5 років тому в Донецьку вбили Діму Чернявського

18:08, 13.03.2019
Навесні 2014-го все йшло крізь пальці: натхнення жити, надія і порядок. Спочатку були прямі ефіри з Майдану, і ми дивилися їх вночі, а потім йшли на роботу і засипали на ходу. А потім в Крим і на Донбас прийшла "російська весна". 
 
13 березня 2014 року в Донецьку Діму Чернявського зарізали за те, що він хотів жити в Єдиній Україні. Його вбили в місті, повному завезеної з Росії падалі, яку видавали за "донеччан". Тієї ж самої падалі, яка потім зображала "донецьких" в наших містах: голосуючи на "референдумі"; або лягаючи з іконами під українські танки; або танцюючи на мітингах з "георгіївськими стрічками". 
 
Потім почалася війна. Обстріли. Втеча з дому.
 
Зараз це пишу, і не вірю, що пройшло п'ять років. І що всі ці роки ми намагаємося пояснити ... ні, не так. Ми намагаємося виправдатися так, щоб нас почули тут, куди ми бігли за безпекою і розумінням, - почули і дозволили пояснити. 
 
Раніше це тупо дивувало, потім - злило до розкришених зубів, далі - засмучувало, а тепер прийшли розуміння і втома. Так працює пропаганда: якщо ми вважаємо один одного - ворогами, то справжній ворог може нас вбивати, скільки захоче. Поки не закінчаться наші люди.
 
І коли дехто вимагає "покарати місцевих зрадників", і навіть використовує для цього імена Дмитра Чернявського та інших загиблих, я думаю про те, як все починалося. Хто справжній ворог. Мій ворог - Росія. У нас - російська агресія, а не громадянська війна.
 
Робота. Найскладніше.
 
Для мене було дуже важливо усвідомити, що при моєму житті нічого не зміниться. Не може змінитися країна, яку гвалтували і грабували всю історію її існування, змінитися за п'ять-десять-двадцять років за допомогою зусиль жменьки небайдужих, яким не треба вигоди, чинів, а треба зробити так, щоб країна і її люди якимось дивом вижили. 
 
Мої ровесники і ті, хто старше, глобальних змін в Україні не побачать. Повторюю собі це всякий раз, коли руки опускаються, і я розумію, що роблю мізерно мало, і навіть менше. Ну і що? Це не привід не робити.
 
Але якщо ті, хто реально бачив, проти чого треба боротися, не припинять працювати, і якщо їх роботу потім підхоплять такі ж люди, то нову Україну через багато-багато років побачать ті, кому сьогодні за 2-3 роки. Для мене опір Донецька, Луганська, Криму - про це. Про нову Україну. Тому що Майдан був - не для Києва, а опір окупантам в Донецьку - не для Донецька. Для України. Все було для України.
 
І ми, кожен на своєму місці, кожен в своєму місті, - ми, так, захистили. Насправді ми захистили. Ми зробили все, що могли.
 
І зараз робимо, що можемо.
 
Пам'ятаємо.
 
  • Поможи нам, ізбави нас вражої наруги

    Нині, через понад два століття після появи на світ Тараса Шевченка, ми розкриваємо нові подробиці з його життя і творчості — нарешті дивимося на його постать своїми, українськими, очима. >>

  • Унікальне фото: полковник Болбочан і Василь Вишиваний на Запоріжжі у 1918 році

    Полковник Болбочан і Василь Вишиваний, він же Вільгельм Габсбург, переможна весна 1918 року. Запорізькі степи. Українська армія наступає і звільняє від московських більшовиків українські землі. Момент перемоги української зброї. >>

  • Конституційний контрнаступ

    Мілітарна ескалація на Близькому Сході, внаслідок якої ліквідовано іранського духовного лідера Хаменеі, але не призвело до падіння реакційного режиму ісламістів, зайве засвідчує: сильні світу цього остаточно стали надавати перевагу силовим методам для врегулювання двох й багатосторонніх суперечок. >>

  • Знесення режиму аятол: що це означає для України

    Для нас це абсолютний джекпот. Іран - це ключова шестірня у машині російського терору. Вони клепають "Шахеди", які летять на наші міста, і передають Москві балістику та технології. Фізичне знищення іранського ВПК означає, що російська логістика одномоментно втрачає свого головного донора. >>

  • Атака на сенс війни: світ не засвоїв уроків ХХ століття

    19 лютого 2014— дата, яка мала б звучати значно гучніше. Саме цього дня, дванадцять років тому, розпочалася Війна за Незалежність України. Ця дата зафіксована в українському законодавстві. Але в публічних комунікаціях — навіть на найвищому рівні — її майже не чути. >>