Я завжди памʼятатиму. Хроніка подій 24 квітня 2025 року, фото

Мій мозок схильний до «видалення» травматичних подій. Я не пам’ятаю жодного дня з весни 2023 року, а батьки досі час від часу пригадують ті страшні обстріли.

Памʼятаю лише уривки, емоції, відчуття. Схоже на марення під час лихоманки, тільки тут усе справжнє. Саме тому я хочу записати все, що сталося сьогодні, аби ніколи не забувати, що росіяни зробили з моєю країною.

Перший вибух змусив мене ледь розтулити повіки. Наснилося?

Другий підкидає мене та хлопця з ліжка, за секунду уже стоїмо в коридорі. На третій вибух до нас приєднуються мої батьки. На четвертий мандраж посилюється, зі стелі починає сипатися пилюка. Переміщаємося у загальний коридор - хтось у піжамі, хтось у халаті, а хтось переглядає принципи спання в чому мати народила, плентаючись у ковдрі. Сусіди розгублені, усі налякані, разом спускаємося на перший поверх. В останній момент згадую про канарчика, вмовляю батьків забрати його з собою.

Упʼятьох стоїмо на першому поверсі, від вибухів трусяться стіни. Я обіймаю хлопця, він записує прощальне відео своїй сімʼї.

Вибухи припиняються. Не гаючи часу, повертаємося у квартиру - вціліла. Беремо найголовніше - гаманці, паспорти, воду…і камери. Канарчик вперше йде з нами до метро. Під землею аншлаг, з одного боку сплячі військові, з іншого - затуркані цивільні. Ми сідаємо між них і чекаємо. Десь плаче дитинча - маленьке, але вже втомлене від цього химерного світу. Ніхто не гнівається, усі все розуміють. Атмосфера напружена, повітря гаряче, а спина все одно мерзне від протягу. Вибухи лунають у Києві, нам їх не чути. Три години спливають наче у вакуумі, зрештою все затихає.

Ми розділяємося - батьки та птах йдуть додому, я та хлопець - працювати. Документація злочинів росіян уже стала звичною, та кожен раз щось всередині мене ламається.

Балістична ракета влучила в 400 метрах від мого дому. Вона знищила інший будинок, а ударна хвиля винесла вікна сусіднім. Ми акредитовані, поліція пропускає під стрічку. Мій хлопець документує, я дослухаюся до розмов інших. Оскільки він іноземець і поки що тільки вчить соловʼїну, я виступаю в ролі перекладачки, що стає нам в нагоді. Один із будинків вистояв, я хочу зайти всередину, аж раптом чую жіночий голос. Жінка в синьому халаті просить мене туди не йти, бо її квартира відкрита. Я щиро перепрошую, пояснюю ситуацію, вказуючи на свого хлопця з камерою в руках. Пані одразу змінюється в обличчі - бачу полегшення в її очах. «Всякі тут ходять», каже вона і вибачається. Її звати Таня, вона запрошує нас до себе на другий поверх, аби відзняти фото її понівеченої квартири. Стелю над спальнею роздуло, коридор захаращений рештками стін. На кухні лежать вибиті ударною хвилею рами. Все засипано кришталиками скла. Зроблений з душею ремонт пішов нанівець, помешкання більше не придатне для життя. Жінка не може стримати сліз, дзвонить своїй сестрі з Молдови. Я почуваюся непевно, та хлопець не зволікає: обіймає Таню та дякує їй. На обличчі жінки сумна усмішка. Вона та її чоловік не постраждали. Але що далі..?

Я бачу драбину, вона веде на дах будинку. Таня каже, що туди можна, я не зволікаю. Нагорі все вкрите курявою, стріха більше схожа на решето. Крізь неї бачу інші будинки та епіцентр влучання. Видовище не з приємних, та мозок блокує будь-які емоції. Я на роботі. Позичаю у хлопця камеру та обережно ступаю понівеченим дахом - не хочеться провалитися у квартиру, яку щойно оглядала. Я легша, тому розвідую обстановку. Ухиляюся від проводів, граційно обходжу деревʼяні балки й вимазуюся в пилюці. В мені жевріє певний азарт, бажання зняти таке фото, аби світ нарешті прокинувся від цього суцільного занепокоєння. Ані люті, ані страху - лише вмотивованість. Я доведу.

Роблю кілька знімків і передаю камеру хлопцеві - він все ж таки професіонал, і бачить більше, ніж я. Знімає рятувальників, що риються в завалах, і разом ми спускаємося донизу. Обоє в куряві, та місію виконано. Принаймні частину.

Камера додає хлопцеві +10% лояльності від правоохоронців, а я задумуюся над придбанням жилетки «Преса». Бо мене вже вкотре зупиняють і не дають пройти в місце «для обраних». Показала прес-карту - йдіть. Іду.

Рятувальники кажуть, що скоро дістануть живу людину. Ми чекаємо. Годину, півтори, аж раптом весь двір замовкає. Вони чують голос серед завалів і шукають пораненого. Хлопця дістають та одразу кладуть у карету швидкої. 6 годин під цеглою й крицею. Він вистояв.

Біля нас гомонять діти - більше 10 років жодному не даси. Вони дивляться на зранені будинки, перемоляються між собою та біжать гратися далі. На майданчику, який на диво вцілів. Цікаво, як вони сприймають реалії сьогодення. Коли мені було 10, стався Майдан, я кричала «Беркутня» й тікала від вищезгаданих. Не те що б вони мені загрожували, та уже тоді я розуміла, що щось не так, хоч і була далека від політики.

А ця малеча бігає в шльопанцях по уламках скла, наче робить це кожен день. Можливо це захисна реакція мозку, який береже крихку дитячу психіку, я не знаю.

Після безсонної ночі ми надто виснажені, тож вирушаємо додому. Дорогою забігаємо по каву, з моєї примхи - я просто хочу забутися. Кавʼярня, що відкрилася три тижні тому, теж зазнала пошкоджень - скло вилетіло з дверей, бариста із зажуреною усмішкою каже, що вони не працюють. Ми з розумінням киваємо та між собою домовляємося зайти завтра. У ліфті хлопець обіймає мене, а я до останнього стримуюся, аби не розридатись.

Я завжди памʼятатиму, що росіяни зробили з моєю країною.

Олеся МАЗУРКОВА