На кінофестивалі у Варшаві відбулась світова прем’єра фільму Дар’ї Онищенко «Забуті»

Все можливо у Країні Чудес або Задзеркаллі, як окуповані території Луганської області називають самі мешканці "молодої республіки". Вони мають по три громадянства, але направду жодне з них не гарантує їм дотримання базових прав.

 

Бо перше з них вони користають на те, щоб їхні мерці продовжували отримувати соціальні виплати. Друге - щоб ділитися заробленим від контрабанди із завсідниками блок-постів. Третє - щоб мімікрувати під ландшафт підворіть, коли "народна міліція" влаштовує облави в комендантську годину.

 

У часи, коли донос - це найвищий прояв соціальної активності, наявність життєвої позиції і відстоювання власних переконань - це самовбивчо шкідлива розкіш. Втім, це не стосується їх, "забутих".

 

У так званій "ЛНР" фах вчительки української мови Ніни (роль виконує Марина Кошкіна) логічно втрачає будь-який сенс. Оскільки її чоловік (Василь Кухарський) вигідно адаптувався до нових реалій, вона не може залишити Луганськ, хоча й дуже цього прагне.

 

 

Під час відвідин курсів перекваліфікації на вчителя російської, Ніна стає свідком того, як старшокласник (Данило Каменський) вішає український прапор на даху шкільної будівлі. Хлопця арештовують - і вчителька вирішує врятувати його, якої б ціни їй це не коштувало. Цим жертовним вчинком Ніна спонукає юнака накреслити в сюжетній лінії любовний трикутник.

 

Режисерка "Забутих" Дар’я Онищенко тривалий час мешкає у Мюнхені, де навчалась кіномистецтву, там же вона і затоваришувала з продюсером Клаудією Леманн. Остання зробила проект українсько-швейцарським, а з української сторони стрічку продюсували Ігор Савиченко та Дмитро Кожема.

 

 

Найбільш драматичні події фільму режисерка переносить на локацію, яка очевидно відтворює платформу сучасної культури "Ізоляція", нині перетворену сепаратистами на катівню. Інсталяції скульпторки Марини Куликівської, представлені в "Ізоляції" до війни, було показово знищено проросійськими найманцями на самому її початку. У своєму фільмі Дар’я демонструє роботи Марини і процес їх нищення. Таким чином повертаючи їх у місце, де вони експонувались раніше, і де зараз тріумфує люмпенський кітч.

 

Повернення це поки що тільки кіношне, але вкрай символічне. Зі сподіванням, що і сама Куликівська (мисткиня також виконує у фільмі роль ТБ-пропагандистки) зможе коли-небудь повернутися до своєї домівки в Криму. Так само, як зможе це зробити велика родина (дев’ятеро братів і сестер) виконавиці головної ролі дончанки Марини Кошкіної. І це далеко не повний перелік того, чому цей фільм - такий особистий для його творців. І чому на його варшавській прем’єрі було стільки сліз у глядацькій залі.

 

 

Фінал фільму вказує на те, що він не лише про "забутих" українців Донецька, Луганська, Криму. Водночас він і про переселенців, що втекли від війни на підконтрольну Україні територію, але при цьому були стигматизовані своїми співгромадянами з мирних теренів.

 

Стрічку Дар’ї Онищенко представлено в конкурсній програмі 1-2 для перших і других робіт молодих режисерів. Того ж дня в рамках міжнародного конкурсу продемонстровано фільм грузинського режисера Діто Цинцадзе "Шіндісі", засновану на реальних подіях російсько-грузинської війни.

 

Обидві стрічки розповідають про долі мирних мешканців, спотворені війною, що її розпочали російські військові. І того ж таки дня в рамках спеціальних показів представлено нову роботу росіянина Павла Лунгіна "Братерство". Справедливості заради треба відмітити, що хоч і не так вже й однозначно, але він піддає сумніву доцільність військової авантюри СРСР в Афганістані.

 

У фінальних титрах режисер дякує Міноборони РФ та міністру Шойгу, а сама назва свідчить про його неспроможність відійти від традиційної для російського кінематографу романтизації війни. Тому якщо на осмислення фальшивості міфу про антиафганський "інтернаціональний борг" далеко не останньому з російських кінорежисерів знадобилось три десятиліття після закінчення тієї війни, залишається лише здогадуватись, скільки років знадобиться російському кінематографу на усвідомлення фальшивості антигрузинського "примусу до миру" і антиукраїнського "захисту російськомовного населення"? І на спокуту. Дар’я Онищенко її вже зробила. Хоч війна в Україні ще триває. Не Україною розв’язана війна.