Так хочеться полюбити свою Батьківщину

У п’ятницю на «Кіношоці» показали одразу чотири українські фільми. Усі короткометражні, усі зроблені молодими режисерами. Поволі, будемо сподіватися, з’являються образи майбутнього нашого кіно...

«Російський трикутник» з українськими мотивами

А напередодні у великому конкурсі показали фільм грузинського режисера Алеко Цабадзе «Російський трикутник». Вже апробований останнім Московським фестивалем, де отримав спеціальний приз журі. Оповідь про події трагічні, ті, що пов’язані з війною у Чечні. Герой фільму, учитель російської літератури Віктор (маловідомий досі український актор Петро Миронов). У воєнному лихолітті гине його вагітна дружина, чеченка. Він приймає іслам і йде воювати у загін бойовиків — проти єдинокровних росіян. Одначе й там правди не знаходить. Ключовим став епізод, коли Віктор з’ясовує: російські офіцери, по суті справи, торгують своїми солдатами, яких потому чеченські партизани виставляють на торг, вимагаючи викупу. Кому війна, а кому «мать родна»... Ну а далі герой опиняється у Москві. Де, зрештою, й гине, бо ж опиняється під прицілом Дениса Мальцева (Костянтин Хабенський), який воював у Чечні і нині здійснює помсту за смерть друзів.

Третім центральним персонажем є Ніколай, він же Ніко (Артем Ткаченко), студент юрфаку, мент–практикант, що самотужки намагається розв’язати вузли цієї доволі заплутаної історії. Самотужки, оскільки міліцейський капітан Шакальський йому не довіряє, більше того — знущається над ним. Доволі традиційний персонаж, якого грає наш Остап Ступка. Понад те, у фільмі ще кілька наших артистів — Анатолій Барчук, Олег Примогенов... Та й зйомки нібито Москви, де відбувається більшість подій, проходили в... Києві, причому у найвпізнаваніших місцях. Як пояснив на прес–конференції актор Раміль Сабітов (за відсутності режисера саме він мусив давати усі необхідні коментарі), проект спершу мав відбуватися за значної підтримки росіян, одначе у підсумку вони від цієї ідеї відмовились. Тож і довелося фільм знімати в Україні.

Так чи інакше, у підсумку фільм ніби двоїться — Київ грає роль Москви, детективна інтрига, основна у картині, видає себе за світоглядну драму. Напруги не вистачає, глибини так само. Хоча родзинки трапляються. Одна з них — відсилання до знаменитого роману Федора Достоєвського «Бєси» (книжка ця є єдиною річчю, яку учитель літератури забирає зі свого розбомбленого дому). І так воно й є — бісівська сила досі править бал, скеровуючи хід подій у потрібному руслі. За задумом, їй опонує студент–практикант Ніколай–Ніко — за походженням грузин, за світоглядом російський патріот. «Я родіну люблю», — говорить він, викликаючи у пам’яті відому дилогію Олексія Балабанова «Брат» і «Брат–2». Там, пригадаймо, герой потрапляє у світ бандюків і перемагає їх наївом і чистотою помислів. Казкове пояснення, яке прийняла масова аудиторія.

Вантаж гріхів

Останній фільм Балабанова «Вантаж 200 / Груз 200» показали на «Кіношоці» (позаконкурсна программа «Росія: тут і зараз?»). Один із фаворитів недавнього «Кінотавру» у Сочі (нагадаю: нині це — головний фестиваль російського кіно), він викликав бурхливі суперечки серед журналістів та критиків. Багато хто бачив його і в Україні — хоча за DVD–версією. Йдеться про події 1984 року (одразу викликає в пам’яті знаменитий роман Оруела), коли занепад радянської системи облаштування життя став очевидним. Державу тут уособлює начальник міліції в одному з міст Ленінградської області — за сумісництвом убивця і розтлінник. Такий образ влади, яка у двох іпостасях: убиває своїх громадян і тут же їх нібито захищає. Система, яку досі пропагують у нас відомі політичні «сили». І яка — моторошний факт — так нагадує нинішню. У тій Балабановській Росії 84–го і Росії (Україні!) нинішній так важко знайти відмінність. Подивіться фільм і спробуйте. Хіба що обертнів побільшало та ще псевдобуржуазної пихи у грошових мішків. Страшнуватий за діагнозом фільм. Саме те, чого, на жаль, немає в кіно українському. А воно, як артилерія крупного калібру, мусить, нарешті, вступити в дію. Бо ж телебачення і телесеріали здебільшого годують нас двома типами «продуктів». Або ж протерта кашка під лагідне муркотіння про «торжество демократії і свободи слова в Україні» (є, є негаразди, зате тут ми нині попереду всенької планети; у Москві у таких випадках кажуть «как би»). Або «грубий помол» смажених фактів, які подають образ дійсності, що потребує так само грубого втручання «мудрих» політичних сил–безсиль...

Не тільки наша проблема. Казахи, судячи з усього, теж намагаються вибратися на простір, де б можна було роззирнутися і щось–таки зрозуміти. Фільм «Шакал» молодого казахського режисера Серика Утепбергенова «вантажить» глядача образами, які стали вже звичними на пострадянських просторах, — мафія, незаконне розповсюдження наркотиків, проституція. Хоча є прагнення протестувати все те персонажами фольклорного походження. Троє чільних героїв, попри сучасну впізнаваність, є людьми, що хочуть зняти от сю обгортку часу і виявити речі вічного походження. Тільки не виходить це у режисера — насамперед, через драматургійну невправність. Ну довго все це, і смак підводить, і актори виглядають надто вже аматорськи. От би їм приїхати в Україну і зняти казахську провінцію у якійсь нашій, херсонській чи там вінницькій глибинці. Ми б і акторів їм підшукали... Україна може зіграти роль будь–якої іншої пострадянської країни, а ті, у свою чергу, можуть «збацати» щось українське. Ми досі схожі — хворіємо тими самими болячками, снимо тими самими снами.

Ех, прокинутися б нарешті.