за свої права і хочуть робити це мирно.

Ціна пам’яті

«Найперше завдання Українського інституту національної пам’яті — консолідувати українське суспільство і розвинути ідею миру в усіх соціальних і етнічних групах України», — заявив на зустрічі з учасниками конференції директор УІНП академік Ігор Юхновський. Він вважає, що справжнє примирення буде можливим тоді, коли народ знатиме правду про свою історію. Утім для того, щоб проводити дослідження, потрібне фінансування. І труднощі з ним, як і з стереотипами у суспільній свідомості, також пов’язані з недавнім минулим. Український народ не знав, яке майно є в державі, а комуністи знали і швидко перетворилися у «крупних капіталістів». Академік Юхновський чотири каденції був народним депутатом, але за 16 років демократичній частині парламенту так і не вдалося «пробити» на державному рівні визнання ветеранів УПА. Нині УІНП подав до уряду проект закону про визнання борцями за незалежність України усіх, хто боровся за її свободу з 1917 по 1991 роки, від Сходу до Заходу. У приміщенні, де нині має кілька кімнат УІНП (колишній палац мецената Терещенка), більшовики свого часу розмістили ГПУ, згодом НКВС і КГБ. Гості болісно сприйняли факт, що тут у підвалах розстрілювали людей. Особливо переживала італійка Чечілія: «Як після цього сюди можна щодня приходити на роботу?».

«Я всім розповідатиму про УПА...»

Одна з груп загостила на зібрання Київського крайового братства УПА у приміщенні Товариства репресованих і політв’язнів. Убога кімната виказувала справжнє ставлення держави і суспільства до історичної пам’яті та її героїв... Особливо вразила гостей історія Дарії Дриги, яку 18–річною студенткою «взяли» у Львові просто на вулиці, бо її брат був в УПА. Дівчину допитували в тюрмі на Лонцького 10 днів, а потім з сестрою і братом вивезли в Сибір. Іноземці залишилися переконаними, що Дарію катували саме на Липській, 16, у Києві, де нині Інститут національної пам’яті. Західним європейцям важко збагнути, що такі катівні були в кожному містечку України, а у великих містах — по кілька. Представники «англомовного світу», на жаль, не мають звідки черпати інформацію не те що про УПА, а взагалі про українців. За словами бельгійця Йозефа Фелікса, книги про Україну англійською мовою можна перелічити на пальцях. Тим паче бельгійською, голандською чи хорватською мовами.

Гості дізналися, що радянські ветерани не хочуть примирення з вояками УПА, і ті, у свою чергу, не надто прагнуть миритися. «Воїнів УПА тривожить невизнання того, що вони зробили для власної країни і неможливість звернути увагу суспільства на свої спогади, які не записані і не поширені, — каже Морін Меттюс. — Я пообіцяла, повернувшись до Англії, розповідати усім, кого знаю, історію УПА. Шкодую лише, що не підготувалася технічно до цієї зустрічі, не взяла з собою диктофона й відеокамери, бо не сподівалася такого наслідку».

ДОВІДКА «УМ»

Конференція європейських комісій «Справедливість і Мир» заснована у 1967 році, коли Папа Павло VI оголосив енцикліку «Розвиток народів», де йдеться про потребу солідарності всього людства і про те, що розвинуті нації мають допомагати націям бідним. Папа закликав Католицьку церкву створити орган, що відповідав би на виклики несправедливості у сучасному світі. На сьогодні мережа комісій «Справедливість і Мир» має 30 національних комісій–членів. У 1998 році така комісія створена в Україні. Зустрічі національних комісій відбуваються у різних європейських країнах, у різному історичному, суспільному та культурному контексті (Сараєво 2004, Лісабон 2005, Белфаст 2006).

ПРЯМА МОВА

Глава Української
греко–католицької церкви, кардинал Любомир Гузар:

— Важливо, знаючи минуле, на його підставі ступити на шлях примирення. Цей шлях є дуже важкий, але також і дуже простий. Найперше має бути бажання примирення, і нашим завданням є пробуджувати його в народі. А програму примирення слід починати з самих себе.

Президент Європейської конференції «Справедливість і Мир»
Єпископ Лео Шварц (Німеччина):

— Україна зараз переживає часи, що мають вирішальне значення на довгі роки. Ми хочемо розпочати діалог з Україною. Нам дуже мало відомо, що насправді сталося в Україні у ХХ столітті. Потрібен інтенсивніший обмін історією. Не можна переоцінювати значення наших зустрічей. Це наш невеликий внесок у вирішення суспільних проблем. Але ми, як люди релігійні, завжди відкриті до дива.

Генеральний секретар
Європейської конференції Йорг Люер (Німеччина):

— У наших країнах також є проблеми і ми приїхали повчитися долати їх на українському досвіді, який є надзвичайно специфічним. Для мене, людини з благополучного Заходу, важливо дізнатися, як можна було пронести християнське бачення через усі катастрофи ХХ століття, які пережив український народ. Це духовні явища, які у нас на Заході невідомі. Ми будемо краще розуміти українців після цієї конференції і свідоміше продовжувати діалог з Україною, без якої важко уявити Європу.