Шляхом старої лахудри
Мій старший колега по перу Валерій М’ятович в одній зі своїх книжок, де дія відбувається в його степовому центральноукраїнському краї >>
Не треба понтуватися, розповідаючи про «геній» неосвіченого Зеленського
14:31,
24.03.2019
Я бачу відгуки дорослих і розумних людей, які пишуть аргументовані пости про те, що варто підтримувати і голосувати за Зеленського. Деякі з них ходять на зустрічі - закриті і відфільтровані, - з кандидатом Зе. І потім пишуть, що типу все ок, не переживайте.
І от я собі подумала, що все це мені нагадує піднесення після Майдану. У мене одеська проекція. Коли вже стало зрозумілим, що відбулось, хто і куди втік, раптом ціла купа людей вийшла до Дюка вітати з "нашою перемогою". Тих людей, кого і близько не було у найскладніші часи.
Ну ок, думала я, людям властиво приєднуватися до переможців. Все нормально. Звичайна реакція.
малюнок: Ivan Lampeka / УП
А потім такі люди досить швидко "розчарувалися" в Майдані. Знаєте, чому? Тому що більшість із них були випадковими попутниками і не сповідували цінності, за які виходили громадяни країни. А сповідували натомість задоволення власних потреб. Тому і почали вимагати посад і грошей для себе. Ну а чому ж? "Ми" ж перемогли!
Власне, люди із одеської тусовки мають зрозуміти, про що я. Тому що ці "гарячі" попутники досить швидко змінили свої орієнтири і тепер успішно працевлаштовані Трухановим і компанією. І топлять за знищення міста, обслуговуючи інтереси одеського бандитського угрупування. Але у них персонально все ок.
Я не полінувалась і таки подивилась вражаючу зустріч представників IT, лідерів різних середовищ із Зе. Мені здається, що ті люди, які схвально кивають головами на дурню кандидата, теж розраховують, що їх "візьмуть у човен" - на посади. Ну, така людська властивість.
І немає нічого в цьому поганого. Ось в такому бажанні. Просто не треба понтуватися, як кажуть в моєму улюбленому місті, а краще називати речі своїми іменами. Не розповідаючи про "геній" погано освіченого Зеленського.
Колись я брала інтерв’ю у В’ячеслава Чорновола. В середині 90-х, перша каденція нового українського парламенту. Він, розповідаючи про український парламент, сказав таку гірку фразу: "Були у нас червоні директори у Верховній Раді. А тепер прийшли ті, які шнурки зав’язували червоним директорам. І ще невідомо, що гірше".
