В Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

День вшанування учасників бойових дій на території інших держав відзначають в Україні сьогодні, 15 лютого. Рівно 33 роки тому СРСР вивів з Афганістану свої війська.

Про це у вівторок нагадує Україна молода.

За тисячі кілометрів від рідної землі воювали й гинули українці, відстоюючи «соціалістично-комуністичні ідеали», а насправді виконували примхи кремлівських вождів…

Історики, зважаючи на кількість воєн і гарячих точок, що спалахували на Землі, відбираючи десятки мільйонів людських життів, назвали минуле століття кривавим. Одна лише Друга світова чого варта! Наші батьки, діди, які пройшли її дорогами, не сподівалися, що і їхнім нащадкам доведеться проливати кров. Правда, не за рідну землю, а за комуністичні ідеали держави, громадянами якої вони були і якої вже немає на політичній мапі світу.

«Щось подібне не могло мені наснитись і у страшному сні — каже 95-річний Іван Савелійович — колишній фронтовик, який дійшов до Берліна. — Але одному моєму сину довелося бути учасником арабсько-ізраїльського конфлікту, а іншому — війни в Анголі. Ба більше, й онук воював в Афганістані, втративши там ногу. І заради чого?..»

Друга половина ХХ століття ознаменувалася понад 400 збройними конфліктами. Корея, Ангола, Єгипет, Сирія, Куба, Афганістан — ось далеко не повний перелік країн, яким колишній Радянський Союз надавав «інтернаціональну допомогу». Скільки саме загинуло там українців, достеменно невідомо. За часів існування тоталітарного радянського режиму ця статистика зберігалася під грифом «таємно». А сьогодні у путінській Росії вона теж за сімома замками.

Найбільше українських хлопців воювало в Афганістані: з 546 255 радянських солдатів та офіцерів через афганське пекло пройшли понад 160 тисяч українців.

Згідно зі статистикою, в Афганістані загинули 4 тисячі українців. 72 українські воїни зникли безвісти. Майже 3 тисячі матерів втратили своїх синів, пів тисячі жінок стали вдовими, 711 дітей — сиротами. Більше ніж 8 тисяч українців дістали поранення, 6 тисяч залишилися інвалідами. Це страшна ціна, яку заплатила Україна за імперські амбіції Кремля.

За мужність і героїзм, проявлені в боях, понад 40 тисяч українців було нагороджено орденами й медалями, а 11 удостоєно звання Героя Радянського Союзу — найвищої на той час відзнаки СРСР.

«В Афганістані ми бомбили не повстанські загони й каравани, а наші ідеали. Ця війна стала для нас початком переоцінювання наших етичних цінностей. Саме в Афганістані початкова моральність нації увійшла в кричущу суперечність з антинародними інтересами держави. Та невже за прозріння нам слід було платити таку страшну ціну?» — написав у своїй повісті «Загадкова війна» відомий журналіст Артем Боровик.

Про що вони, 18-20-річні юнаки, там думали? На що сподівалися? В що вірили? Відповіді на ці запитання можна знайти в листах, які вони писали рідним і близьким. Командир мінометного розрахунку сержант Микола Чуляк — один з них: «Дуже погано на душі, але ви не хвилюйтеся: все буде добре. Я впевнений. Не знаходжу потрібних слів, щоб передати все, що відчуваю, але ти, тату, зрозумієш мене потім. Коли повернусь додому, ми сядемо за столом і про все поговоримо. Бережіть себе і все буде добре». Не посиділи син з батьком за столом: через 2 місяці Микола загинув…

Свій 19-й день народження сержант Олег Матвєєв зустрів у Кандагарі. На бойовому посту. Ось, що він писав рідним: «Цього разу було тихо і спокійно, майже як вдома. Тату, ти писав, що дуже хочеш, аби я приїхав у відпустку. Але тут скоріше орден отримаєш, ніж відпустку. Та нічого, мені до звільнення залишилося всього 400 днів…».  Не приїхав Олег у відпустку, і ордена не отримав: у квітні 1981 року хлопець загинув.

Полковник Сергій Лісовий — колишній начальник управління аеромобільних військ командування Сухопутних військ Збройних Сил України « До Афганістану я потрапив відразу після закінчення Рязанського вищого військового десантного училища. Там обіймав посаду командира розвідувально-засадного взводу 357-го гвардійського парашутно-десантного полку. Моїми підлеглими були 18-19-річні хлопці, всього на кілька років молодші за мене. Та попри це вони там усього за кілька місяців ставали справжніми вояками, з якими довелося побувати в екстремальних ситуаціях, з яких, здавалось, живими не вибратись. Але завдяки їхній відмінній підготовці, мужності ми зазвичай виходили переможцями. І це при тому, що досить часто нам протистояли добре вишколені повстанці, підготовлені західними інструкторами в таборах, що були в Пакистані!»

Як повідомляла УМ, в Кабулі група жінок влаштувала громадську акцію із закликом поважати права жінок та звинуватила Талібан у таємному вбивстві солдат, які служили колишньому, підтримуваному США, уряду.