Майбуття і ніщо,

Мандри поляка Анджея Стасюка не можна назвати туризмом у звичному значенні слова, при якому колекціонер вражень поспішає «відмітитись» у знакових місцевостях, обов’язково сфоткатись біля підніжжя якоїсь із уславлених пам’яток («Це ось я, а це Ейфель!») та повернутись назад, так і не задумавшись, що за люди населяють оті краї. Якби видання про його подорожування обмежилося подібним джентльменським несесером, воно б не перетворилось у Польщі на бестселер, як книжка «Дорогою на Бабадаґ» (український переклад — «Критика», 2007), а стало б, найвірогідніше, «одним із» у масиві аналогічної літературної продукції.

Стасюка якраз цікавить інше. Його невтримно тягне в краї прибалканські й прикарпатські, які починаються за Конечною — прикордонним пунктом на південному кордоні Польщі, причому не до місць, занесених у кожний географічний довідник, а до провінційних глибинок. Столиці і просто великі міста він з острахом обминає і щиро зізнається, що ним керує: «моя схильність до периферії, мій потяг до провінції, моя перверсивна любов до всього, що зникає, розпадається й нищиться». Саме таким йому бачиться майже весь південноєвропейський посткомуністичний регіон, позаяк «занедбання є осердям цих країв».

Він не прагне шукати, ніби точки опори, загублені в горах та міжгір’ях місця, пов’язані з визначними історичними постатями. Рідкісний виняток у цьому — село, з якого походив румунський письменник–емігрант Еміль Чоран, але й він підтвердив, що у цій справі мало сенсу. Насправді так звані малі батьківщини традиційно потерпають від хронічної амнезії.

Автор–оповідач просто мандрує. Назви малих і маленьких населених пунктів, щедро розсипані по тексту, змінюються зі швидкістю калейдоскопа, але зірке око подорожанина встигає вихопити реалії, ключові для розуміння тієї чи іншої країни. Стасюк зображує не просто реальні краєвиди, населені реальними мешканцями, а насамперед ментальні портрети обведених кордонами територій. Їх устократ легше відчути в глушині, аніж у столицях, інфікованих вірусом сторонніх впливів та зоднаковіння.

Ось, наприклад, маленька Словенія, дисциплінована і виглянсувана до блиску. Вона випадає з ряду, бо радше схожа на педантично впорядковану країну європейського Заходу, ніж Сходу, і автор не втримується, щоб не назвати її мешканців «зрадниками слов’янської роз’[…]бені». Невизнану Придністровську Республіку він характеризує влучно і містко: «примарна держава». А яка ще картина лаконічніше змалювала б Албанію, ніж образ чоловіків, що упродовж дня стовбичили на вулицях! І хоч обіч поволі рухалося життя, вони «лишалися на своїх місцях, визираючи хоч якоїсь зміни, задивлені у безмір порожнього часу, приречені на власну нерухому присутність».

За країнами чи їх провінціями і структурується оповідь — кожній подорожі ними присвячено окремі нариси–нотатки, які, проте, сполучаються в єдину концептуальну цілісність. А заключний акорд, однойменний із книжкою текст, — це спроба синтезувати ментальність регіону в цілому, ураженого «вічним існуванням упівсили, яке дозволяє вискочити на берег часу й заступити дію простим спогляданням», вічною приреченістю на світову вторинність.

Але ці краї, куди з року в рік нестримно вабить Анджея Стасюка, дають йому дещо незмірно більше і значущіше — філософію світобудови, де найважливішою неприборканою стихією є час. Де іще, як не в угорському Ґенці, він міг би за філіжанкою кави угледіти, як «з прірви минулого і майбутнього точиться сіре ніщо», а в румунському Рашинарі повторити услід за Чораном, «що людина програла, що нічим не можна зарадити, що історія чавить». Трагічний підсумок тоталітарних десятиліть, якому не заперечиш…

У книжці майже немає Польщі — всього лиш принагідні згадки. Але Стасюк жорстко резюмує, що все те він має і в себе вдома.

У книжці майже немає України — теж тільки принагідні згадки. Але більшість із описаного ми теж без особливих труднощів знайшли б у себе вдома.

Дорога на Бабадаґ пролягає і нашими теренами.

ДО РЕЧІ

Книжка есеїв Анджея Стасюка «Дорога на Бабадаґ» видавництва «Критика» отримала на Форумі видавців відзнаку Посольства Республіки Польща — за найкращий переклад із польської мови. Премія знайшла героя — ним став координатор міжнародного літературного фестивалю Остап Сливинський. Та ж таки «Критика» наступного року безкоштовно братиме участь у найбільшому в Східній Європі Варшавському книжковому ярмарку — це також премія від поляків: найкращим виданням польської тематики вони визнали «Війну і спокій: Французький щоденник 1940—1944» Анджея Бобковського, видане «Критикою». Заохочувати видавців продукувати польські тексти і популяризувати польських авторів покликана і спільна видавнича програма Фонду «Відродження» і Польського інституту, яка вже другий рік діє в Україні. Вони фінансують 50% цікавого і резонансного видання, іншу половину грошей видавець має знайти сам. Цього року на конкурс подали 25 проектів, і в другий тур через «сито» експертів пройшло вісім. Зрештою половину фінансування отримають п’ять книжок, але з цього року, оптимістично пообіцяла менеджер програми «Соціальний капітал та академічні публікації» Фонду «Відродження» Ірина Кучма, видання перекладів польських книг українською мовою, ймовірно, фінансуватимуть уже двічі на рік.

Крім того, Польський інститут у Києві запровадив премію ім. Джозефа Конрада–Коженьовського для українських письменників. Її присуджуватимуть раз на два роки, становитиме вона 20000 гривень і вручатимуть її за послідовність у здійсненні творчого шляху, інноваційність форми, ламання стереотипів та універсалізм послання. Вирішувати, хто вартий такої премії, будуть Юрій Андрухович, Богумила Бердиховська, Тамара Гундорова і Єжи Онух. «Таким чином, ми переходимо на інший рівень співпраці. Цією премією хочемо привернути увагу поляків до їхнього українського коріння. Адже англійський письменник Коженьовський мав польське походження, а народився у Бердичеві», — сказав директор Польського інституту в Києві Єжи Онух. Він також повідомив, що наступного року Польський інститут у Києві має намір заснувати премію у царині візуального мистецтва ім. Казимира Малевича.