Два слова про щастя

У нас на Печерську є два базари. Один панський, біля «Великої кишені», «шайби», для заможніших покупців. Тут можна зустріти генпрокурорських, податківців з печерської податкової, суддів господарського суду.

А є базарчик Яма у низині між Бастіонною і Кіквідзе, прямо у дворі пощербленої брудної сталінки 1953р. Цей – для вдів відставників, студентів сусідніх технікумів і дуже постарілої і загубленої в реальності і часі української інтелігенції 70-80-х років.

Ця сталінка – мабуть, найдепресивніший будинок у нашому районі. Мутні, побиті вікна роками дивляться на весь цей мотлох, лушпайки, кістки, кіоски, навєси, дошки, прокладені поперек калюж, голодних нещасних собак.

Скільки була Яма, стільки там стояв маленький кремовий кіоск з «окорочками», оселедцями, «брюшкамі лосося», мойвою, іншими базаровими харчами. І з віконечка того кіоска завжди (ЗАВЖДИ!) бадьоро виглядала одна й та сама ж сорокарічна стрижена жінка Люба з великими чоловічими руками і дуже живим приязним поглядом.

За першої ж можливості Люба вискакувала з кіоска на перекури. Курила повільно, сидячи на ящику, спиною до кіоска, нога на ногу, замріяно, блаженно пускала в небо дим.

Любині радощі були приблизно такі: дочка поступила в інститут культури, люди хвалять її, Любу, за добре серце і порядність, кума дала почитати нові любовні книжки зі сценами страсті на обкладинках (в холодні і дощові дні Люба запоєм читала ці любовні книжки в ларьку), перекури ментолових цигарок, перекидання жартами з торговками, підготовка до дня народження і ще багато чого невидимого для мене.

У Люби було дві улюблені фрази: «прорвьомся» і «пусть весь мір підожде». В цьому була якась така впертість чи щось таке, снага і життєдайність в умовах відвойованого у міра простору ларька.

Минулої осені, глухим і темним листопадовим вечором Любу на смерть збила вантажівка. Просто на дорозі поруч з Ямою.

Я не була в Ямі півроку і не нічого знала, і коли прийшла у червні, то про це вже не згадували і не переповідали деталей Любиної смерті. Але Любин синій пластиковий ящик для перекурів залишився.

І ось вчора бачу – на Любиному ящику з Любиною благістю на обличчі сидить у квітчастому халаті нова Фортуна. Добре під 60, з вилинялим рідким волоссям кольору «мєдь», видно, як живіт лежить між розставленими колінами, світить бірюза пластикових шльопок, під шльопками носочки в’їлись у налиті повні ноги. І тримає ця жінка в руках, відставивши мізинець, білоруське морозиво, а поруч на асфальті стоїть повний стаканчик кави з машини.

Може каву купила їй продавщиця м’яса, а може вантажник Сірьога тьоть Валю пригостив, а може купила сама собі. І ти розумієш, що в неї все в принципі позаду, і що вона ні на що таке вже й не сподівається, з усім змирилася, прийняла. Старість, самотність, взагалі, усе це життя, прожите у старому клоповнику над базаром «яма», за зеленою фанерною загородкою на балконі, за мутним склом кухні.

Але зараз, от ця мить – це для неї щастя: заслужене, рідкісне, яскравий спалах, «радости скупая телеграмма». І за інтенсивністю це відчуття нічим не тьмяніше від мого чи чийогось іншого.

Я вже не раз думала, що інтенсивність переживання радості і щастя не залежать від реальних обставин життя. Щастя не має жодної міри. Воно живе лише всередині тебе.

І ось те, що «щастя тяжко знайти в собі і неможливо поза собою» (Шопенгауер) - це і є, мабуть, велика божа мудрість і компенсація за те, що люди не рівні, а доля до нас часто жорстока і несправедлива.