Арт–центру «Я Галерея» по вул. Волоській, 55/57, який створив художник, фотограф і музикант Павло Гудімов, гарного смаку не позичати. Він створений на зразок нью–йоркської галереї, і там виставляють лише ті роботи, які «зачепили» Гудімова. Павло хоч і без художньої освіти, але має щось значно важливіше. Відчуття смаку. А це — найбільший капітал.
Павло Гудімов дружить із багатьма художниками, відвідує їхні майстерні, ходить на виставки. Три роки тому познайомився з подружжям Бабаків — Тамарою і Олександром. Каже, його вразило, що українське сучасне мистецтво нічим не поступається світовому, при тому в нього є своя екзистенція — запах землі.
У галереї бракує простору. І не тому, що вона невелика, просто відвідувачам, аби оглянути картини Олександра, доводиться ходити між Тамариними високими скульптурами з лози. Подружжя Бабаків ніколи не розлучається, тому виставку роблять спільну. Олександр малює дві речі: оголену Тамару і пейзажі. Спостерігаючи за його роботами, легко помітити, що дружина на ранніх портретах в одязі, але з часом вона роздягається: спочатку оголена шия, велике декольте, а потім вже в тому, в чому мати народила. Олександр не зміг пояснити такої видозміни в роботі. Але зауважив, що це через китайський олівець, якого недавно подарували друзі: «Цим олівцем виходять дуже плавні лінії. Тому ним найкраще малювати оголену жінку. Мені мораль не дозволяє малювати когось іншого, крім Тамари».
Невисока на зріст і смаглява Тамара намагається бути непомітною на своїй виставці. Але коли почула, що чоловік розказує про неї, додала: «Це він так виправдовується, що не може малювати більше нікого оголеним. Просто Сашку так зручніше, бо мене всю вивчив».
Каже, що з художником жити важко, але цікаво. Він як справжній митець нічим не допомагає по господарству. Може цілими годинами сидіти і дивитися на чисте полотно. А Тамара тим часом порається коло хати в селі Великі Роздоли на Полтавщині. Місяць живуть у Києві, а місяць — на селі. Такі зміни стимулюють до творчості і нових ідей. Олександр господарює в майстерні і, як не дивно, на кухні.
«Тамара їсти не варить, а я люблю придумувати страви, наприклад, мій борщ завше зі сливами. Коронна страва після риболовлі. Якось зловив щуку на 7 кг. Вечеря була незабутня», — каже Олександр.
Одна з картин намальована на старій вишивці. Виявляється, що ніхто з Бабаків насправді не вишиває. Вони знайшли неподалік Великих Роздолів мертве село з непошкодженими хатами. Нащадки цього поселення приїжджають на цвинтар, квіти привозять, а в хати не заходять. Там є багато цікавих речей, яких і в музеї не знайти. Тамара з Олександром полюбляють там прогулюватися і знаходити старовинні речі, вишивки, посуд, які пізніше стають елементами мистецьких експозицій.
Тамара не пригадує, коли її вперше «потягнуло» на лозу. Каже, коли щось на думку спаде, то без вагань береться за роботу. Так стала майстром спорту з гімнастики, балериною, пізніше займалася туризмом, навчилася плавати і кермувати машиною. Інколи позичає фарби у чоловіка і теж малює пейзажі. Олександр каже, що вони м’якші за його картини, з ніжними мазками. Одним словом, — жіночі. А роботи з лози зазвичай великих форм. Скульптури часто трапляються з візерунками. При лозоплетінні використовуються прутики різного кольору. Тамара каже, що раніше з пошуками лози було простіше. Її улюблені плантації — вздовж Дніпра — тепер забудовані котеджами, через що не знайти рідкісної чорної чи сірої лози. «Мені не потрібно ніякого натхнення для лозоплетіння. Тільки щоб місце було. Часто плету в селі Великі Роздоли. Ми там маємо город, на якому робимо всілякі мистецькі акції, займаємося археологічними розкопками. Шматки старовинних глечиків, які знаходжу, Олександр використовує у картинах чи етнічних експозиціях, — каже Тамара. — Буває, зранку прокинуся, так одразу на ліжку беруся за лозу, а тоді вже час знову лягати. Ліжко, до речі, — улюблене місце роботи нашої сім’ї». Цікавлюся, як реагують сусіди на таких дивних жителів Великого Роздолу, чи не шкодять бува. Бабаки сміються. «Спершу придивлялися і думали, що ми божевільні, а тоді побачили по телевізору про нас документальне кіно. Тепер молоко приносять, у творчих толоках беруть участь. Та портрети не просять намалювати, бо бачать наші роботи і кажуть, що це не їхнє».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
