Як мене навчали «культуре»

У 1983 році я перемешкала зі Львова до Києва. У ремонті і прибиранні гарячково спливали перші дні і було не до форсу. Вимазана фарбою, із заплетеними косичками я нерідко забігала до маленької крамниці, що була прямо у будинку, аби затоваритися водою, продуктами, які завалялися на прилавках. Самі знаєте, їх було тоді не густо. Продавщиці недобре косилися, я ще не розуміла чому, але демонстративно сердито жбурляли мені, наче відірвані від серця, консерви чи якусь булочку. Але я таки дуже скоро нарвалася. Під час чергового набігу жіночка у розкішних накладних буклях мене запитала.

 

— Дєвочка, ты здесь живеш? Наверное, из села приехала?

 

— Та-а-а... — промимрила я. Було ніяково за свій геть не панський вигляд, але й розводити теревені було ніколи.

 

— Так от, — затягнула продавщиця «материнським» голосом, — ты должна понимать, что приехала в столицу и научиться правильно разгаваривать. Не «горихова» а ореховая, не «молоко» , а малако...

 

Вона продовжувала довго теревенити під схвальні погляди покупців і продавців, а я заціпеніла. Таке було вперше.

 

Що-о-о? — запитала розгублено.

 

А жінка не вгавала:

 

— Запоминай: Киев — это культурний город. Ти же должна понемножку учится настоящей культуре. И детей своих учить. Я их видела недавно, у тебя двое девочек, им тоже нада приспосабливаться.

 

Я спалахнула:

 

— Так ви і моїх дітей збираєтеся вчити такій культурі?

 

Тут вона побагровіла : «Ах, я не знала что ты националюга...Иш какая! Наверное, бандеровка. Как пасть раскрыла... Добра не понимает».

 

Далі лиховісна лайка. Я слухала і мовчала. Я затерпла, я не могла сказати ні слова, просто ціпеніла.

 

Але дома витягнула друкарську машинку і надрукувала офіційного листа в торговий відділ ЦК КПУ, я навіть не знала, чи був там такий відділ, так — дідькові на село, аби дати вихід своєму обуренню, написала, що такого-то числа о такій-то годині я зайшла в магазин номер такий-то і попросила... А далі без коментарів виклала точну стенограму. «Я сказала... Вона сказала...» І закінчила «Висновків робити не буду. Висновки зробіть самі».

 

Ще й досі не знаю, що то було. Який чиновник так розсердився. Мабуть, він таки був трохи людиною. Вже наступного ранку почав розриватися телефон, номера якого ще нібито ніхто не і знав. І безперервні дзвінки у двері. У вічко бачила, що з торбами і квітами товпляться продавці цього магазинчика. «Откройте, ми хотим извинится. Принесли вам подарки».Я відімкнула телефон, викрутила пробки над лічильником, аби не чути безперервних дзвінків. Тоді загрюкали...

 

Стихло аж через три дні. Я потім довго не заходила у цю крамничку, але знала, що там звільнили всіх продавців і директрису. Розігнали вмент. Я їх потім зустрічала то на подольському базарі, то по інших торгових точках. Звістка рознеслася по Подолу, як брехня селом. Мене впізнавали, тицяли пальцями, відповідали підкреслено українською, хоч і зневажливо. Але більше в магазинах мене не зачіпали. Зустріла я і ту жіночку в буклях, вона перестріла мене і буквально задушила в обіймах: «Да я же, деточка, добра тебе хотела. Могла бы и ты меня выругать, если неправа. Что же ты сразу писать...».

 

«Ви не зрозумієте», — відсторонилася я. Вона і справді би ніколи не зрозуміла. Я не могла відповісти ій її мовою, не могла сказати, що я насправді думаю бо завтра би мене звинуватили в націоналізмі. А так їх розігнали за побутове хамство.

 

Це стало точкою відліку. Я образилася. Розгнівалася. Чорно. Надовго. Ніколи за довгі роки я ні з ким у Києві не переходила на російську. Терпіла образи, огризалася, намагалася відпрацювати свою вимову якомога виразнішою, інтонованішою. І була навіть трохи вдячна отій огрядній бабесі, що одразу без довгого вступу познайомила мене з привабами «культурної» столиці.

 

Зараз її привид на наших вулицях потроху мізерніє, розсіюється. 

 

Але не зникає.