Автограф від «Короля».
...Нас учили, що виживати за будь–яких умов — справа, гідна мислячої людини. Нашими провідниками були Робінзон Крузо і льотчик Марєсьєв. А також жабка із дитячої читанки, яка, впавши у жбан з молоком, так бовтала задніми лапками, що перетворила молоко на масло, й вискочила звідти ціла й неушкоджена. Але прийшов Стівен Кінг і довів, як 2 х 2 = 4, що коли ти заради порятунку їси... власну ногу, вуха і, міль пардон, яйця, присмачуючи процес героїном («Той, хто хоче вижити»), то виглядаєш як мінімум неестетично. Тож, коли життя — лайно, краще зважитись на смерть.
Ще нам казали, що людина — вінець творіння і володар Всесвіту. Та тут з’явився Кінг із «Цвинтарем домашніх тварин», і стало ясно: не кожен може сказати: «Лазар, іди!», і труп скочить та побіжить. А якщо таки втрутитись зі своїм вереском «Буду як Бог!» у чужий промисел, то такий вийде Лазар, що тільки ховайся...
Вірили ми й у те, що дитинство — найщасливіша пора життя, але слово попросив Кінг з історією про те, як батечко любив донечку, і що сталося з донечкою, коли вона стала дорослою («Гра Джеральда»), і всі пройнялись: а щастя то нема. Його і не було. І (по секрету кажучи!), можливо, ніколи й не буде.
Але є Кінг. Не вітальний. Не оптимістичний. Зате геній. Звичайний літературний геній. Чому? Хоча б тому, що руйнує стереотипи. І не юзає по накатаному, як більшість, зокрема українських, письменників: мужики — козли, баби — дурепи, держава — постколоніальна, Фрейду — привіт... Де Кінг бере свої сюжети? Запитайте в Кінга.
Він знає, яким бачить світ сенбернар, хворий на сказ, за мить до того, як вчепитися в горлянку своєму господарю («Куджо»). Він у курсі того, що відчуває дівчинка, якій не пояснили, що таке місячні, над якою знущається вся школа, і дома також чекає пекло («Керрі»). І стосовно хлопчика, котрий передбачає майбутнє і читає думки, Кінг також пречудово поінформований («Сяяння»).
Зрештою, якщо вам дуже цікаво і не надто моторошно, можете спитати його, як це — бути людиною, що впала у ступор й пальцем ворухнути не може, лежачи в морзі і слухаючи, як медики готуються до розтину («Секційний зал номер чотири»). Стверджую: Кінг — суперовий оповідач ще й тому, що знає про життя все. Чи принаймні вміє створити таке враження. А якщо герой Кінга бере до рук чашку з чаєм, а на чашці намальований танцюючий Міккі Маус, то читач знатиме навіть градус нахилу міккі–маусівських вух. Кінг — неперевершений майстер деталей другого плану. Він повідомляє їх так легко і ненав’язливо, без перебору і надміру, що викликає повну ілюзію присутності поруч.
Сам про себе і свою творчість Кінг пише так: «Я продав перше оповідання у двадцять один рік, коли навчався у коледжі. Відтак дуже, дуже багато слів пройшло через «комп’ютер» вагою 2,2 фунта, на якому я ношу бейсболку «Ред сокс» (це він про голову й улюблену бейсбольну команду. — Авт.). У написанні творів нового для мене давно вже нічого нема, але це не означає, що процес втратив привабливість».
Такий першокласний «комп’ютер» склепали батьки Кінга на прізвище Спенськи — Дональд і Неллі–Рут. Майбутнього письменника Стівена Едвіна Кінга знайшли в капусті 21 вересня 1947 року.
Найцікавіше, що Неллі–Рут тривалий час була переконана у власному безплідді. Але доведення протилежного не надто зміцнило сім’ю Кінгів. Біографи відзначають напружені стосунки між батьками Стівена. Зрештою, глава родини одного разу вийшов купити цигарки і... більше не повернувся.
Стівен зростав у бідності, писати почав у сім років, здобув певний досвід роботи журналістом. Після коледжу замислювався над тим, чи не піти йому на війну у В’єтнам. Але військові забракували Кінга через цілий букет болячок. Тож на майбутнього письменника чекав університет і зустріч із дівчиною на ймення Табіта Спрюс, яка у 1971 році стала його дружиною. Місіс Кінг фактично зліпила свого чоловіка з його таланту та власної амбітності й наполегливості. Скромний вчитель англійської мови, який до того ж підробляв роботою у пральні (Табіта теж крутилась як могла, працювала офіціанткою, щоб прогодувати двох дітей — Джо і Наомі), раз був викинув у кошик для сміття три сторінки списаного тексту. Табіта прочитала зачин, із нього потім постав один із найкращих романів Кінга — «Керрі», і змусила благовірного дописати книжку.
