Мости в тумані

У програмі понеділка найбільшу увагу викликав фільм Сергія Бодрова–старшого «Монгол» (Росія—Казахстан) — про невідомі сторінки життя Чингісхана. Минулого року була так само міжнародна копродукція «Кочівник» за режисерської участі того ж таки Бодрова. Казахи розкручують свій кінематограф, продукуючи фільми, що претендують на статус блокбастера — характеризуються великою концентрацією фінансів, а потому і глядацької уваги. Те, про необхідність чого,у нас заявляли неодноразово, більше того, кілька разів оголошувалося, що ось вони, вже на марші до кінотеатрів, вітчизняні блокбастери. Щоразу виходив пшик... Одначе про картину Бодрова — наступного разу. А поки — про деякі інші фестивальні імпресії.

Жіноче зверху

У конкурсі «Кіно без плівки» (себто на відеоносіях) показали фільм російської режисерки Катерини Харламової «Моя щаслива сім’я». Документальна стрічка, одначе з низкою винахідливих прийомів — починається все як оповідь ембріона. Для початку годиться, звісно, познайомитись із майбутніми батьками. І тут шок, навіть у ембріона: обидва «батьків» жіночої статі... Вони діловито обговорюють механіку справи — як сперму чоловічу взяти, але надалі ніяких чоловіків. Усе закінчується, однак, нічим — сперма не прижилась і не спрацювала, а далі руху не стало.

Наступного дня у тому ж безплівковому конкурсі ще одна російська картина, і теж неігрова — «Жінки зверху /Женщины сверху» Альони Полуніної (жіночої режисури нині море розливанне). Про те, що в сучасному мегаполісі, Москві в даному випадку, чоловіки й жінки помінялись місцями. У моді чоловічий стриптиз і один із центральних персонажів — жінка, що продюсує от се шоу для жінок різного віку. Кайф вона од цього діла отримує надзвичайний. Одначе щодо сексу з тою звабливою мужеською плоттю — ні–ні. Бо, за її ж крилатим висловом, коли тебе «трахнуть », то ти вже не лідер. Отака складна світоглядна, з дозволу сказати, конструкція. Умом російську жінку не зрозуміти.

А поруч інші — одна суперзаможна бізнесменша, для якої гроші є засобом настромлять на шампур пристрасті побільше молодих мужиків. Інша письменниця, що пише про от сі пікантні повороти долі й деякі на собі ж і випробовує, виходячи на вечірнє полювання московськими вулицями. І, звичайно, одкровення кількох чоловіків–стриптизерів. Лейтмотив: жінки справді останнім часом підросли, а мужики здрібніли. Й поки дивишся на випещені чоловічі тіла, думаєш, що таки да, є щось подібне нині. Телебачення усе частіше, під виглядом картинок «світського життя», нав’язує нам (як еталонні) такі от моделі поведінки, в тому числі нібито ідеальні для представника тієї чи іншої статі. То ж фільм Полуніної сприймаєш, до певної міри, як провокацію, не позбавлену здорового глузду і аналітики.

Жіночих проблем напхом напхано в ще одній російській картині — «Слухаючи тишу /Слушая тишину» Олександра Касаткіна (програма кінопоказів «Россия: здесь и сейчас?»). Традиційний сюжет — молода героїня Настя (Аліна Сєргєєва) приїздить із провінції до Москви. Вона має талант — пише музику. В консерваторію її не приймають, її береться вчити приватним чином старенька композиторка (Ія Саввіна). Одначе більше вчить життя... Проблема фільму — як склеїти два світи — багатіїв і бідарів. Бо ж другі вже починають пострілювати перших — так це й трапляється у фільмі, де колишня чемпіонка з кульової стрільби Аля легко ранить багатенького Діму. Фінал є відкритим — син Алі видужає (допоможуть мільйонерські гроші й нирка Насті), героїня сильно полюбить мільйонщика, а він її... Попри деяку ходульність фабули, картина симпатична своїм антибуржуазним пафосом і сильними, яскравими характерами героїв і героїнь.

Світло далеких зірок

На «Кіношоці» вже традиційно багато кінозірок — головним чином російських, що полум’яніли на небосхилах у 60–80–х років. Хоча молодої порослі майже не видно — вони коли і з’являються, то тільки на день–другий — робота, її багато нині в Росії для кінематографістів. Ось іде Станіслав Любшин («Щит і меч», «П’ять вечорів»...), трохи спираючись на паличку. Попри літа, красивий — напевно, що досі подобається жінкам, навіть молодим. Він приходить і на прес–конференції, головним чином для того, аби підтримати колег.

А ось Людмила Зайцева («А зорі тут тихі», «Маленька Віра»...) — дивовижно схожа на своїх героїнь, земних і жіночних. А там Івар Калниньш, якого, щоправда, до пенсіонерів не зарахуєш — він і нині багато знімається, здебільшого в Росії. Так само не пенсійного способу життя і Всеволод Шиловський, актор і режисер. А ще й педагог, відтак не дивно, що у його спічах іноді прозирають менторські нотки. Беручи участь у роботі «круглого столу», присвяченого проблемам кіноосвіти на пострадянському просторі, говорив про те, що давно вже попереджав своїх прибалтійських друзів: свободи вам хочеться, і це добре, тільки ж, хлопці, де зніматись будете? Втім це коли говорити про старших. Тут, в Анапі, у Краснодарському краї загалом, їх продовжують любити. На зустрічах із простими глядачами їх, як і раніше, пригортають до серця і клянуться у вічній дружбі. Ну а патріархом всіх нині сущих є Володимир Зельдін — той самий, що знімався ще у знаменитому фільмі Івана Пир’єва «Свинарка і пастух». Йому вже заледве не дев’яносто... Одначе ж ніяк не скажеш. Пригадується, ще десять літ тому на «Кіношоці» морська вода була холодна, і всі бігли мокнути у басейні. У морі купався один лишень Зельдін. І нині він не зраджує своїм звичкам. Учора, вже за північ, дивимось фільм, дехто трохи куняє. Позираю на Зельдіна — ніц, не дочекаєтесь. Пряма спина, повна сфокусованість на екранних подіях. Щоби ви так само мені жили — до ста літ у морській піні купались і о першій ночі дивилися фільми про проблеми кохання.

