Три пускові установки ЗРК Patriot Нідерланди передали Україні
Про передачу Україні трьох пускових установок ЗРК Patriot 28 листопада повідомив Міністр оборони Нідерландів Рубен Брекельманс. >>
Реалії війни - чимало наших братів менших зараз прибиваються до бійців і несуть з ними службу на передку.
1
ЦЕ БУВ мій знайомий собака, Акбар…Акбар…Акбарчик… Отакенний здоровань – до пояса мені. Коли я заходив у двір, він підбігав і ставав передніми лапищами мені на груди і намагався будь-що лизнути мене в обличчя. Так він вітався. Енергійний такий пес, життєрадісний, добрий. Оберігав дітей і сторожував дорослих… А скажи йому : «Голос!», то загавка на всю вулицю… На північно-західній околиці Вишгорода, що під Києвом, його всі знали… Помер від інфаркту. Не витримало собаче серце стресу під час обстрілів російських фашистів узимку 2022-го… Прикметно, що господар цього пса Михайло Столярчук ( прізвище змінено з міркувань безпеки) воює з першого дня навали русофашисто на Сході й отримав нещодавно бойовий орден. А про загиблого чотирилапого друга рідні йому не повідомляють, бо на фронті й так нерви натягнуті, мов струна… І капітан продовжує надсилати якісь гроші, аби купували Акбару вдосталь сухого корму.
У зв’язку з цією історією пригадався мені й наш домашній пес «Букет» із мого дитинства. Тоді я жив у селі Заріччя поблизу Гуляйполя на Запоріжжі. Стояла люта зима. Десь 1968-ий чи 1969-ий роки…Мені – десять … Всю ніч вила завірюха. Вранці ми відкрили двері ( тепер я розумію, чому в сільських хатах робили двері, що відкриваються всередину), а там – стіна снігу…Мама черпаком відкопала прохід. Був такий собі сніговий коридор заввишки зо два метри…І я собі пішов гуляти. А все подвір’я в кучугурах. Ото виліз я на одну і провалився. Злякався дуже, бо вибратися з того снігового полону неможливо. Й що ви думаєте? Нанюхав мене наш «Букет», прибіг і хвилин двадцять невтомно розгрібав мене лапами… а коли я вже міг вилізти з тієї ями, він облизав моє лице з краю в край і радісно так скавчав… Собаки – найвірніші друзі і мають добре серце, і вони все розуміють і підтримують господаря всюди і завжди.
І як тут не згадати Моріса Метерлінка : «Ми самі, абсолютно самі на цій випадковій планеті; і серед усіх форм життя, які нас оточують, жодна, крім собаки, не уклала з нами союзу». До речі, вже в розпал Війни раптом дізнався, що нащадок мого «Букета» з таким самим іменем служить біля Бахмута. Туди його взяв мій земляк із сусідньої вулиці на Заріччі Микола Терновий. І він ,маючи відмінний нюх і слух, завчасно попереджає «передовиків» про наближення ворожих лазутчиків чи мінометну атаку ворога. Наразі земляк у госпіталі десь на Тернопільщині, і пес при ньому.