За «Керрі» у 1973–му Кінг отримав 2,5 тисячі доларів, за «Мішок із кістками» у 1989–му — 17 мільйонів. Слава впала на Кінга аж надто несподівано — так, що похитнула моральні устої колишнього вчителя. З 1974–го по 1987 рік Кінг безпробудно пиячив і вживав наркотики. Водночас він також писав книжки (до того ж прекрасні книжки!), але як він це робив — Кінг не пам’ятає. Кінець високоградусному розгулу поклала Табіта, поставивши ультиматум: або вона, або зелені чоловічки з пляшки. Кінг кохав дружину, тож рішуче перейшов на «Пепсі».
У 2002—2003 роках, будучи автором 40 романів і лауреатом найвищої премії США — медалі «За особливий внесок в американську літературу», Кінг неодноразово заявляв, що піде з письменства назавжди. Проте всіх підманув. Тож минулого року українською мовою був перекладений свіжонаписаний роман Кінга «Зона покриття», а цього року видавництво «Книжковий клуб» підготувало до друку останнє слово майстра — «Історію Лізі». Що ж, інколи чоловіки мають рацію, не дотримаючи власних обіцянок. Краще вже Кінговий жах, ніж жах без Кінга...
— Пане Кінг, чи існує для вас таке поняття, як «зайти задалеко» («переступити межу»)?
— Звичайно. Мене дуже занепокоїв останній фільм з Елішою Катберт «Садист». Це експлуатаційний фільм про серійного вбивцю Денніса Рейдера, на який я не піду, бо не хочу дивитися на таке. В мене мурашки по тілу бігають, коли лиш подумаю про це — експлуатацію вбивства задля самого вбивства. Існує делікатна межа, що відділяє такі фільми від стрічок, які пропагують соціальні вартості. Зараз надто багато «порнографії тортур». Звичайно, що й соціальні фільми можуть залишати неприємне враження, але, власне, так повинно діяти хороше мистецтво.
— А де проходить ця лінія?
— Це важко визначити. Вона залежить від конкретного випадку. Я вважаю, що маю право говорити про таку лінію поділу, але без узагальнень, бо так легко дійти і до цензури. Та якщо йдеться про фільм, де дівчину перерізають навпіл, як у стрічці «Хостел–2», то глядач і не хоче, щоб із нею таке сталося, і не бажає на таке дивитися. Якщо творці фільму демонструють нам таке, то ставлять нас поруч із психопатом, який таке зробив. І я вважаю таке неморальним.
Інколи мене взагалі не цікавлять темні сторони життя. Мене цікавить те, як ми справляємося з фактом, що в нашому житті трапляються такі потвори. Я вважаю, що це один із тих справжніх моральних обов’язків, які має художня література.
— Чи не це причина, що фільми за творами Стівена Кінга такі хороші?
— Я люблю своїх героїв. Я вважаю, що найкращим режисером, який екранізує мої твори, є той, який бачить в них не лише жах.
— Чи люди часто висловлюють вам слова подяки?
— О так! Люди часто підходять до мене в супермаркеті і кажуть: «Стівене Кінгу, я люблю ваші фільми». А я відповідаю: «Що ж, я також написав кілька книжок».
— Чи існує якийсь рецепт на вдалу екранізацію ваших книжок?
— Потрібно зосередитися на персонажах і розпрощатися з уявленням, що потрібна маса крові та виколотих очей. Не в цьому полягає страх.
— Чи правда, що ви затверджуєте акторів на ролі у ваших фільмах?
— Так, мені присилають список прізвищ, і найчастіше я погоджуюся зі всіма претендентами на ролі.
— А пригадуєте якогось актора, якого не затвердили?
— Тепер на Бродвеї готують постановку «Мізері» («Нещастя»). Дали мені список персонажів, і виявляється, що Джулія Робертс мала виконувати роль Енні Віліс. Що ж ви робите! Вона хороша акторка, але, за книгою, Енні є великою міцною жінкою, яка жбурляє чоловіком. Не підсовуйте мені цю хирлячку!
— Ваш син Джо цього року видав вдалу повість «Ящик у формі серця». Що відчуваєте у зв’язку з цим?
— Надзвичайно пишаюся. Я не запитував його, чому він видав її не під прізвищем Кінг, а під псевдонімом Джо Хілл. Мій син Оуен також видав збірку оповідань. Обидва хлопці написали разом сценарій, який тепер гуляє по різних кіностудіях, але, ймовірно, ніколи не буде екранізований, бо є занадто амбітним. Я ще маю доньку, яка є пастором унітаріанської церкви в штаті Флорида. Нею я також пишаюся.
Стівен Кінг — про себе
«Я письменник салямі. Я намагаюся писати хороше салямі, але салямі є салямі».
