За доброю вже традицією, Київська опера на Подолі підготувала слухачам до завершення свого 44 сезону подарунок. Ним стало нове прочитання класичної опери Шарля Гуно «Ромео і Джульєтта». На прем’єрному показі написана 160 років тому опера, в основі якої лежить створена понад 400 років тому безсмертна трагедія Шекспіра, тримала увагу публіки від першої до останньої ноти, наче першокласне драматичне дійство. Цьому, звісно, сприяв режисерський задум Дмитра Тодорюка.
Просунуті театрали, можливо, пригадують: на сцені театру вже була одна постановка цієї опери, й цілком непогана. Але порівняння цих двох вистав, відокремлених відстанню в кілька років, дозволяє предметно продемонструвати, чим «цілком непогано» різниться від «дуже добре».
Не відходячи далеко від канви оригінальної розповіді, режисер Дмитро Тодорюк водночас дещо осучаснив її, зробив «всечасовою», однаково органічною і для Верони доби Відродження (саме тоді жили герої Шекспіра й Гуно), і для наших днів. Але безпричинна в Шекспіра ворожнеча двох родів набула нових рис: Капулетті представляють традиційний істеблішмент (де фактично торгувати майбутнім дочки так само прийнятно), а Монтеккі — молодих нонконформістів, що відкидають усталені рамки й обмеження. Внесено й деякі корекції в хід дії: зокрема, бій Тібальда й Меркуціо на шпагах робиться жорстоким боксом без правил, а отець Лоренцо стає алхіміком (поєднання для середньовічного ченця зовсім не рідкісне).
Опера виконується (як і все на сцені театру на Подолі) українською мовою, а, отже, вона сприймалася як справжнє музично-драматичне дійство, що змушує співпереживати героям від першої до останньої хвилини. А не як набір машинально завчених вокалізів, оздоблених пантомімою, виконаних «мовами оригіналів».
Для Київської опери переклад трагедії «Ромео і Джульєтта» зробила Анна Волинська, львівська поетеса й піаністки. Текст доносив до слухачів усі необхідні тонкощі сценічної дії. Тож слова знаменитого вступного вальсу Джульєтти: «Наче пташка вільна в полі, хочу щастя, хочу долі» торкали всі серця справжнім чаром молодощів і надій.
Для успіху чи провалу кожної постановки «Ромео і Джульєтти» критичним є виконання двох головних партій. На них припадає основне вокальне навантаження: чотири любовні сцени й кілька арій. Від них-таки залежить: чи повірить слухач в історію про фатальну любов 15-річного юнака до 13-річної дівчинки, а чи зробить від самого початку корекцію на світ оперних умовностей, де в цих ролях часом виступають значно старші й зовсім уже не стрункі співаки, хоча й наділені видатними голосами.
У виставі «Ромео і Джульєтта» Київської опери ніякої корекції на умовності робити не потрібно. Молоді сопрано Наталя Чепченко і тенор Дмитро Коток ідеально пасують до цих ролей. Артисти не лише чудово долали складнощі партій, які вимагають віртуозного володіння голосами, але й надзвичайно сценічно провели свої ролі від першої випадкової зустрічі на балу й до останнього передсмертного торкання рук.
Прем’єра опери «Ромео і Джульєтта» відбулася.
Чудово грали й співали всі без винятку актори, задіяні в прем’єрній виставі. Красивий і рухливий бас Андрія Гонюкова разом із його величною статурою ідеально пасували до ролі батька Капулетті. Нервовий і різкий тенор Олександра Монастирського домоміг показати по-справжньому зловісний образ Тібальда. Виразний баритон молодого Артема Курінного від першої ж арії полонив слухачів у партії Меркуціо.
Справжньою перлиною вистави став образ пажа Стефано, створений Тамарою Ходаковою: не лише вокально бездоганний, а й не менш цікавий з погляду гри навіть у моменти, коли співачка мовчить. Помітною та ефектною виглядала нянька Гертруда у виконанні Вікторії Осадчук (саме в день прем’єри вийшов указ президента, яким відомій співачці було нарешті присвоєно звання заслуженої артистки України). Цікаво, що в оригінальному клавірі Шарля Гуно обидві ці партії написано для мецосопрано, але у виконанні двох провідних сопрано Київської опери вони прозвучали анітрохи не менш виразно з вокального погляду.
Лишень добрих слів заслуговують бас Володимир Щур у партії отця Лоренцо (у французькому клавірі — Лорана), баритон Євген Малофєєв у ролі Паріса, бас Владислав Фоміних у партії Князя Верони, бас-баритон Антон Перегуда у ролі Бенволіо і баритон Микита Наумов у ролі Грегоріо.
Блисуче звучав у численних складних масових сценах хор театру (хормейстер Анжела Масленнікова). При цьому хористи були настільки пластичними, що часом тільки за ворушінням губ їх можна було відрізнити від артистів балету (балетмейстер-постановник Сергій Кон). І нарешті, чудово впорався зі своєю місією Його Величність Оркестр під орудою нашого знаного диригента Василя Василенка, якому й належала свого часу ідея першої постановки опери в Києві.
Цілісне враження від вистави доповнювали костюми (теж «позачасові») Дмитра Куряти й сценографія Вероніки Риженко.
Звісно, для прем’єрного показу завжди характерні якість маленькі накладки. Були вони й цього разу — захопившись драматичним дійством, головні герої «вмерли» на авансцені, тож мусили вже «мертвими» перекотитися назад, щоб не опинитися перед опущеною завісою. Напевно, цієї накладки не буде вже на наступних показах, а буде натомість дальша робота над поглибленням образів і введення нових виконавців (тільки для двох головних партій їх заявлено по три!)
На прем’єрному показі вільних місць у залі не було, акторів проводжали тривалими оплесками. А директор і художній керівник театру Петро Качанов, дякуючи після вистави всьому колективові театру, публіці, заради якої театр працює, і героїчним ЗСУ, які цю роботу уможливлюють, анонсував ще один подарунок: новий сезон театр розпочне з прем’єри рок-опери «Ісус Христос — суперзірка» легендарного Ендрю Ллойда Вебера. Вона теж прозвучить українською.
А наступний показ «Ромео і Джульєтти» заплановано на 24 вересня. Тож рекомедую театралам заздалегідь подбати про квитки!
