Боротьба за доброчесність чи розправа над «неугодними»: що не так з українськими «антиплагіаторами»?

18:49, 15.06.2023
Боротьба за доброчесність чи розправа над «неугодними»: що не так з українськими «антиплагіаторами»?

Сергій Квіт (в центрі) під час головування у НАЗЯВО. (kntu.kr.ua)

Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) – це орган, який позиціонує себе як головного “сторожа” доброчесності в українській науці. Однак, створене поспіхом НАЗЯВО так і не змогло до цього часу знайти своє місце в системі державного управління. Цьому не лише заважає відсутність відповідної нормативно-правової та законодавчої бази для здійснення своїх повноважень, а й звинувачення у плагіаті керівництва та членів НАЗЯВО, зв’язки з регіоналами та замовні переслідування науковців.

 

Який задум створення НАЗЯВО?

 

Національне агентство із забезпечення якості освіти створено 1 вересня 2015 року. Агентство перебрало на себе регуляторні та контрольні функції Міністерства освіти та науки України, повністю замінило Вищу атестаційну комісію (ВАК) та Державну акредитаційну комісію (ДАК). Фактично цій структурі перейшли усі контрольні функції в освіті та науці. Виникає питання хто нищить Міністерство освіти та науки  та  з якою метою?

 

Журналістським розслідуванням з’ясовано, що ініціатором створення НАЗЯВО є  Сергій Квіт, міністр освіти та науки у 2014-2016 роках. Розуміючи, що посада міністра не вічна, Сергій Квіт вирішив створив собі запасне місце, та при цьому ще й продовжувати контролювати освіту та науку, отримувати міжнародні гранти, використовуючи їх на проведення політики  космополітизації та  придушення усього національного. Очевидно саме тому С. Квітом був  підписаний наказ МОНУ про ліквідацію такої науки як етнологія та українознавство. Наступними його кроками стало скорочення годин вивчення історії України, об’єднання спеціальностей та вилучення творів українських митців з української літератури. 

 

 Нагадаємо, ще до посади в міністерстві С. Квіт, підтримуючи позицію тодішнього міністра-регіонала Д. Табачника, спричинив хвилю обурення серед освітян своєю заявою про скорочення українських вишів до 40.  Крім того, у 2011 р. С. Квіт підписав скандальний «лист десятьох» в підтримку антиукраїнської політики, яку проводив тодішній голова держави В. Янукович.

 

Будучи вже головою НАЗЯВО у 2020 р.  С. Квіт ініціював «нову програму» зовнішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури, якою прибрали твори сакрального значення для українців, зокрема: Т. Шевченка «Гайдамаки», О. Довженка «Україна в огні», О. Кобилянської «Земля», Івана Франка «Гімн», Л. Костенко «Українське альфреско»,  В. Симоненка «Як добре те, що смерті не боюся…»  та інші.

 

Корупційні скандали, приховування статків у декларації, зв’язки регіоналами, академічна недоброчесність   С. Квіта не завадили йому займати посади в МОНУ, НАЗЯВО та стати президентом Національного університету «КМА».

 

 

“Плагіатні скандали”: що змусило міністра відмовитися від наукового ступеня?

 

30 травня сталося те, чого раніше не можна було б собі уявити, – міністр освіти та науки України відмовився від ступеня кандидата наук. Оксен Лісовий першим «скористався» новацією Кабміну, який 19 травня дозволив науковцям добровільно позбавлятися диплома, прийнявши 19 травня 2023 року  постанову за № 502. Тепер достатньо подати нотаріально завірену заяву до МОН у довільній формі, і вуаля – протягом десяти днів відомство винесе рішення, яке зітре з біографії заявника факт захисту ним дисертації, яка, з якихось причин, стала йому заважати.

 

Пояснюючи свій вчинок, очільник Міністерства освіти та науки зазначив, що в Україні слід “сформувати нову культуру академічної доброчесності, де буде місце лише для справжньої послідовної науки”, замість “постсовєцької культури”. Оксен Лісовий додав, що “як військову форму мають право носити лише військові, так і мати наукові ступені… повинні лише науковці”. Міністр також повідомив про роботу над законопроектом про академічну доброчесність, який, за його словами, наразі доопрацьовується. Того ж дня стало відомо, що прикладу Лісового дослідував голова парламентського комітету з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак, який написав відмову від наукового ступеня доктора технічних наук. У своєму Telegram він заявив, що виступає проти того, щоб “формалізовані наукові ступені” ставали “необхідним аксесуаром”.

