Генії міста Львова

«Я тішуся з того, що ми тут зібралися самі свої», — під цими словами Олександри Коваль готовий підписатися кожен, хто в середині вересня, таємно сподіваючись ще й на бонус золотої львівської осені, купує квиток до Львова і їде на Форум видавців. За п’ять днів на Форумі побачиш більше «своїх», ніж за рік у Києві. Тут зайди хоч у «Синю пляшку» — місць нема, всі «свої» уже сидять, хоч у «Дзигу», хоч у «Ляльку», хоч сядь із свіжою пахучою книжкою біля Нептуна на площі Ринок, і тут «своїх» знайдеш.

А коли будуть заправки «Пінзель»?

У контексті приїзду на цьогорічний Форум Петра Вайля — народженого в Ризі директора російського радіо «Свобода», громадянина Америки, культуролога, есеїста, друга Довлатова і Бродського, золотоуста, розумника і ерудита, хочеться говорити про топоніміку Львова, Форуму, мандрівних зірок літератури і «геній місця». Цього року блискучі культурологічно–географічні есеї Вайля «Геній місця» перевидало московське видавництво «КоЛібрі», і він із задоволенням, прихованим у контрастній до його західних поглядів русопятській бороді, підписував на стенді «Махаону» їх спільну з Олександром Генісом, «Кухню в изгнании» з хрумтючими огірками на обкладинці, «Карту Родины» та «Стихи про меня».

Як тільки починаєш задумуватися над зв’язком місця і людини, відразу помічаєш безліч курйозних і символічних збігів обставин і людей. Можна почати, наприклад, із банера коньячного спонсора «Бучач» над головою Євгенії Кононенко, яка читала уривок зі свого роману про геніального скульптора Іоанна Пінзеля. Жарт у тому, що Пінзель жив і творив своїх експресивних святих у тернопільському райцентрі Бучач. Головний редактор видавництва «Грані–Т», мистецтвознавець за освітою, Діана Клочко взялася системно «розкручувати» Пінзеля: альбом «І. Г. Пінзель. Скульптура. Перетворення» вона підкріпила двома невеликими романами, які на замовлення видавництва написали Євгенія Кононенко і Володимир Єшкілєв, та набором листівок зі світлинами скульптур майстра. Хтось навіть назвав Пінзеля торговою маркою, а Єшкілєв по–дитячому єхидно запитав у нафтового спонсора, чи скоро з’являться заправки «Пінзель»? Втім альбоми — це тенденція. Їх видають усе краще, дорожче і якісніше — «Українські народні жіночі прикраси XIX — початку XX–го століття», «Вишивка східного Поділля», Роман Петрук, Леопольд Левицький видавництва «Родовід», альбом «Володимир Винниченко — художник» «Мистецтва», «Львів на фотографії — Lwiw na fotografii: 1860—2006» видавництва «Європа–Центр», «Срібний вік харківської фотографії» видавництва «Колорит», «Мукачево у старовинній листівці». З альбомами неможливо конкурувати. З іншого боку, ніхто особливо й не прагне. Неприємним відкриттям цьогорічного Форуму була тенденція катастрофічного дефіциту добре виданих хороших текстів із царини художньої літератури. Можу стверджувати як член журі літературно–мистецької ради, що художніх книжок було надзвичайно мало навіть кількісно. «Антологія Бу–Ба–Бу», впорядкована Василем Габором як завжди скрупульозно і красиво, була приречена на успіх, як і роман сильної письменниці Галини Пагутяк. Утім конкурс «Книга Форуму» — це тільки дзеркало. Останні пару років художній бум, який ми так патріотично підігрівали в ЗМІ, перетворився на художній пшик — щоб знайти вартісний український роман чи книгу оповідань, треба дуже орієнтуватися у тому літпроцесі. Натомість прекрасні наукові книжки, вартісна есеїстика, актуальна політологічна література всіх жанрів кидаються у вічі. До буму нон–фікшна, може, й не дотягує, але тенденція однозначно.

Географія часу. І майже ніколи не навпаки

Повертаючись до географії, можна згадати місто Грац, про яке читала автобіографічний коментар до ще не написаного роману «Музей забутих секретів» Оксана Забужко. У Грац хотів поїхати навчатися медицині дід Оксани Стефанівни, але залишився продовжувати справу свого батька на землі, яку — звичайна іронія тодішньої суспільної долі — згодом відібрали більшовики. До біса схожу історію про зв’язок дідів і онуків розповіла Наталя Сняданко в оповіданні «Дідова історія»(збірка «Сезонний розпродаж блондинок»). Через 80 років після дідової мрії онука Івана Забужка приїхала у Грац і настукала у ноутбуці щоденниковий запис про вибір і генія мрії. До речі, видавець Оксани Забужко Леонід Фінкельштейн трохи ображений на журі Форуму за те що воно не присудило Notre Dame D’Ukraine окремої премії, адже роман — беззаперечний інтелектуальний бестселер. Втім знав би пан Фінкельштейн як важко було в академічній раді протистояти львівським професорам, які пресували загал «цеглинами» про Львів. А «фактівську» серію «Висока полиця», яка отримала нагороду Форуму, і в якій і вийшла вищеназвана монографія Оксани Забужко про Лесю Українку, відмовлялися сприймати серйозно через попсові обкладинки. Але щоб закінчити про Забужко і географію, слід сказати, що в жовтні відома письменниця від’їжджає до Берліна за стипендіальною програмою фонду «Бранденбурзькі ворота», за якою німецький письменник Фрідріх Кренке вже два місяці осягає реалії Києва. В рамках літературного фестивалю вони вдвох читали свої твори, і пані Забужко була в ударі — вона не тільки здавалася нарешті задоволеною життям, а й дотепно жартувала, надала німецькому фрагменту колеги артистичного звучання і була надзвичайно точною в письменницьких зауваженнях.

