Про Гілларі і шоу екстрасенсів
Колись у 1990 роках я входив до пулу президента Кучми, катався з ним іноді по Україні й інколи за кордон. Році так у 1999-му (але точно зимою, бо було холодно, і я на Червоній площі сфоткався в довгому чорному пальті і смішній шапці з якогось єнота, подарованій тестем) я був із Кучмою в досить прохідному візиті в Москві.
Ночували тоді, пригадую, в готелі при посольстві. Було трохи вільного часу, я пройшовся по Тверській. Пригадую, що мене тоді вразила вимога у будці обміну валюти пред'явити паспорт.
І от я тоді зайшов у якусь книгарню. А книгарні тоді в Москві були проти київських – як небо і земля за асортиментом.
Того незатишного вечора я купив книжку про родину Клінтона, тодішнього президента США. Ковтнув. Тим більше, що перед тим я був із Кучмою у Вашингтоні і засідав із Клінтоном у Білому домі, фоткав гойдалку і його кота Сокса на задньому дворі, який тепер недолуго показують у «Картковому будинку»...
Білл Клінтон при владі був суперменом-гультіпакою. Коли він у 1995 році приїздив в Україну і виступав біля Червоного корпусу універу й казав «Слава Україні!» (тоді це ще не було мейнстрімом), в Києві діялося щось неймовірне, типу Майдану – людей зібралася тьма, парк Шевченка весь витоптали...
Це при ньому Україна здала ядерну зброю й отримала Будапештський меморандум. А в 1998 році спалахнув Монікагейт із синьою сукнею, розборками в судах та імпічментами в конгресах. Життя лідера єдиної супердержави стало темою №1 у світі.
Це була, мабуть, звичайна біографічна книжка. Але принаймні я на той час прочитав таких небагато, та ще й про діючого президента, і з підноготними деталями...
Більше мене вразив не Клінтон та його митарства, а Гілларі Робем, її шлях, характер, активізм, самовідданість і прагматизм задля збереження родини та захисту невірного чоловіка-гультіпаки, який согрішив в Овальному кабінеті з практиканткою, а потім збрехав про це під присягою.
Під впливом тієї книжки, використовуючи свій адмінресурс в «Україні молодій» і маючи потребу чимось забивати розділ «Жовті сторінки», я написав зовсім не бульварну, а таку - біографічну, літкритичну, враженнєву, цілком аналітичну статтю майже на дві шпальти.
(Гуглити не поможе, тоді з інтернетами в наших краях було туго, з сайтами тим паче).
Так от.
Оцінюючи ще тоді, 17 років тому, фанатизм Гілларі Клінтон, яка жбурляла в свого благовірноговази, але тупо не розлучалася й думала про високе, я спрогнозував, що вона, коли піде в політику, то далеко зайде.
І, якщо захоче, стане першою жінкою – президентом США.
Гілларі після того стала сенатором від Нью-Йорка, держсекретарем... Власне, я гадав, що вона буде президентом у каденцію Обами, а коли жінку випередив афроамериканець. Подумав – всьо, накрився прогноз.
Але нині знову вибори президента США. І, думаю, мій прогноз 1999 (?) року збудеться.
Принаймні я б заніс букмекерам якусь десятку.
Ну бо якщо презом стане Трамп – то ж здійсниться пророцтво якогось полнєйшого дебіла.
Хоча, чого тільки не буває в рік, коли нобелівським лавреатом з літератури зробили Боба Ділана.