 

Такі синхронні дії двох головних чиновників у сфері освіти та науки не є випадковістю. А сам по собі цей прецедент вказує на глибокі проблеми в українській науці, зокрема, у згаданій царині дотримання академічної доброчесності.  Лісовий і Бабак, відмовившись від наукових ступенів, нібито вибили козирі з рук своїх опонентів, які звинувачували посадовців в академічному плагіаті. Виявляється, що позбутися кандидатства чи докторства – це дешевше в репутаційному плані, ані ж бути об’єктом “плагіатних скандалів”. Не є секретом, що вказана постанова готувалася саме під цих чиновників.

 

Підписуючи цю постанову Денис Шмигаль мабуть не зрозумів головного. Саме наукові ступені надали можливість Лісовому та Бабаку займати різні, у т.ч. державні посади, отримувати доплати та ін.  У даний час виникає  питання  як і  з поверненням коштів за отримані наукові доплати, так і куди подіти корупційну складову. В даному випадку  творці, як цієї постанови, так і попередніх, які стосуються присудження (позбавлення) наукових ступенів  грубо порушили Конституцію України та Закони України, Пакт про захист прав та свобод людини та громадянина, тобто підзаконними нормативно-правовими актами намагаються нівелювати вимоги ст. ст. 3, 19, 21, 24, 64, 92, 117 Конституції України.

 

А як же розуміти ст. 124 Конституції України: «Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір». Правовий аналіз законодавства України надає можливість зробити однозначний висновок: Кабінет міністрів України, Міністерство освіти та науки України, а тим паче НАЗЯВО не мають будь яких правових підстав позбавляти науковців, отриманих ними дипломів.

 

Текстові запозичення = плагіат?

 

Доведений плагіат – це чи не найганебніша пляма на репутації будь-якого науковця. По-перше, це крадіжка – сам по собі поганий вчинок з точки зору моралі, прояв зневаги до колег. По-друге, це ставить під сумнів компетентність і взагалі інтелектуальний рівень ученого, який не може самостійно здійснити наукове дослідження. Проте чим серйозніше звинувачення – тим ґрунтовніші мають бути докази провини, адже презумпція невинуватості – це принцип, який ніхто не скасовував. У випадках із “плагіатними скандалами” дуже часто трапляється так, що “звинуваченого” “проголошують” винним навіть не даючи змоги захиститися.

 

У ролі “суддів”  може виступати колега-вчений, журналіст або будь-хто, хто хоче звести рахунки з науковими опонентами. Та чи достатньо просто показати фрагменти двох текстів, виділивши маркером збіги, та на цій підставі безапеляційно називати когось плагіатором? З юридичної точки зору – ні, факт плагіату має бути встановлений у передбаченому законом порядку.

 

Законодавство дає нам чітке визначення плагіату. Згідно із частиною 4 статті 42 Закону України “Про освіту” академічний плагіат – це “оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості) та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства”. Як бачимо, законодавець постановив вважати академічним плагіатом виключно присвоєння “результатів наукового дослідження”. Натомість, у так званих “плагіатних скандалах”, зазвичай, йдеться зовсім не про це, а про запозичення фрагментів тексту без належно оформленого посилання на першоджерело.

 

Справа в тім, що плагіат у науці відрізняється від плагіату в мистецтві, до прикладу – в літературі. Якщо письменник опублікував під своїм іменем роман, у якому описи погоди чи якоїсь місцевості запозичені з твору іншого автора, – безумовно, він привласнив чужу творчість. Тому що цінність художньої літератури – саме у володінні словом, умінні оригінально описати те чи інше явище, винайти свій неповторний стиль. У наукових працях, натомість, цінується інше – вміння дослідника на основі, здебільшого, вже відомих фактів, застосувавши методи наукових досліджень, встановити нове, раніше невідоме – це можуть бути нові факти, їхні інтерпретації, закономірності, зв’язки між ними тощо.