«Я вважаю жах досконалим почуттям, тому намагаюся жахати читача. Але коли я усвідомлюю, що не в змозі жахати, то намагаюся лякати. А коли ж відчуваю, що й лякати не здатен, то вдаюся до вульгарності. Я не пишаюся цим».
«Я — літературний еквівалент«біг мака» і смаженої картоплі».
«На кожні шість літературних творів, які ви читаєте, трапляються один–два хороших. І це, повірте мені, дуже прийнятне співвідношення між сміттям та скарбом».
«Люди бажають знати, чому я займаюся таким, чому пишу таку брутальщину. А мені подобається відповідати їм, що я маю серце маленького хлопчика... і тримаю його в глиняному горщику на моєму робочому столі».
«Як будь–що, що трапляється саме собою, процес писання є безцінним. Чудово мати багато грошей, але коли доходить до процесу творення, то краще не думати про гроші занадто багато. Це псує весь процес».
«Я маніакально насолоджуюся можливістю читати погані рецензії на мої твори, коли такі трапляються. Але вони не псують мені настрій надовго: я просто «вбиваю» кількох дітей чи старих жінок, і тоді я знову в чудовому настрої».
«Талант є дешевшим, ніж сільничка на столі. Талановиті особи відрізняються від успішних лише великим обсягом тяжкої праці».
У Нью–Йорку відбулася одна з найулюбленіших подій шоу–бізнесової тусовки — церемонія вручення премії MTV Video Music Awards, заснованої найпопулярнішим музичним телеканалом у світі. Уперше подію такого масштабу організували в Брукліні, і незважаючи на «непрестижний» статус цього району, дійство було справді вражаючим. >>
Цілком можливо, що за кілька років світ перестане асоціювати Ольгу Куриленко винятково з дівчиною Бонда: сьогодні вона задіяна у кількох проектах всесвітньо відомих режисерів, що дає їй надію вийти за рамки образу статичної красуні. Сміливо припускаю, що у майбутній біографії актриси буде глава, в якій описуватиметься, що змінити амплуа їй дозволила робота у фільмі дебютантки Міхаль Боганім «Земля забуття» (картина виходить на екрани кінотеатрів України 26 квітня): Ольга грає молоду жінку, яка не може забути про трагедію, що сталася в її житті під час вибуху на ЧАЕС. Актриса сама вийшла на проект маловідомої режисерки. «Від когось Ольга довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль, і зацікавилася ним, — розповідала в інтерв’ю «УМ» Міхаль. — Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль».
Незважаючи на те, що українка працює з такими великими, як Деніел Крейг, Терренс Малік, Том Круз, їй вдається залишатися «земною». «Особливі прикмети» цієї знаменитості: скромність, виваженість, працьовитість. Хоча, можливо, у майбутньому ми дізнаємося про недитячі інтриги, завдяки яким, а не лише екзотичній красі, Куриленко пробиралася на вершини Голлівуду, проте в інтерв’ю «УМ» Оля постала саме такою. За її словами, вона не потребує «зіркової свити»: у неї немає менеджера, асистента, водія, публіциста. «Свою кінокар’єру я будую сама. Для простої поради мені достатньо мого асистента», — стверджує Куриленко. >>
Лікарі, які робили розтин тіла співачки Уїтні Х’юстон, виявили в її легенях воду. Така остання новина із закулісся раптової смерті американської зірки поп– та соулмузики. >>
Цьогорічна, 58–ма, церемонія вручення найвищих американських музичних нагород «Греммі», яка відбулася в Лос–Анджелесі у ніч із неділі на понеділок за київським часом, пройшла під знаком жалоби. Напередодні у своєму готельному номері була знайдена мертвою славетна співачка Уїтні Х’юстон, яка мала виступити на цій церемонії, тож вечір фактично перетворився на вшанування її пам’яті. Спершу організатори навіть думали взагалі скасувати захід, але родина Х’юстон попросила цього не робити. Проте в програму церемонії було внесено зміни. >>
Цьогорічна, 83–тя, церемонія нагородження премією Американської кіноакадемії виявилася чи не найбільш передбачуваною з початку сторіччя. В усіх головних номінаціях «Оскар» отримали фаворити, та й решта переможців критиків не здивували. >>
Змагання, в тому числі й музичні, привабливі несподіванками. Цьогорічне «Євробачення» подарувало дуже симпатичний «сюрприз»: перемогу звичайної німецької дівчини, вчорашньої школярки, яка, не маючи змоги похвалитися вокальними даними чи особливим музичним талантом, підкорила Європу своєю щирістю і простотою. Німеччина стоїть на вухах і носить Лєну Майєр–Ландрут на руках, продюсер на хвилі цієї ейфорії пропонує відправити її на «Євробачення» й наступного року, а сама тріумфаторка зітхає: мовляв, усе це приємно, але коли ж їй тепер навчатися? >>
