Інше життя

Добігає мить примітивних ідеологій — право–лівих, чорно–білих, оранжево–синіх самопоборювань; завершується пора надпримітивних розумінь мети суспільства, людських призначень: тільки собі — і тільки за рахунок ближнього, усіма протизаповідними методами. Попри велику роз’єднаність і навороженість суспільства, попри чорну безвихідь і майже приреченість країни, попри невігластва й райдужні запотьмарива, провідною суспільнодумкою стає — «так жити нестерпно! всі нинішні політпавичі анічим не різняться один від одного; всі негідні! всі вичерпали себе, чути й бачити їх ще десятиліття нестерпно».

Нічого дивного! Оскільки становленням вищомети і духоєдності народу ніхто всерйоз не займався упродовж усієї незалежності; взаконилось беззаконня і дух зачах, розвинулось паразитарне уповання на дбайливого царя чи партійку, що, по суті, засвідчує цілковите безвілля й недієздатність ошуканих. Так і мало статись, оскільки більшість вклякла, роззявлена на щедроти з фокусницьких рукавів політиків; впивалась вогнем, видихнутим із їхніх факірських ротищ — тож не могла не обгоріти зсередини, з духоглибин. Коли немає ні страху, ні благоговінь, ні обов’язків перед Богом — то й життя, яке матиме такий народ, буде сповнене страхот, ницостей, необов’язковостей одного перед одним, всіх перед усіма й обіцяльників перед громадою, — буденнітиме дознищенням.

Перспектива ж іншожиття — далеко не в економічній площині і не в показових речах; не у відродженнях етнотрадицій, усіх без винятку свят, цибань через полум’я, нічних хороводів; не в череп’ї і псевдосвятощах.

Країні потрібне інше вміння: дбати про облаштування спільного дому, де запанує співвідповідальність і невідчуження, співпильнування ладу й добропорядку; потрібно всім разом навчитись не красти й не попускати злодійству; дарів не брати і не підкуплювати нікого, бо дари викривлюють основи справедливства і опідлюють громадянський дух; не вбивати ближнього ані ненавистю, ані наклепом; не виставляти добро як зло і злого не виправдовувати всепрощенством; пам’ятати, що роблення добра злому означатиме незабаром скоєння зла доброму; жити радістю іншою — свого ближнього, побратима й посестри, зріднених тимчасовим присуттям у земній вітчизні. Потрібна зміна свідомості: із самознищувальної, псевдоколективної, на свідомість співуболівальну, доброзичливу не на словах і посмішках, а основану на співвідповідальності. Потрібен такий простий, але загальнонародний настрій і узвичаєність, коли зло виполюється, а добро підноситься; підлість в’яне, а доблесть процвітає; тоді й плоди доброчестя будуть доступні кожному. Потрібен простий, і такий немислимий вже всенародний обов’язок — не байдужіти! найперш, духокористі: всього, що просвітлює і підносить, надихає до дієвого милосердя, всього, що небеснолюбов’ю овічнює, — тутай вже — і до вічночеснот прилюблює; готує до всімпризначеного: проростання у вічності; жити рішучим оздоровленням — і тим зупиняти від переситу смертність, з’інваліднення й вимирання, смерть народу, полеглість кожного у війні супермаркетів із лікарнями; жити щомиттєвою пам’яттю про багатьох, спраглих уваги й підтриму; жити назовні, а дух підкаже, як усмирити себе, — побачити іншого, — і здійснити призначене, найнеобхідніше; потрібне більше тобі, ніж іншому.

Євген Пашковський,
письменник,
лауреат Шевченків–ської премії 2000 року