 

Умовно кажучи, історик, який ставить за мету з’ясувати причини поразок військ Української Народної Республіки у боях з російськими більшовиками у січні 1918 року, не зобов’язаний давати оригінальний опис бою під Крутами, якщо це не завдання його дослідження. Опис фактів він може запозичити в іншого дослідника, який саме і реконструював цей бій. Інша справа, що він зобов’язаний вказати джерело та оформити посилання належним чином. Якщо ж “забуде” це зробити – це, з формальної точки зору, не плагіат, а недбалість при оформленні тексту, яка впливає на оцінку якості академічної роботи. Але про плагіат тут не йдеться, – так вважає законодавець.

 

Тим не менш, наукові праці, що містять оригінальні результати дослідження, але при цьому хибують на правильне оформлення посилань, в Україні чомусь регулярно визнають «плагіатом». У публікаціях ЗМІ саме НАЗЯВО зазвичай виступає як найбільш «авторитетний орган» у цьому питанні. До Нацагентства звертаються за роз’ясненнями, відправляють на перевірку дисертації науковців. Проте з точки зору законодавства все “не так однозначно”. Крім НАЗЯВО, перевіряти наукові праці на дотримання академічної доброчесності можуть ще дві інституції – безпосередньо вищі навчальні заклади, у яких проходив захист, і атестаційна колегія Міністерства освіти та науки.

 

“Закон як дишло”: як НАЗЯВО шукає плагіат у власного керівництва

 

Серед повноважень, визначених Статутом НАЗЯВО, який був затверджений Кабміном постановою від 15 квітня 2015 року №244, – є скасування “рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня у разі виявлення академічного плагіату за поданням Комітету з питань етики”. Щоправда, у чинній редакції Закону України “Про вищу освіту”, у статті 18, де перелічені повноваження НАЗЯВО, згадки про це немає. Лише у частині 6 статті 6 йдеться про те, що Нацагентство може скасовувати рішення спеціалізованої вченої ради. Водночас, у частині 18 статті 13 визначено, що Нацагентство лише робить відповідне подання до Міністерства освіти та науки, а вже те “схвалює порядок присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради закладу вищої освіти, наукової установи про присудження ступеня доктора філософії”.

 

На практиці ця колізія розв’язується так, що НАЗЯВО за результатами розгляду питання про наявність академічного плагіату може звернутися до МОН із рекомендацією позбавити науковця здобутого раніше ступеня. Тим часом, Порядок присудження та позбавлення наукового ступеня доктора наук, затверджений постановою Кабміну від 17 листопада 2021 р. №1197, уповноважує розглядати скарги щодо порушення вимог академічної доброчесності одночасно і МОН, і НАЗЯВО (пункти 40, 41). Документ не роз’яснює, чи може одна робота перевірятися повторно, після прийнятого законного рішення, іншим органом.  Законом «Про звернення громадян» чітко визначено порядок розгляду. Повторний розгляд наукової роботи можливий лише за рішенням суду. Все інше є порушенням Закону.

 

 Сам порядок прийняття скарг на наукові роботи, їхній розгляд – нібито врегульовані внутрішніми нормативними документи Нацагентства. Щоправда, у жодному з них немає самого визначення поняття “академічного плагіату”. Що ж тоді НАЗЯВО шукає у працях науковців?

 

Відсутність чітких критеріїв закономірно породжує невичерпні можливості для зловживань і застосування подвійних стандартів. Найбільш показова ілюстрація того, як працюють такі подвійні стандарти, – це перевірка НАЗЯВО праць своїх власних членів і керівників на наявність плагіату. Взагалі треба сказати, що Нацагентство від початку свого існування регулярно опинялося в епіцентрі “плагіатних скандалів” – не лише в ролі “судді”, а й у ролі “обвинуваченого”. Так, у квітні 2016 року у плагіаті звинуватили доктора медичних наук, професора Національного медичного університету імені О. Богомольця Олександра Волосовця, якого в липні 2015-го обрали першим головою НАЗЯВО.

