Білий дим над Україною

Їду потягом зі Львова до Києва. За вікном пропливають оспівані в піснях і поезіях українські пейзажі. Ліси, поля, видолинки. Краса неймовірна. Потяг проїжджає повз ліс і мимоволі згадую Естонію і мій шок: вздовж естонського лісу обабіч дороги стрижений рядочками газон (газонокосарка попрацювала). Уявляєте, уздовж дикого лісу десь посередині між Талліном і Ригою? Спитала тоді іронічно в гіда: «Звідки тут косарка? І навіщо, адже є такий прекрасний спосіб: чирк – підпалив, і все, немає трави». Той здивувався, сказав, що тепер у них це заборонено.

Дивлюся на наше узлісся: торішні і вже цьогорічні трави. Високі. Ковила… «Ну так у них же країна маленька, не те, що в нас!» - апелюють мені українці - порядок навести легше». «Але ж у нас на більшій території і народу набагато більше, більше робочих рук, ніж у них!» - думається мені.

Їду. Ритмічно стукотять колеса. Є якась своя первозданна краса в тих «ковилах» вздовж дороги…

Аж, що це? За вікном мельк-мельк – чорна випалена земля. Стоять обгорілі дерева, на яких так недоречно подекуди вціліли зелені обгорілі листочки. Навколо ні травинки, ні комашинки, ні пташки. Не гуляє вітер між буйним віттям, бо немає в чому гуляти. Чорна пустка. Чорна земля, земля-наш дім, дихає чорним попелом. Чорні стовбури. Чорні руки-гілки обгорілими цурпалками простягнуті вбік потягу. Могли б, заплакали: «Що ж ви робите, людииии?» Так немає чим плакати, сльози теж спопеліли.

Це такий порядок навели українці. Там, далеко в Естонії – газонокосарка в полі і зелені рівні рядочки. Тут у нас…

Згарище волочиться і волочиться за потягом, забігає далеко наперед. Ось і населений пункт, станція, вдовж залізниці асфальтна дорога, по ній на велосипедах їдуть діти. Між залізницею і дорогою все та ж випалена чорна смуга тягнеться вздовж усього селища: вздовж хат, вздовж городів, парканів.

Подекуди на цій чорній рівнині із землі стирчать пучки тоненьких чорних дротиків – то колись були молоденькі кущики. Бубнявіли навесні, розпускали листячко, раділи сонцю… Люди навели порядок… Чорні обгорілі прутики…

Потяг жене і жене подалі, ніяк не вирветься з цього пекла. За вікном проплив один білий клубок, за ним другий. Дим. Десь близько межа цього жахливого видовища. Аж ось вони – маленькі тліючі язички повзуть по землі. Підступно, повільно, нерівною лінією злизують життя. Заціпеніли попереду дерева, дивлячись на ці язички. Мали б голос – крикнули. Мали б ноги – побігли. Вросли корінням в землю. Завмерли від жаху, сковані неминучим. Язички все повзуть-повзуть. Підбираються…

Потяг надає ходу і виривається туди, де сонце, де ковила, де ще живі кущі й дерева, де… О, Боже! Між лісосмугою і залізницею, на цій ще живій смужці землі, пасеться сплутаний кінь. Стоїть собі сумирно, пощипує траву. Ні про що не здогадується. І навколо ні душі. Ні натяку на присутність людини або чийогось обійстя. Це ж і його господар десь, спокійний собі, залишив худібку і навіть не уявляє… О, Боже, мій! Ти єдине уповання! Загаси ті прокляті язички…

Потяг рветься вперед. Несе мене додому в цивілізацію. Чую за спиною далеке: «Людииииииии!».