Слід би згадати буковинське село Розтоки, індекс цитування якого неймовірно зріс з того часу, як із його пупу почала себе ідентифікувати надзвичайно популярна на Львівському форумі письменниця Марія Матіос. Її новий роман «Майже ніколи не навпаки», з яким вона подалася на конкурс «Коронація слова» і виграла його, розлітався на Форумі зі швидкістю, яка перевищує можливості продавців рахувати гроші. За перші два дні — 1000 примірників, п’ять годин підряд вона роздавала на стенді автографи. Хоча у «Піраміді», де Матіос видала 8 книжок, ще є пара–трійка хед–лайнерів — Юрій Винничук зі своїми львівськими антологіями і романами, Василь Габор зі своїми авторськими антологіями, мега–письменник «Піраміди» все–таки Марія Матіос. Зіткнувшись із нею — зачіска з перукарні, костюм для презентації, масивні прикраси — в дверях конференц–залу Палацу мистецтв, я запитала: «Хвилюєтесь, Маріє Василівно?» — «Та ж батьки приїхали» — видихнула вона. Вона проводила презентацію як чемна дочка і відповідальна письменниця. Сказала, що роман «Майже ніколи не навпаки» завершує трилогію, яку тематично становили «Нація» і «Солодка Даруся». До речі, лідер «Океану Ельзи» Святослав Вакарчук, який у ці дні виступав у Львові як один із першосписочників «НУНС», сказав, що «Солодка Даруся» — його найсильніше літературне враження.

Координатор літературного фестивалю Остап Сливинський цьогоріч зробив акцент на Балкани — Сава Дам’янов, Михайло Пантич, Звонко Каранович, Горан Петрович із Сербії, Ренато Баретич, Круно Локотар, Зоран Ферич із Хорватії представляли балканську літературу. А щоб це були не тільки обличчя і куці хвости перекладених фрагментів, часопис «Потяг 76» презентував балканське число і таким чином продовжив у часі знайомство з цією літературою. Вектор наступного літературного фестивалю направлений на Скандинавію. Польський інститут і польське посольство та німецький Гете–інститут презентували у Львові програми на підтримку видання своїх текстів в Україні.

Топоніми і асоціації

Які ще географічні асоціації? Харків — місто, в якому писав хороші вірші російською мовою блискучий журналіст і культуролог Сергій Васильєв. Київ на поезію не надихав, але видавництво «Факт» оприлюднило раннього Васильєва книжкою «Дактилоскопия». Київ. Це мінлива субстанція, фата моргана. Найкраще це видно з книжки Олеся Ільченка «Деякі сни, або Київ, якого немає», в якій поєднані тонкі ліричні вірші і чорно–білі фотографії Києва початку 80–х. Не туристичні об’єкти, а будинки, в яких народжувались і жили люди. Прикрашені різьбою двері, ажурні балкончики, засніжені під’їзди і дерева біля дверей. Музей ідей у Львові. Презентація документального культурологічного проекту чудового критика Михайла Бриниха «Риторичні питання». Найбільше на нього зібралося журналістів, і в чорних катакомбах дивилися, як на тлі екрана, де колють кабана, Лесь Подерв’янський, Анатолій Федірко, Олесь Доля і Лесь Герасимчук розмірковують про сало як артефакт і символ у долі українця. Балкон, що виходить із кабінету мера Львова Андрія Садового в Ратуші на площу Ринок. Під біле вино пан Андрій розповів київським журналістам, що збирається зробити в історичному осерді міста пішохідну зону, і що, коли приїздить в якесь іноземне місто, спершу йде в музей сучасного мистецтва. Бо у нього й дружина–мистецтвознавець спеціалізується на контемпорарі–арт, але з її допомогою щось контемпорарі відкрити у Львові не виходить, бо дітям 5, 3 і 1 рік, тому... Львів, Палац мистецтв, субота. Те, за що так довго боролися видавці, сталося — на Форум приїхав Президент. Пильна охорона майже 4 години нікого не впускала і не випускала в палац мистецтв — ятки пустували, люди на подвір’ї матюкалися, видавці підраховували збитки, а Президент втрачав бали в очах тепер уже і читаючої публіки. Може, воно там місцеві перестаралися, як і з тим, що в аеропорту офіційні делегації не можуть зустрічати діти в брекетах!!! — але здорового глузду цій акції явно бракувало. Львів. Петро Вайль сказав, що розповів би про галицький П’ємонт через призму драматичної долі Соломії Крушельницької. Німецькі письменниці Юдит Кукарт, Франциска Герстенберг, Дженні Ерпенбек мають львівське коріння, а найпопулярніша польська письменниця Катажина Грохоля незабаром матиме три книжки українською мовою. У Львові було багато молодих поетів, стріляних горобців–видавців, був герой Львова Юрко Андрухович зі своїми трохи набридлими розповідями про перетин кордонів, був Іван Малкович, що видав першу порцію нових оповідань Всеволода Нестайка про Колька Колючку і Косю Вуханя і готується презентувати із симфонічним оркестром сьомого Гаррі Поттера. Був Сергій Жадан із новими віршами і старими есеями, зібраними в збірку «Мара дона». І Андрій Курков, якого у Франції сприймають як філософсько–ліричного письменника, у Німеччині — як белетриста, у США — як політичного романіста. І ще там було щось таке, чого більше ніде немає...