А був іще в мене кіт «Мурчик». Ніякий не породистий, бо тоді ми й слова такого не знали. Але дебела така тваринка, що боронила нашу оселю від миш і щурів (нині такого «кота» бракує на державному рівні), воркотун із зеленавими очима і завжди гарячими лапами. Він також відчував небезпеку (взагалі-то походження котів невідоме, бо вони єдині, кого людина не приручувала, вони самі прийшли до людини, мабуть, із глибокого Космосу…вони – поважні, самодостатні, гордовиті… але і заспокоюють нас і лікують, і застерігають від загроз, і чомусь усі художники малюють з уяви іншопланетян, які ну дуже схожі на котиків…) і прибіг до мене на ставок узимку, коли мене туди понесла лиха година постукати новенькими чобітьми свіжий льодок. А ходив я тоді до першого класу. Вчора мама купила нові чобітки, кирзові такі, я їх іще й покремив, аби блищали. І всі однокласники мене заповажали. Бо така дорога на той час узувачка була тільки в мене. Хоча ми й не належали до багатіїв, мама працювала телятницею за тридцять рублів зарплати. Тоді Хрущов почав хоч щось платити колгоспникам, а з 1933-го по 1963 їм «писали трудодні», СРСР мав їх за кріпаків…
І ось подавсь я на той клятий ставок. А воно сніжком припорошило лід. Іду, постукую підборами. І раптом – блись , і я під водою… Виявляється, там дід Каленик прорубав лунку і брав воду, вона тільки зашерхла, і я туди й утрапив. Пам’ятаю як сьогодні: наді мною – крига, мацаю руками, куди вибратися (а я у ватяному пальто і в чоботях, поважчав у воді вдвічі),і раптом бачу – біля лунки мій «Мурчик» бігає, пробує лапою воду, кричить… А ніде нікого. Він і зорієнтував мене – підоплів я до лунки ,якось викинув руки, вхопився за поверхню і підтягнувся. Словом, якимось дивом виліз із Того світу. А мороз градусів до двадцяти. Одяг відразу обмерз. Рухи мої сковано. А «Мурчик» нявкає і веде мене звідси… І я побіг скільки вистачило сил. А там до нашої хати метрів п’ятсот. І нікого ж нема. Добре, що була натоплена грубка і лежанка гаряча. Визволився з-під обледенілого одягу, заліз на лежанку, і «Мурчик» біля мене. А мамі видали мене чоботи. Я їх поставив сушитися в духовку й забув. І вони засохли… Дісталося мені лозини, але дісталося й маминої ніжності. А «Мурчик» собі скрутився в клубочок біля мене і муркотів свою нескінченну пісеньку. Він відчував величезну радість, що врятував цього шибайголову. А я тільки через багато років усвідомив, що вижив завдяки цьому звичайному пухнастому створінню.
2
А торік трапилася зі мною ще одна дивна пригода. Хоча, напевне, не зі мною, а з собакою-безхатьком, безіменним псом, якого я невабом пригрів. Уже пізніше прочитав у повісті «Маленький принц» Антуана де Сент- Екзюпері: «Ми у відповіді за тих, кого приручили». Було ж таке. Пізньої осені 2023 року поїхав я вечірньою маршруткою з Києва на Бишів. Там є село Ясногородка, а за три кілометри – садове товариство «Промінь», де я років 30 тому придбав невеликий дерев’яний будиночок і стандартні Шість «соток» .Отож – вечір. Виходжу з маршрутки біля церкви, щоб іти ті три кілометри понад цвинтарем, а потім через лісок. І раптом тичеться мені в коліно такий собі чорний собака. Машинально погладив його по голові… Все. Собака – мій. Я рушив до своєї дачі, і він рушив. Більше того, біг попереду, гавкав на оточення, знову наближався до мене і лизав руки, намагався притулитися до ноги… Я спробував прогнати. Думаю, ну куди тебе несе проти ночі? У безвість. І що з тобою робити, якщо завтра я вертаюся додому. Він не зважав. А як його кликати? Кажу: «Рекс», він – реагує… Дісталися. Розтопив курну пічку, впустив прибульця зігрітися, дав ковбаси. Він чинно так оселився, наче бував у мене вже не раз, спав біля пічки, звідки вихоплювалося гостре полум’я… потім знову почав лізти до моїх рук і лизати… Проспали в теплі, а надворі вже було мінус