Автор цих рядків ще ніколи так сильно не пишався своєю роботою та її впливом на суспільство, як під час вчорашнього засідання Кабміну. Стояв собі непомітно за спинами високих чиновників, слухав уважно, про що веде мову їхній виконувач обов’язків шефа, а від задоволення аж розпирало. Воно ж ніби праця у журналістів проста: перевірив, проаналізував, написав — скромно так, малобюджетно і без пафосу. Інша справа — той же Микола Азаров: особиста охорона, автопарк, кабінети, штат найкращих аналітиків, економістів та експертів. Грошей на оплату цих зубрів макроекономіки йде неміряно, ось і на наступний рік запланували на двадцять п’ять відсотків видатки збільшити. А результат який? Країна вже кілька місяців стогне від того, що зростають ціни на товари першої необхідності, а головна у державі людина, яка на цей процес має активно впливати, довідується про неподобство в останню чергу, випадково і з газети.

Добігає мить примітивних ідеологій — право–лівих, чорно–білих, оранжево–синіх самопоборювань; завершується пора надпримітивних розумінь мети суспільства, людських призначень: тільки собі — і тільки за рахунок ближнього, усіма протизаповідними методами. Попри велику роз’єднаність і навороженість суспільства, попри чорну безвихідь і майже приреченість країни, попри невігластва й райдужні запотьмарива, провідною суспільнодумкою стає — «так жити нестерпно! всі нинішні політпавичі анічим не різняться один від одного; всі негідні! всі вичерпали себе, чути й бачити їх ще десятиліття нестерпно».