Навесні 2014-го все йшло крізь пальці: натхнення жити, надія і порядок. Спочатку були прямі ефіри з Майдану, і ми дивилися їх вночі, а потім йшли на роботу і засипали на ходу. А потім в Крим і на Донбас прийшла "російська весна".
13 березня 2014 року в Донецьку Діму Чернявського зарізали за те, що він хотів жити в Єдиній Україні. Його вбили в місті, повному завезеної з Росії падалі, яку видавали за "донеччан". Тієї ж самої падалі, яка потім зображала "донецьких" в наших містах: голосуючи на "референдумі"; або лягаючи з іконами під українські танки; або танцюючи на мітингах з "георгіївськими стрічками".
Потім почалася війна. Обстріли. Втеча з дому.
Зараз це пишу, і не вірю, що пройшло п'ять років. І що всі ці роки ми намагаємося пояснити ... ні, не так. Ми намагаємося виправдатися так, щоб нас почули тут, куди ми бігли за безпекою і розумінням, - почули і дозволили пояснити.
Раніше це тупо дивувало, потім - злило до розкришених зубів, далі - засмучувало, а тепер прийшли розуміння і втома. Так працює пропаганда: якщо ми вважаємо один одного - ворогами, то справжній ворог може нас вбивати, скільки захоче. Поки не закінчаться наші люди.
І коли дехто вимагає "покарати місцевих зрадників", і навіть використовує для цього імена Дмитра Чернявського та інших загиблих, я думаю про те, як все починалося. Хто справжній ворог. Мій ворог - Росія. У нас - російська агресія, а не громадянська війна.
Робота. Найскладніше.
Для мене було дуже важливо усвідомити, що при моєму житті нічого не зміниться. Не може змінитися країна, яку гвалтували і грабували всю історію її існування, змінитися за п'ять-десять-двадцять років за допомогою зусиль жменьки небайдужих, яким не треба вигоди, чинів, а треба зробити так, щоб країна і її люди якимось дивом вижили.
Мої ровесники і ті, хто старше, глобальних змін в Україні не побачать. Повторюю собі це всякий раз, коли руки опускаються, і я розумію, що роблю мізерно мало, і навіть менше. Ну і що? Це не привід не робити.
Але якщо ті, хто реально бачив, проти чого треба боротися, не припинять працювати, і якщо їх роботу потім підхоплять такі ж люди, то нову Україну через багато-багато років побачать ті, кому сьогодні за 2-3 роки. Для мене опір Донецька, Луганська, Криму - про це. Про нову Україну. Тому що Майдан був - не для Києва, а опір окупантам в Донецьку - не для Донецька. Для України. Все було для України.
І ми, кожен на своєму місці, кожен в своєму місті, - ми, так, захистили. Насправді ми захистили. Ми зробили все, що могли.
І зараз робимо, що можемо.
Пам'ятаємо.
