Чотири роки війни і любові. У Києві відбувся преспоказ документального фільму «Вона» режисерки Тетяни Станєвої

У Києві, в кінотеатрі «Жовтень», відбувся закритий преспоказ нового документального фільму режисерки Тетяни Станєвої «Вона», який розповідає про три сім’ї військових.

 

Об’єднав героїнь стрічки та став основним місцем зйомок Болград — місто в Одеській області, серед мешканців якого багато українських болгар. 

 

Тож невипадково світова прем’єра стрічки відбулася  в Болгарії, а також був спеціальний показ у Болграді, який об’єднав героїнь фільму у 2022-у та став основним місцем зйомок, які загалом тривали до 2025 року.

 

Хроніка війни постає з екрана через особисті історії жінок, які вчаться жити в новій реальності й намагаються зберегти любов, родину та віру.

 

Оля, Олена і Ніна із документального фільму «Вона» — дружини чоловіків, які  служать у 88 батальйоні морської піхоти.

 

Через їхні переживання  режисерка Тетяна Станєва виразно показує точки перетину цивільного і військового життів у воєнний період. Підсвічує  мультикультурне місто Болград на півдні України, де сформувалася нова спільнота підтримки, жіночої солідарності та внутрішньої сили, коли чоловіки обороняють країну від ворогів.

 

Це історія про очікування. Про життя, яке триває в укриттях, у волонтерстві, в постійному очікуванні повідомлення «живий». Про любов, що змушена дорослішати і міцнішати, коли йде війна.

 

«Чотири  роки я спостерігала за цією історію. І вона про любов. «Вона» — про любов. Дружин до військових, військових — до своїх родин. Нас усіх — до рідної землі.  Про любов, яка перемагає страх. Про любов, яка мотивує битись, яка змушує чекати, яка єднає нас усіх у допомозі війську, яка штовхає нас до Перемоги», — прокоментувала режисерка  Тетяна Станєва.

 

Можливість представити стрічку глядачам в Болгарії та Україні з’явилася  завдяки підтримці мецената, президента Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО» Віктора Куртєва.

 

«Південь Одещини — це прикордонний простір не лише географічно, а й культурно. Тут перетинаються історії, мови, традиції. Для багатьох людей це життя з двома культурними коріннями, але з одним домом. І саме цей дім вони люблять і захищають, — каже він. — На жаль, для значної частини України наш край досі залишається своєрідною terra incognita. Ми далеко від столиці, але це не означає, що ми на периферії історії. Навпаки — у прикордонні часто найгостріше відчувається відповідальність за державу. Війна лише підсилила це відчуття. Наш регіон неодноразово ставав об’єктом зовнішньої уваги і потенційних загроз. І те, що сьогодні Одещина залишається українською, — це результат конкретної боротьби конкретних людей, зокрема, воїнів 88 батальйону морської піхоти».