вісім… А вранці він попросився з хатинки, і – зник… З’явився лише через тиждень. Такий радий і привітний. А тут – «консиліум» мешканців: що робити із приблудою? На кутку – чоловік 12. Одні – «хай буде», інші – «завезіть його»… Чесно. Я телефонував у багато притулків ,- ніхто не хоче брати, бо переповнені. Так само сусідка Юля сказала про безуспішність подібних звернень. А тут такий прагматик Ігорьок наполягає: завезіть його. Бо він мені заважає. Ділюся з новим жителем «Променя» Олександром цією новиною. А він твердо каже: «То завезіть цього Ігорька нафік… не дай, Боже, він щось спричинить псу,- дуже пожалкує…». І таким чином «мій» Рекс зостався на кутку. З сусідом Дмитром зробили йому буду, хоча в ній він жити не хоче… Раз на два тижні я буваю там і привозю йому харчі. Хоча весь куток уже щодня приносить Рексу щось попоїсти. А сусідка Інна, до якої він особливо прихильний, привозить раз на місяць мішок сухого корму, а інша сусідка Тамара, яка там мешкає постійно, видає йому порції… Ось таке. І він стоїть на варті нашого «Променя» від усілякої погані. Своїх знає, а чужих рве… Спочатку я вважав, що його викинули погані господарі. Але ж пес дуже розумний, він чує все, що ви до нього говорите і слухається… Втім бабця на сільському базарі , що напроти церкви, звідки він і пристав до мене пізно ввечері, сказала: він он із тої машини, що орки її спалили разом із водієм, коли рвалися через Ясногородку на Київ…
3
Після війни поїду в рідне Гуляйполе та знайду нащадків мого кота Мурчика, вони обов’язково мають вижити, подолати всі ці лихоліття разом із незламними людьми. І куплю те кошеня за гривню ( котів і собак треба купувати хоч за копійку),і хай воно мені муркотатиме, скільки там іще залишилося…
Олександр Михайлюта, письменник.
P.S. Тим часом соцмережі кишать повідомленнями про гуманне ставлення наших воїнів і цивільних до знедолених свійських тварин, тоді як русофашисти люто знищують і собак, і котів, і коней на своєму шляху… У Київській області, наприклад, знайшли золотистого ретривера, який зник у перший день повномасштабного вторгнення. Через два дні після зникнення його прихистили військові. Про це йдеться у сюжеті ТСН. « І ворона – з нами!» Український військовослужбовець Владислав Журавель розповів зворушливу історію про те, як він вилікував та приручив ворону. Хворий птах не міг літати та прибився до бійців на позиції. Про це повідомляє ГРОМАДСЬКЕ. І такої інформації – море , адже наші бійці мають добрі серця ( а свійські тварини, котрі опинилися в біді через нашестя нелюдів, це відчувають і відповідають захисниками теплом і увагою) та «своїх не лишають»! Оце дуже важлива ознака нашого Українського світу на противагу бандитському «русскому міру».
Про передачу Україні трьох пускових установок ЗРК Patriot 28 листопада повідомив Міністр оборони Нідерландів Рубен Брекельманс. >>
Найяскравіші твори камерно-ансамблевої музики Яна Непомука Гуммеля, Франца Шуберта та Сезара Франка виконає 3 грудня у Національній філармонії України заслужений артист, флейтист Юрій Шутко в дуеті з талановитою піаністкою Анастасією Бикою. >>
У Запорізькій області російські військові розстріляли 5 полонених воїнів ЗСУ >>
Українська делегація на чолі з міністром оборони Рустемом Умєровим під час візиту до Південної Кореї просили продати Україні озброєння. Натомість уряд країни відмовився >>
Росія вдруге здійснила масовану комбіновану ракетно-дронову атаку на українську енергетику: ППО знищила 76 крилатих ракет, 3 керовані авіаційні ракети та 35 БпЛА зі 188 ворожих цілей. >>
Неготовність України до повномасштабної війни з північним сусідом, системна криза з мобілізацією, мало не тотальне ухиляння від мобілізації й масові СЗЧ, колаборація чималої кількості українців з ворогом, мародери у владі, які грабують свою країну в час війни >>