 

На сайті “Помилки та фальсифікації в наукових дослідженнях” опублікували розбори двох наукових статей вченого, написаних у співавторстві з кандидаткою медичних наук Світланою Врублевською. В одній із них знайшли текстові запозичення без належного оформлення посилань із чотирьох джерел, зокрема – з праці російського аспіранта. На викривальну публікацію тоді відреагувала пані Врублевська, яка назвала це “прикладом наукового кілерства з метою приниження та обливання брудом”, та пообіцяла захищати свою репутацію в суді. Того ж року в аналогічний скандал потрапив новообраний член НАЗЯВО Руслан Гурак.

 

У кандидатській дисертації кандидата юридичних наук “Інтеграція знань як фактор розвитку криміналістики” знайшли численні текстові збіги з дисертацією росіянки Тетяни Сухової. Це був той рідкісний випадок, коли навіть була проведена судова експертиза, яка підтвердила наявність у роботі плагіату. Цікаво, що серед членів першого складу НАЗЯВО був і Сергій Бабак, плагіат у роботах якого “помітять” пізніше – у 2019 році.

 

Саме у липні 2019-го вибухнув, мабуть, найгучніший “плагіатний скандал” у НАЗЯВО. Адже тоді у присвоєнні чужих наукових здобутків звинуватили одразу трьох членів органу, що, з-поміж іншого, покликаний забезпечувати дотримання принципів академічної доброчесності. 5 липня “Українська правда” опублікувала статтю доктора філософських наук Тетяни Пархоменко з розбором можливих фактів плагіату у працях заступника голови НАЗЯВО Андрія Бутенка, членів Нацагентства Олександра Длугопольського та Анатолія Гармаша. Вже 24 липня НАЗЯВО дало офіційну відповідь на звинувачення, з якої стало зрозуміло, що поняття “плагіату” орган трактує надзвичайно широко та суб’єктивно.

 

Так, Тетяна Пархоменко проаналізувала статтю А. Бутенка “Рейдерство в Україні, особливості, проблеми”, опубліковану у 2014 році на офіційному сайті приватного “Європейського університету”, де майбутній член і голова (з 2022 року) НАЗЯВО був проректором. Текст публікації на 90% збігається з текстом статті Ірини Диби “Обличчя зла, або Як боротися з рейдерством?”, що була опублікована у 2006 році в “Юридичному віснику України”.

 

Також наявні запозичення без посилання з іще двох наукових публікацій. Здається неймовірним, але комітет з питань етики НАЗЯВО плагіату тут чомусь не знайшов та  заявив, що “Рейдерство в Україні, особливості, проблеми” – це взагалі не наукова стаття, а “нотатки з круглого столу”, який А. Бутенко “модерував і при цьому зачитував цитати з друкованих видань”. У зв’язку з цим кейсом НАЗЯВО навіть дало рекомендацію вищим навчальним закладам: не публікувати тези конференцій без згоди авторів.

 

Можна собі уявити, що на круглому столі в “Європейському університеті” працювала якась неуважна стенографістка, яка занотувала виступ А. Бутенка, пропустивши місця, де автор посилався на цитовані ним публікації. Потім неякісну стенограму опублікували на сайті вишу, забувши узгодити її текст із доповідачем (на той час – деканом юридичного факультету “Європейського університету”). Чи можна повірити у таку версію? Хіба що якщо не мати жодного уявлення про те, як організовують круглі столи та наукові конференції у вишах, та як готують до публікації тези з цих заходів.

 

А. Бутенко очолив НАЗЯВО 1 квітня 2022 року. Але по-справжньому цікавими є факти  його стрімкого кар’єрного росту. Свою кандидатську дисертацію з історії він захистив у 2006 році. А вже у січні історик Бутенко  2007 став деканом юридичного факультету ПВНЗ «Європейського університету»! Юридичну освіту нібито отримав заочно в Луганському державному університеті внутрішніх справ. Проте, ніде офіційно не вказано в яких роках він навчався. З достовірних джерел стало відомо, що  А. Бутенко був протеже Олени Лукаш. Саме тому за її протекцією у  2010-му, він очолив Координаційну раду молодих юристів при Міністерстві юстиції України.