Бондарчук–плюс

У програмі п’ятниці показали кілька українських короткометражних стрічок. 20–хвилинний «Таксист» Романа Бондарчука, учня Юрія Іллєнка, викликав шквал емоцій на прес–конференції. Таких компліментів із боку провідних російських критиків і журналістів на адресу українського кінематографіста не було давно. І справедливо — хлопець вочевидь талановитий, тепер би тільки не загубитись у всій цій бодязі телевізійних серіалів і серіальчиків, вигребти на плесо справжнього мистецтва.

До речі, Бондарчук народився і виріс у Херсоні, в сім’ї творчих людей. Батько — журналіст, мати — відома письменниця Алла Тютюнник. Вона брала участь у роботі над фільмом як сценарист. Окрім кіно, Роман пише (автор книги «Директор коридору»), робить спроби у царині пластичних мистецтв (учасник виставки «Революційний експериментальний простір», автор інсталяцій)... Багатогранна людина. Що ж до фільму... Режисер звернувся до матеріалу власне херсонського життя, яке, за його ж словами, ні на кого й ні на що не схоже. Своя осібна мова, атмосфера, відчуття часу і простору. Свої уявлення про мораль. Коли таксист привозить свою клієнтку до себе додому і замикає на ключ, оголошуючи, що вона мусить вийти за нього заміж, у глядацькому залі зашепотіли: як у Балабанова у «Вантажі 200» (хоча Бондарчук просто фізично не міг бачити ту картину). Одначе далі нічого подібного — світ інший, винахідливо подані персонажі, добре продуманий фінал, коли шукають мосту і не знаходять. Як пояснив режисер, часто–густо діалоги народжувалися просто на знімальному майданчику, і це витворює враження «сирої», «непрожованої» реальності, далекої від гламуру, якого ми накуштувалися останнім часом вище пуза... Талант, безсумнівний талант — заявляю про це відповідально.

Значно скромніше враження справили інші українські фільми. Хоча «Приблуда» (28–хвилинний режисерський дебют Валерія Ямбурського) — доволі симпатична робота. Сільська бувальщина про самотню людину (Ярослав Гаврилюк), якому підкидають собачку і він ніяк не може її здихатись. Навіть у «мумушний» спосіб — пробує її втопити. А тут ще пришелепкуватий сусіда (Валерій Шептикіта) назирці ходить і соромить його нехіть до спілкування. Усе ж розуміння прийде і новий колектив всядеться на чудернацьке авто, аби рушити у світле майбуття. В одному фільмовому тексті змішано елементи ексцентричної комедії та психологічно–побутової драми. У традиції, що відсилає як до Григора Тютюнника та Івана Миколайчука («Вавилон ХХ»), так і до Еміра Кустуріци, чий вплив бачиш по багатьох картинах режисерів молодшого покоління.

Тяжіє до ексцентричної комедії і «Стіна» Романа Бровка. Учень Михайла Іллєнка, останній є і автором сценарію. Солдатська бувальщина про те, як солдат, закинувши щось там із своєї амуніції, отримує в дар — перелетіло через ту ж стіну — річ значно коштовнішу. Віра в диво є річчю заразною — офіцери, які з’являються пізніше, зачинають тієї ж... Вийшло задовго — не можна анекдот розповідати сімнадцять хвилин. А студентська робота «Крила» Олександра Усіка (третьокурсник того самого університету театру, кіно і телебачення) є доволі точно вибудуваним етюдом про ефемерні бажання, що одвідують людину у будь–якому віці.

Життя, як воно є

Як і нашого Бондарчука, латиша Юріса Прошкуса переслідувало бажання подати «непроварений» фрагмент реальності. Режисер пройшов серйозний вишкіл —Латвійський університет, Каліфорнійський інститут мистецтв. Автор низки інсталяцій, учасник виставок. Це прикмета нового часу — молоді прагнуть опанувати якомога ширше поле екранних технологій та практик. Можливо, саме американці прищепили Прошкусу любов до репетицій і доекранного ретельного програвання ситуацій. У фільмі «Монотонність» (великий конкурс) нічого гламурного й полірованого, найменшого блиску. Героїня фільма Ілзе (Івета Поле) приїздить до Риги з провінції, аби вибитись у люди. Примарне життя великого міста, яке витворює в людях пустоту і бажання кудись подітися...

Ще одна прибалтійська картина «Магнус» (режисерський дебют естонки Кадрі Киусар, так само у великому конкурсі) і зовсім трагічна. Її герой, юнак Магнус (Крістіан Касеару), одержимий манією смерті. Фільм занурює нас в атмосферу суспільства, від якого й без того відгонить трупом. Наркотики, алкоголь, порнографія, невпорядковане статеве життя... Звідси й справді захочеться вистрибнути у якийсь інший простір. Що хлопець і робить, а батько — той приймає як даність. Приглушено все, навіть інстинкт батьківства. Мости у завтрашній день зависли в тумані, і ні згуку звідти. Не бринить струна, не чутно музики. Заледве не за класиком: «Невже і музика нас полишить?..» Заворожуюча картина, блискуче знята оператором Павлом Собчиком...