Перемагав темряву: 50-літній ювілей кобзаря Тараса Силенка відзначили презентацією книги про нього

Кобзар, заслужений артист України Тарас Силенко понад двадцять років відкривав своїми піснями заходи Історичного клубу «Холодний Яр».

А презентацію книги «Тарас Силенко, співець непримиренної України», яку президент «Холодного Яру» Роман Коваль провів у Національному музеї літератури України, відкрив піснею син кобзаря Святослав Силенко.

Тарасу Силенку виповнилося б 50 років 29 грудня 2022-го. Онкозахворювання обірвало його життя 22 червня 2021 року.

Презентована книга містить спогади понад двох сотень людей, які знали Тараса Силенка, кобзаря, сопілкаря, лірника, гусляра, педагога, композитора,редактора, кіноактора і благодійника.

Він народився в сім’ї поетеси Лесі Силенко і композитора Віктора Лузана в Києві. Однак родина розпалася, і мати виховувала сина сама.

Хлопчик зростав у колі творчих людей, спілкування з якими на хвилі українського національного піднесення позначилося на формуванні його світогляду.

Вражений «Думою про Марусю Богуславку» у виконанні панотця Кобзарського цеху Миколи Будника, Тарас вирішив пов’язати свою долю з бандурою.

Подальше спілкування з кобзарями Миколою Будником, Володимиром Горбатюком, Володимиром Кушпетом дало йому надійний орієнтир.

Леся Силенко померла, коли синові було тільки 17 років. Тарас Силенко, навчаючись у Київському інституті культури, викладав бандуру в Стрітівській кобзарській школі, працював у Київському театрі «Берегиня».

Юнак добре освоїв техніку гри не лише на академічній, а й на старосвітській бандурах. Його можна було почути, як на вулицях міст під час традиційного кобзарювання, так і в найкращих концертних залах.

Він виступав у більшості областей України, а також за кордоном — у Румунії, Північній Кореї, Польщі, Словаччині, Литві, Латвії, Чехії, Німеччині, Франції, Австрії, Росії. Створив пісенну історію України. Репертуар Силенка нараховує кількасот творів (з них десятки авторських пісень).

Лариса Громадська свідчить: «У репертуарі Тараса Силенка є твори періоду Русі; козацькі, чумацькі, повстанські, рекрутські, ліричні, календарно-обрядові пісні; фольклорні зразки, які свято бережуть український звичай.

Є низка пісень, у яких прокладений місток від далеких історичних подій і прадавнього світогляду українців до сьогодення, вони перегукуються з подіями на Майдані і нинішньою війною на Донбасі».

Не раз він виступав на фронті перед українськими вояками. Пожертвував на автомобіль для ОДЧ «Карпатська Січ» 2000 американських доларів.

Тарас Силенко говорив: «Наші предки співали, коли поралися коло печі, працювали в полі... Співали залежно від настрою, чумацькі, козацькі, обрядові пісні. Постійно звучала народна пісня, яка людині спала у цей момент на думку. Будь-що, що людина робить своїми руками, як і вода (жива чи мертва), може бути енергетично підсилена чи навпаки. Українці, працюючи, співали, вкладали у свою роботу душу. От чому в нас часто не просто робили ярма для волів, вулика, воза чи вікно, а майстерно оздоблювали різьбленням, візерунками, тобто вкладали душу. А все, що зроблено з позитивними думками, є одухотвореним предметом, але набагато буде підсилене, якщо при цьому людина ще й співала. Важливо, щоб мелодія відповідала настрою людини, бо кожна людина — це окремий світ, і тільки вона відчуває, яку в цей час хоче співати пісню, адже в кожної пісні свої вібрації. Саме тоді, коли виховується нація в аурі суто притаманних їй справжніх пісень, тоді в неї і на ті чи інші виклики, які перед нею стоять, буде одностайна позиція. Потрібно, щоб діти формувалися не на пісні «Голубой вагон бежит-качается», а на піснях про те, як поводилися козаки в будь-якій ситуації, як наші предки гукали весну, як треба було одностайно стати в хоровод або в лаву, яку виявляти життєву позицію».

 Друзі згадують, що Силенко був світлою особистістю і за своїм внутрішнім світом, і за зовнішнім виглядом. Журналістка Наталя Сторчак пише: «Це — Людина-Світло. Він перемагав темряву своєю щирою усмішкою, відродженими з попелу рідними піснями, магією енергетики культурних скарбів наших предків».