 

Другим фігурантом “плагіатного скандалу” був член НАЗЯВО Олександр Длугопольський. У його докторській дисертації “Суспільний сектор економіки і публічні фінанси в умовах глобалізаційних змін” (2013) Тетяна Пархоменко виявила запозичення з сімох публікацій російських і українських дослідників без посилання на авторів. Зокрема, фрагменти зі статті А. Бови “Корупція в суспільстві, що розвивається” (2006) без вказання джерела були розміщені у висновках – фактично, найважливішому розділі наукового дослідження, де автор представляє його результати. Етичний комітет НАЗЯВО, розглянувши роботу Длугопольського, плагіату також не виявив.

 

Там зазначили, що всі джерела, які були використані у дисертації, були вказані у бібліографії, а неналежно оформлені посилання у тексті – це, мовляв, не плагіат, а прояв “poor academic quality” – “недостатньої академічної якості”. За висновком НАЗЯВО, збіги у роботі Олександра Длугопольського “не несуть наукового навантаження”, “стосуються загальновідомих фактів, класифікацій”. У агентстві зауважили, що взагалі питання щодо того, чи потрібно посилатися на джерела “загальновідомих знань” – дискусійне.

 

“Виправдав” свого підлеглого і тодішній голова НАЗЯВО С. Квіт, який у публікації в своєму журналі зазначив: “певна неакуратність автора, також з огляду, прямо скажемо, на загальну невисоку вітчизняну культуру наукових публікацій, існуюче на момент написання дисертації правове поле, у цьому випадку є недостатньою підставою для оголошення науковця з хорошою репутацією плагіатором”. Виявляється, що на рішення НАЗЯВО стосовно наявності чи відсутності плагіату впливає і “репутація” “звинуваченого” у присвоєнні чужого доробку. За якими саме критеріями агентство встановлює факт “хорошої репутації” – Квіт не уточнив.

 

Зауважимо, що і Бутенко, і Длугопольський стали членами НАЗЯВО в результаті фальсифікації конкурсною комісією своїх власних документів. Так, Андрія Бутенка “просунули” до Нацагентства за квотою представників роботодавців від Федерації роботодавців агропромислового комплексу та продовольства України. До цієї сфери проректор “Європейського університету” не мав жодного відношення, але за цією квотою він міг пройти практично без конкуренції. З відбором Олександра Длугопольського вийшло ще скандальніше: за результатами конкурсу членом НАЗЯВО мала стати доктор економічних наук Вікторія Микитенко, що набрала 270 балів, але в останній момент її без будь-яких пояснень замінили у рейтинговому списку на Длугопольського з 257 балами.

 

“Фальсифікація” тут – це не просто гучне слово. Факти грубих порушень були підтверджені у судовому порядку. 13 жовтня 2021 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив розпустити склад НАЗЯВО, затверджений Кабміном у грудні 2018-го за результатами скандального конкурсу, визнавши відбір незаконним. Рішення вступило в силу з моменту оголошення. Голова НАЗЯВО Сергій Квіт поспішив назвати ухвалою “абсурдною”. За його словами, розпуск Нацагентства означитиме визнання нелегітимними десятків тисяч дипломів, зрив випуску 2022-го року, та навіть загрозу для євроінтеграції України та визнання українських дипломів за кордоном.

 

Жодне з цих тверджень не було правдою, тобто Квіт займався маніпуляцією фактів. 18 жовтня Верховний Суд дав офіційне роз’яснення: скасування результатів конкурсу не означає автоматичного скасування рішень НАЗЯВО, а отже – всі акредитації та дипломи легітимні.

 

Попри це, С. Квіт та С. Бабак, голова парламентського комітету, взялися у “турборежимі” “рятувати” українську вищу освіту. Вже 2 листопада терміново у першому та другому читаннях був ухвалений законопроект № 6197 про “розблокування” роботи НАЗЯВО. Закон в обхід проведення нового, прозорого конкурсу “тимчасово” поновив на посадах склад Нацагентства, розпущений Верховним Судом. Таким чином, були проігноровані конституційні принципи та  принцип незалежності органу, адже всі його члени були де-факто призначені парламентом. Вже у травні 2022 року термін повноважень тимчасового складу НАЗЯВО продовжили до кінця дії режиму воєнного стану. Як і А. Бутенко, О. Длугопольський наразі залишається членом Нацагентства.

 

Чи має НАЗЯВО взагалі право шукати плагіат?

