Біля річки, біля моря...

Цей фестиваль виник на початку 90–х і спершу передбачав популяризацію і аналітику фільмів екстримного, шокуючого спрямування, у першу чергу, жанрово визначених (у ті часи були проблеми з чистотою жанрів). Одначе вже в середині минулого десятиліття з’ясувалося, що фільмів подібного штибу майже немає. Тож поволі фестиваль трансформувався, і нині він, по суті справи, є таким собі оглядом справ на всьому пострадянському кінопросторі...

Нове українське кіно

Цьогоріч тут чимало українців — як і недавно на міжнародному Московському фесті. Схоже, росіяни чим далі більше звертають увагу на українське кіно. Втім не тільки на українське. Російська кіноіндустрія розкручується, і їй уже мало місця на власній території. Тож вивчаються і відтак опановуються суміжні культурні простори.

Отже, в головному конкурсі повнометражних фільмів дебютна стрічка одеської режисерки Єви Нейман «Біля річки». Вона вже побувала на міжнародних фестах у Роттердамі, Москві та Батумі (саме там днями і отримала приз за кращу режисуру). І от тепер Анапа. Фільм показали першим у конкурсній програмі. Його представляла, за відсутності режисера, виконавиця головної ролі, московська актриса Марина Поліцеймако. На прес–конференції журналістами було сказано чимало гарних слів про роботу постановника і акторів. Нагадаю (я вже рецензував картину в матеріалі про Московський фестиваль) — ідеться про історію матері й дочки, обох уже похилого віку, обох уже віддалених від реалій сьогоднішнього дня. Однієї днини вони рушають із місця і здійснюють легку мандрівку, ніби обмацуючи старечими перстами навколишній космос, який тільки у фіналі відгукнеться — сльозами дощових крапель...

У кулуарах чимало говорилося про очевидність впливу стилістики Кіри Муратової на молоду режисерку. Так, цей вплив у низці епізодів помітний. Одначе ж не меншим є вплив, скажімо, французького кіноімпресіонізму — і сам матеріал, ріка і її космічна незворушність, що розчиняє людське єство, і наголос на безпосередності реакцій на світ. Люди тут — істоти аж ніяк не стабільні й прогнозовані, вони спонтанні й імпульсивні. Хіба що мало не 90–річна мати (М.Поліцеймако) більше нагадує обшир усезагального єства, його запаси пам’яті. Ті запаси серйозні і у самої Нейман.

У конкурсі «Кіно без плівки» (роботи на відеоносіях) українців чомусь немає. Зате є вони у глядацькому конкурсі — фільм «Позаземний» Сергія Крутіна, 120–хвилинна історія про те, як у причорнобильському селі міліціонер знаходить маленького гуманоїда. Цікаво... У тому ж конкурсі російська стрічка «Джоник» українського режисера Дмитра Томашпольського. А у так само конкурсному «Шорт–шоку» «Таксист» Романа Бондарчука (учень Юрія Іллєнка). В офіційній програмі «Відкриті двері» два наших фільми — «Крила» Олександра Усика і «Приблуда» Віталія Ямбурського. Це режисери ще зовсім молоді, будемо сподіватися, вони й створять нову «хвилю» — і морська піна Анапського пляжу стане їм у пригоді. Окрім того, в програмі «Кіно на площі» (його показують на центральному майдані міста у вечірні години) «Аврора» Оксани Байрак, яка відважно завойовує народні маси. Бог у поміч.

Сильне жіноче кіно

Першого дня показали і конкурсний російський фільм «Нічого особистого \Ничего личного» відомої російської режисерки Лариси Садилової. З доволі сильними акторськими роботами Валерія Баринова, Зої Кайдановської, Наталі Кочетової... Працівник охоронної служби отримує замовлення стежити за повсякденним життям жінки — спершу однієї, потому другої. І входить у їхнє життя. Одначе стереоефект — під завісу ми бачимо, що життя трьох чоловічих персонажів робиться ідентичним: кожен має дружину, яку надсилу залишити, і коханку, з якою зійтися в сімейне життя неможливо. На диво однотипною є й реакція жінок — усі вони, на грані нервового зриву, прагнуть захапати мужика собі у довічну і неподільну власність. Цікава робота, зроблена сильною «чоловічою» рукою Садилової. Жінок–режисерів усе більше і вони дедалі впевненіше почуваються в полі кінокультури та кінобізнесу.

Щодо відкриття... Перед тим я був на фестивалі у грузинському Батумі — там усе було набагато скромнішим. Ну, гроші є — чого не показати клас постановки шоу. Анапа — місто курортне, відпочивальників в чимало, і всі вони вийшли вітати кінематографістів. Як у піонерські часи ми йшли за табличками «Узбекистан», «Україна»... Українців, попри їхню нечисельність, вітали ентузіастично і тепло. Окрім того, це ж Кубань, Краснодарський край, який відзначає адміністративне свято — своє 70–ліття. Тож і не дивно було почути на відкритті українську пісню... Хоча чиновники своїми вітаннями і спічами, що називається, «задовбали». Зате потому на березі доволі прохолодного нині моря було неформально, голосно й весело. Чому сприяла горілка суто українського виробництва — називати її не буду, але повірте, що у такий спосіб мій патріотизм було підігріто на кілька градусів. Словом, я там був, мед–горілочку пив... і так далі.