Харківський кобзар Назар Божинський зазначає: «Ніколи не пам’ятаю від нього жодного лайливого слова, а московських матюків і поготів (на жаль, цим зараз дуже грішать маси ніби патріотичних людей). Знав багато традиційних танців і гарно танцював».

Владислава Тріус згадує, як танцювала з Силенком на «Лірницьку Покрову» у Рівному: «Один із кобзарів підійшов до мого тата, щоб той благословив мене на танець. Це був Тарас Силенко. Я помітно засоромилася, адже геть не вмію танцювати. Втім, уже за кілька секунд мене крутили в руках як дзигу. Мої побоювання стосовно невміння танцювати виявилися марними, адже пан Тарас робив це так вправно, що міг виконувати партії за двох: він вів мене в потрібний бік, без слів наче підказував, що і як треба робити. Тоді я здивувалася, наскільки велику силу він має, адже під час деяких обертів я переймалася, щоб не втрапити у водосховище, яке розташовувалося зовсім поруч».

Мисткиня Надія Віннік розповідає про Тараса Силенка: «Він був найневибагливішою людиною свого кола, яких я знала. Тарас завжди протестував проти так званих «понтів». Маючи певні матеріальні спроможності, він відмовлявся від можливості мати авто, віддаючи перевагу пересуванню громадським транспортом, велосипедом, ходив величезні відстані (інколи в десятки кілометрів) пішки, а якщо це була сільська місцевість, ходив босоніж по ранковій росянистій траві, прагнучи відчути єдність із природою.

У Тараса не було багато одягу. Інколи мені доводилось перешивати його речі, яким було вже не одне десятиліття. Коли я пропонувала купити новіші речі, відповідав: «Не хочу бути серед тих, хто засмічує нашу планету надмірним споживанням і засміченням у результаті своєї життєдіяльності, наша планета і без того несе величезне навантаження, люди мають бути скромнішими у своїх потребах щодо цього». Тарас не вживав алкоголю, не знав, яким є на смак тютюновий дим.

Розповідав, що вже в юності визначив для себе, що ніколи не спробує того, що вводить людину в оману. Тарас осуджував «штучність» сучасної їжі й уникав її споживання. Він завжди прагнув до справжнього, природного. У їжі, у побуті, у матеріальній і нематеріальній культурі, у музиці, в одязі, зовнішньому вигляді людини».

Народний артист України Тарас Компаніченко ділиться спогадами про свого побратима: «Тарас мав таку особливість, цей унікальний дар — радіти успіхам інших. Це дуже рідкісний дар, він умів радіти перемогам інших. Ми з Тарасом поставили відверто: кобзарство — це наше життя. Ми довели, що цим можна жити і з цього можна жити. Не просто час від часу брати бандуру до рук і називатися кобзарем. А ми були, як два крила одного цілого, ми довели, що це можна робити — і жити цим, і жити з цього. Тобто займатися улюбленою справою, яка тебе годує».

У Холодному Яру встановлено пам’ятник Тарасові Силенку. У Богуславі, на сесії міської ради, яка відбулась 30 листопада, ухвалено одну із вулиць міста назвати на честь Тараса Силенка.

На презентації книги виступили радіожурналістка Емма Бабчук, генеральний директор Музею Гідності Ігор Пошивайло, кобзар Василь Лютий, який перебуває в Києві на лікуванні після контузії на фронті, лауреат Шевченківської премії, народний художник України Володимир Прядка, кінорежисер і письменник Ігор Канівець, народна артистка України Світлана Мирвода, краєзнавець, дослідник гайдамацького руху Євген Букет, бандурист Ярослав Чорногуз, організатор музичних фестивалів Валерій Гладунець, вчителька української мови Лариса Громадська, діти Силенка Святослав і Мирослава, бард Володимир Гонський та інші.

Президент Історичного клубу «Холодний Яр» і головний редактор газети «Незборима нація» Роман Коваль говорить: «Як хочеться, щоб посіяні Тарасом Силенком пісні були підхоплені іншими виконавцями, щоб їх співали добрі люди, запалюючи в нових українських серцях іскру любові до нашої Батьківщини. Дорогий Тарасе, дякую Тобі за вірну багатолітню дружбу, за радість спілкування з Тобою! Яке щастя, що Ти був в історії нашого народу! Нехай Твої пісні і далі світять нам!».

 Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