 

Як бачимо, керівний склад НАЗЯВО фактично повністю скомпрометований, тому Нацагентство ніяк не може бути безперечним авторитетом у питанні встановлення академічної доброчесності. Ще важливіше питання: чи взагалі законною є діяльність органу з перевірки наукових праць на наявність плагіату?

 

Як відомо, майже всі судові справи НАЗЯВО програло. Як правило, у мотиваційній частині рішення судів зазначається: “законодавством не передбачено ані порядку розгляду Комітетом (з питань етики НАЗЯВО, – авт.) таких звернень, ані порядку здійснення перевірки дисертації на наявність у ній академічного плагіату та/або чітких критеріїв для його встановлення”. Це означає, що НАЗЯВО, фактично, діє за межами правового поля, порушуючи права науковців.

 

Лише 21 червня 2022 року Нацагентство затвердило Порядок розгляду скарг/повідомлень щодо фактів академічного плагіату, фабрикації, фальсифікації. Таким чином в органі спробували залатати діру з нормативно-правовим регулюванням своєї діяльності у цій царині. Проте і у цьому документі не з’явилося чітких критеріїв того, що вважається плагіатом, фабрикацією та фальсифікацією. Крім того, Порядок не пройшов юридичну експертизу та не зареєстрований у Мін’юсті. Таким чином, цей Порядок є нелегітним та порушує конституційні права людини. Навіть якби це Порядок був затверджений Мінюстом, то  застосовувати цей нормативно-правовий акт можливо після дати його затвердження.  Це вимога ст. 58 Конституції України як норма прямої дії.

 

Натомість, на практиці все відбувається по-іншому. НАЗЯВО діє поза межами правового поля.

 

Систему треба змінювати

 

Аналіз судових справ та публікацій у ЗМІ свідчить, що звинувачення у плагіаті НАЗЯВО частіше використовують як інструмент для такого собі “булінгу” проти науковців, або навіть для усунення політичних конкурентів. Відсутність у законодавстві чітких критеріїв того, що вважається академічним плагіатом, робить рамки цього поняття настільки широкими, що звинуватити можна мало не кожну людину, яка коли-небудь займалась науковою діяльністю. Залежно від заангажованості того, хто перевіряє наукову роботу, одні і ті самі помилки в оформленні посилань на джерела можна визнати “плагіатом”, а можна – “недбалістю”. Головна мета, що в очах громадськості об’єкт інформаційної атаки неодмінно виглядатиме негативно.

 

Окремі питання виникають до діяльності НАЗЯВО. Шукаючи плагіат у дисертаціях науковців, орган постійно перевищує свої повноваження, адже законодавчого врегулювання цієї процедури просто не існує. Висновки НАЗЯВО щодо дотримання академічної доброчесності не мають зобов’язальної сили: так навіщо вони взагалі потрібні?

 

При цьому, орган приймає до розгляду лише належно оформлені скарги, які містять вже виконаний скаржником детальний розбір роботи, у якій той запідозрив плагіат чи фальсифікацію. Таке дослідження вимагає ресурсів, а отже, завжди є зацікавлена сторона, яка готова “вкластися” у знищення репутації опонента чи то фінансово, чи то витраченим часом. У будь-якому разі, корупційна складова у діяльності НАЗЯВО величезна.

 

Саме тому, НАЗЯВО, у його нинішньому складі, не має морального права виступати “арбітром”, адже його члени самі були викриті у академічній недоброчесності. А  законодавець повинен прийняти єдиний нормативно-правовий акт, в якому викласти зрозумілі критерії плагіату, передусім – чітко  провести розмежування між “плагіатом” і “poor academic quality”. Поки такі зміни не запроваджені, ми будемо і далі бачити політично вмотивовані “плагіатні скандали” та переслідування науковців, яке не має нічого спільного зі справжньою боротьбою за якість і прозорість української науки.

 

Таким чином, ідея С. Квіта  зі створення НАЗЯВО та встановлення контролю за освітою та наукою  України –  провалилася.   Наукова спільнота розуміє ситуацію, що склалася та не дасть можливості приймати закони та нормативно-правові акти направлені на знищення національного наукового надбання України. Тому, сьогодні  надважливим питанням є повернення регуляторних та контрольних функцій  Міністерству, яке забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки.

 

Олена МИХАЙЛІВСЬКА