Справжніми воїнами стають не в перший день бою.
Він був моїм підлеглим на попередньому місці служби. Зовсім молодий, років десь 23. Мав дружину і маленьку дитину, всі його думки крутилися навколо них.
В армію на контракт пішов через високу зарплату, щоб годувати сім'ю, і не приховував цього... Попереднього досвіду служби чи тим більше бойового досвіду не мав.
Прийшов він місяців за два до ротації в сектор. Був слухняний, дисциплінований, неконфліктний. Жодних проблем з ним не було. А потім ми зайшли в сектор...
Потрапивши в окопах під звичайний обстріл, він на істериці телефонував дружині і прощався з нею. Потім був другий обстріл... Потім він пішов до командирів і сказав, що йому страшно. Жодна моральна підтримка - на кшталт, страшно всім, але люди звикають - не діяла. Мовляв, робіть зі мною, що хочете, на передок не повернуся.
Я не знала, що з ним робити, мої заспокоювання на нього не діяли. Радилась навіть зі старшим товаришем, офіцером, якого безмежно поважаю, той сказав, що це провина командирів, боєць не довіряє їм, командир мав би піти з ним на бойові і власним прикладом навчити не боятися. А я залюбки під обстрілом потримала б його за руку, фізично і морально, але його прикомандирували до піхоти на першу лінію, а я тоді сиділа з технікою у відведенні...
Хлопець тим часом пішов до комбата... Комбат дав йому вибір: подолати страх або бути звільненим через службову невідповідність. Боєць погоджувався на будь-яку ганьбу, але в разі звільнення його забрали б від сім'ї (і можливості її утримувати) на строкову службу, чого він теж дуже не хотів...
Зрештою ми знайшли вихід: відправили на другу лінію з ранку до ночі копати окопи. Тижнів зо два він там вкалував, далі на фронті настало тривале затишшя, обстріли припинилися, бійця повернули на першу лінію, і якось він там потроху прижився. Далі я демобілізувалася і втратила його з поля зору.
І ось днями, шукаючи в указі президента про нагородження знайомі прізвища, я побачила цього бійця. Він отримав високу державну нагороду - орден "За мужність". Наскільки я знаю, відзначився під час виходу підрозділу з оточення. Нині продовжує воювати. Отак. Він маріупольський, так що самі розумієте...
Я це до того, що якщо маєте у своїх підрозділах таких бійців - не сваріть, не ганьбіть, проводьте індивідуальну роботу. Шукайте підхід. Вони не безнадійні. Більше ніж.
«Україна молода» продовжує друкувати найцікавіші дописи із соціальної мережі «Фейсбук», які віддзеркалюють події та емоції російсько-української війни, повномасштабний період якої триває уже три роки й одинадцять місяців. >>
Це не просто намети у дворах Київської Троєщини. Це — вівтарі нашої волі. Ворог знову намагається занурити нас у середньовіччя, відібравши світло, воду і тепло. >>
«Азов» успішно стримував наступальні дії противника на надскладних ділянках фронту, розширювався до корпусу, розвивався і нарощував бойову міць. У 2026-му ми так само триматимемо стрій заради тих, хто за нами. >>
Мета Росії не завоювання української території, а знищення українців як нації. На заваді реалізації цієї цілі стоїть українська держава, як оптимальна форма захисту нації та збройні сили, як найкращий інструмент оборони. >>
Домагання виборів, які насправді мають стати хаосом пятої колони, усунути ще легше: Зеленський має чітко підтвердити свою ж неодноразову обіцянку не балотуватися вдруге. >>
Символічно, що знову Мюнхенська конференція, як колись 1938 року, коли сильні світу вирішували долю Чехословаччини без самої Чехословаччини. >>
