Одеський привоз і гуманітарна катастрофа

Одеський привоз і гуманітарна катастрофа

На тлі яскравого скандалу із жартами Зеленського і «95 кварталу» приходять більш узагальнені думки про кризу гумору взагалі в Україні у тому вигляді, в якому він існує зараз.

Нинішній «квазіукраїнський» гумор бере свій початок із масляковського совкового КВНу, який в радянські часи послуговувався «езопівською» мовою, не маючи можливості явно критикувати систему і її лідерів. У пострадянські часи, втративши страх і міру, ці «гумористи»облюбували політичне життя країни, зробивши з нього посміховисько.

Але ж відомо – те, над чим сміються, ніколи у народу не матиме більше авторитету. Тож, апріорі, все наше політичне життя тепер не що інше, як веселий балаган, який знімає напругу із суспільства – і відповідальність із політиків-злочинців...

Тепер, щодо природи цього гумору. Його базові – ментальні, літературні, психологічні – ознаки запозичені ніби на одеському Привозі і мають чітке етнічне забарвлення. Той, хто хоч трохи знайомий з гумором різних народів,зокрема, поляків, болгар, молдаван і, звичайно ж, українців, знає, як відрізняється він від того гумору, що заполонив сьогодні Україну.

Основними його рисами є: російськомовність, іронія і сарказм, що межує з цинізмом, смакування сексуальних деталей життя і головне – нищівне, убивче, тотальне висміювання влади. Причому, споживачі такого гумору опиняються у двозначній і безвиходній ситуації: вони змушені відвідувати ці гумористичні шоу, аби показати себе демократами, і сміятися, часто над собою і собі подібними, аби не здаватися мізантропами, позбавленими почуття гумору...

Загалом, нічого страшного немає і в такому гуморі, що буває досить дотепним і цікавим – він має право на існування, як такий собі містечковий феномен.

Але біда якраз в тому, що власники і топ-менеджери наших головних телеканалів і є основними адептами і пропагандистами саме такого російськомовного гумору. Інакше б він не поширився так густо по всьому вітчизняному інформпростору.

Скажіть, а чим принципово відрізняються від «95 кварталу» усі ці «Ліги сміху», «Дизель-шоу», «Камеді клаби», «Вітальки» і навіть «Криві дзеркала»? Хай вибачать мені, якщо я когось пропустив! Все та ж чорнуха і знущання над тим, над чим інколи навіть сміятися гріх...

Я вже не кажу, що часто об’єктом такого гумору стають такі собі хохли у вишиванках, які на фоні «русскагавярящіх»персонажів виглядають як тупуваті недоумки. Зрозуміло, що в контексті тих подій, які переживає наша країна,це виглядає викликом для справжніх українців, які болісно шукають ідеалів і позитивних образів національного типу, а натомість отримують плювок в обличчя.

Я часто згадую популярний український фестиваль гумору і сатири «Вишневі усмішки», який два десятиліття тому ще існував у Києві і проводився в НП «Україна», художнім керівником якого був чудовий письменник-гуморист Євген Дудар. Щороку десятки цікавих українських авторів-гумористів з усієї України мали можливість репрезентувати своє митстецтво, засноване на могутніх традиціях народу і його невмирущих класиків – Івана Нечуя-Левицього, Павла Руданського, Остапа Вишні, Степана Олійника, Павла Глазового. А скільки було цікавих і неповторних акторів-професіоналів, що представляли жанр українського гумору – Андрій Сова, Анатолій Литвинов, Олександр Івченко, Микола Невідничий.

І досі живі справжні носії українського гумору Анатолій Паламаренко, Григорій Драпак. Але їх ви ніколи не побачите на своїх телеекранах.
Український гумор, вилучений із великого інформаційного простору, не маючи широкої слухацької аудиторії, вмирає ще швидше, аніж українська пісня. А той, що виживає – виглядає, як бідний і нещасний сільський родич на бенкеті у свого далекого міського зведеного брата.

По суті, зусиллями наших окупаційних ЗМІ при повній байдужості чиновників від культури майже знищений цілий пласт української ментальності, вираженої через гумор.

Іншими словами, цинізм і наглість Одеського привозу витісняє природній і здоровий дух Сорочинського Ярмарку.

І ви скажете, що це не гуманітарна катастрофа?!