Про агреман і московського шпигуна Бабіча

«Агреман» – це зовсім не єврейське прізвище.

Порядок - процедура - призначення послів, описана в міжнародно-правових документах, регламентована в кожній країні ще й внутрішнім законодавством.

Дуже спрощено виглядає це так. Уряд - влада - якоїсь країни визначається з тим, кого б вона хотіла призначити в певну іноземну державу своїм послом. Після цього, до відповідної держави надсилається звернення з проханням надати згоду на призначення цієї конкретної особи послом.

Уряд, до якого звернулися, повинен впродовж якогось розумно достатнього часу надати свою відповідь. Традиційно вважається, що двох місяців має бути достатньо. Позитивна відповідь-згода і називається агреман.

Негативних відповідей не буває. Незгоду з призначенням певної особи послом прийнято висловлювати у формі тривалої відсутності відповіді на звернення іноземного уряду. Загалом це значно ширша практика в дипломатії – не надавати негативних відповідей. Але зараз не про це.

Після отримання агреману уряд країни, яка має намір відрядити посла, завершує внутрішні процедури призначення, що може включати в себе погодження різними відомствами, отримання згоди на призначення від національного парламенту, громадські слухання або обговорення, або зустрічі з кандидатом, виготовлення вірчих грамот, указ про призначення посла і тд.

До отримання агреману прізвище кандидата не розголошується. Це не закон, але правило. Держава, яка звертається за агреманом, не розголошує прізвище кандидата для уникнення ускладнень. Адже держава, до якої звернулись за агреманом може розцінити це, як тиск на себе.

Розголошення прізвища фактично може означати, що держава, яка відряджає посла, оприлюднюючи його прізвище, фактично робить заяву: нікуди не дінуться, дадуть згоду, можна не переживати. Фактично, ставлячи під сумнів суверенітет держави, до якої звертаються.

Ну, і звичайно, в разі отримання відмови завчасно оголошене прізвище створить цілком зрозумілу неприємну ситуацію для кандидата.

Російській Федерації глибоко наср..ти на Бабича, як і на будь-якого іншого генерала, офіцера чи солдата своїх спецслужб чи збройних сил. Навіть на їхні життя, не говорячи вже про морально-етичні переживання від того факту, що про їхню поразку  - відмову у призначенні - буде оголошено на увесь світ.

Звичайно, розголошуючи прізвище кандидата на заміщення вакантної посади свого посла в Україні, Росія менше всього думала про самого кандидата. І розголошення прізвища, і кандидатура колишнього військовослужбовця в період гарячої фази російської агресії проти України – це ляпас Україні.

Звичайно, на цей ляпас наша держава напросилася сама. Не було б з ворогуючою державою дипломатичних відносин – не було б цієї принизливої ситуації, коли ми зобов’язані розглядати подібні питання – призначення шпигуна послом.

Але тим більше стає зрозумілий єдиний можливий спосіб дій української влади. І, чесне слово, навіть не можу уявити, як вони нам пояснюватимуть свої дії, якщо від цього справді безальтернативного (на відміну від мінських домовленостей) способу дій відмовляться.