Про валідатори без валідолу

А давайте введемо єдиний електронний квиток, сказала київська влада. А давайте! – сама собі й відповіла. А давайте почнемо користуватися ним вже зараз, тобто, приміром, з 1 листопада. – Чудова ідея, блискуча думка! Але ж валідаторів на всі машини не вистачає. – Ну, ми ж не тактики, ми – стратеги…

Скажете, така внутрішня шизофренія не можлива? Помиляєтеся. На Хрещатику, 36 можливе й не таке.

Отже, про е-квиток й про пристрої для його зчитування. За словами Кличка, місто нині закупило 1500 валідаторів. Добре це чи погано? Залежить виключно від того, скільки у Київпастрансу машин. Чесно кажучи, з всезнаючого Інтернету подібну інформацію витрясти не вдалося. Відома лише кількість маршрутів, але не число чотироколісних «друзів» містянина, котрі по цих маршрутах курсують.

Всього в столиці 79 автобусних маршрутів, 43 тролейбусних та 23 трамвайних. Разом – 145. На коротких маршрутах може працювати лише 4 машини, на середніх – 6, на довгих (таких, як, наприклад, тролейбус №6, котрий іде від Майдану Незалежності через центр, Лук’янівку та Куренівку аж до Діагностичного центру на площі Шевченка) – по 8-10 машин. Візьмемо якусь середню цифру – скажімо, 7 машин – і помножимо її на 145. Отримаємо 1015. Округлимо до тисячі і помножимо як мінімум на 3 валідатори, котрі потрібні на одну машину. Виходить 3 тисячі валідаторів. І це без врахування маршруток. Адже, за задумом влади, проїзд приватним транспортом так само має оплачуватися єдиним е-квитком.

Як бачимо, Кличкові бракує щонайменше кожного другого валідатора. І це – повторюся – тільки якщо говорити про муніципальний транспорт. Але з цифрами ми наразі не закінчили. Один пристрій для зчитування електронного квитка коштує 15-20 тисяч гривень. Отже, щоб придбати ще 1500 валідаторів, місту потрібно вкласти у проект 22,5 мільйона гривень. Плюс потрібні кошти, щоб випустити самі квитки.

Передбачається, що електронна картка (без урахування її поповнення) обійдеться пасажиру у 40-50 гривень. З часом місто зможе «відбити» витрачені кошти, але це лише з часом. Де зараз Кличко збирається взяти 22,5 мільйони? Адже в нього в планах ще й погашення боргів перед Нафтогазом, і якісь фантастичні ідеї з побудови скляних мостів між Володимирською гіркою та Хрещатим парком.

Здається, я знаю, де місто візьме гроші на впровадження єдиного електронного квитка. Перевірте свої кишені і скажіть потім, чи був я правий. Тобто я можу й помилятися, але думаю, що гряде чергове підвищення вартості проїзду і що 8 гривень за один «жетончик» – це далеко не межа. До речі, якщо, скажімо, зобов’язати приватних перевізників встановлювати валідатори за власний кошт, то тоді ціни на проїзд у маршрутках точно злетять до небес. Адже ніхто не говорить про те, що ціна за проїзд при введенні електронного квитка буде уніфікованою для всіх видів транспорту.

Хочу зауважити: при всьому своєму скепсисі, який в мене викликають дії київської влади, я є переконаним прихильником введення е-квитка. Тільки робити це треба зовсім не так, як це бачить (і втілює) команда Кличка. І вже точно не потрібні жодні половинчасті міри – мовляв, ми встановимо валідатори лише у десяти автобусах і п’яти з половиною трамваях і подивимося, як це працює. А працювати така новація не буде ніяк, бо який стимул для пасажира купувати е-квиток, якщо він не є універсальним і працюватиме лише на обраних маршрутах? Із таким підходом краще взагалі не затівати жодних електронних «революцій».

Хоча не затівати не можна теж. Те, що зараз відбувається в Києві довкола електронного квитка, є потугами мера виконати закон №4121, за який Верховна Рада проголосувала ще 17 січня 2017 року. Документ був покликаний покласти край готівковому розрахунку за паперові квитки і забезпечити перехід на електронний квиток. Це був би по-справжньому дієвий удар для любителів приховати частину виручки, продаючи один і той самий проїзний документ по кілька разів або ж взагалі відмовляючи у його видачі.

Але минуло понад півтора року, і мерія тільки зараз почала дозрівати до бодай якихось рухів. І це при тому, що в українських містах втрати при зборі виручки сягають 40% від вартості квитків. (Для порівняння: у містах Західної Європи ця цифра дорівнює 2-3%). А ще при тому, що Кабмін сподівається залучити дуже ласі інвестиції під проект «електронний квиток» (міністерство інфраструктури розраховує на 100 мільйонів євро); плюс в уряді вважають (і цілком справедливо!), що безготівковий спосіб оплати проїзду суттєво зменшить видатки на організацію збору виручки, а також підвищить ефективність роботи транспортних підприємств.

Але у Кличка, нагадаю, на сьогодні є лише половина валідаторів. Поки з’явиться друга половина, станеться, мабуть, те, що вже мало місце у 2013-му. Тоді у 100 столичних автобусах встановили 400 електронних компостерів. І ця втіха вартувала «Київпастрансу» 2,7 млн. гривень. А восени 2016 року стало відомо, що існуючі електронні компостери будуть працювати лише доти, доки їх не замінять на нову автоматизовану систему оплати проїзду. Тобто ці жовті електронні компостери, по суті, були встановлені для краси. І ця краса обійшлася майже у 3 млн. гривень.

…Річ у тім, що час не стоїть на місці. Час не чекає, доки в Києві згадають про е-квитки, які давно діють в усьому цивілізованому світі. Час підкидає нові технології, нові урбаністичні алгоритми, нові цікаві рішення. Те, що завтра на Хрещатику лише придумають, в Парижі чи Лондоні вже вчора було нікому не цікавим. Але наша влада цього, на жаль, не розуміє.

І ще одна репліка – наостанок. Наскільки я розумію, славновідомий електронний квиток діятиме лише на наземному транспорті, а у метро будуть свої власні картки – ті самі, які нас активно агітують купувати та поповнювати, щоб разова поїздка коштувала лише 6,5 грн. В ідеалі так не мало б бути, бо єдиний е-квиток не дарма зветься «єдиним» – він має бути універсальним. Бо нікому з пасажирів не захочеться тягати безліч карток з різною методою їх поповнення тощо. Але…

Зручність громадян, кажете? Ні, не чули…