Загиблі герої війни та їх історії: березень 2018

У березні 2018 року на Донбасі загинули 9 українських воїнів.

Вадим Сапеску "Одеса". 22 квітня 1984 - 2 березня 2018.

Молодший сержант, командир відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го десантно-штурмового батальйону 95 ОДШБр.

Румун за національністю, Сапеску Вадим Георгійович, народився в селі Чорна Окнянського району, що неподалік кордону з Молдовою. Жив у місті Южне на Одещині.

Працював на сільськогосподарських та рибгоспівських підприємствах, на будівництві в різних областях, зокрема на Донеччині.

У лютому 2016 року вступив на військову службу за контрактом до ЗСУ. Служив командиром відділення взводу спецпідготовки "Марусині ведмеді" у 199-му навчальному центрі ВДВ, після чого вирушив на фронт в район Горлівки.

Отримав контузію, повернувся на передову і залишався там після закінчення терміну контракту.

Загинув під Авдіївкою від кулі ворожого снайпера.

Похований у рідному селі Чорна.

Залишились дружина і 3-річний син, мати, дві сестри й брат.

Владислав Козченко. 10 квітня 1997 - 6 березня 2018.

Солдат, стрілець-снайпер десантно-штурмового взводу 95 окремої десантно-штурмової бригади.

Народився в Полтаві.

Займався тайським боксом. З дитинства прагнув стати військовим, десантником - тренувався в клубі юних десантників "Гвардія" на базі СПТУ № 23, у центрі виживання та спецпідготовки Seal, здійснив 16 стрибків із парашутом, підкорював Говерлу.

Після 9 класів гімназії навчався в аграрно-економічному коледжі (фах - юрист).

У червні 2016 року вступив на військову службу за контрактом. Пішов у 95-ту житомирську десантну бригаду - щоб підтримати родину, в якій мама сама виховувала двох дітей, його і брата. Закінчити навчання планував після війни.

Через низький зріст (165 см) хлопець обманув комісію, яка приймала в десантники, і став навшпиньки.

Отримав осколкове проникаюче поранення в шию в районі все тієї ж промзони міста Авдіївка Донецької області. Влад став першою жертвою так званого "повного весняного перемир’я".

В останню путь на центральному кладовищі Полтави Влада Козченка проводжала юна дівчина з чорною пов’язкою на голові - його наречена.

Могила хлопця - 18-та за ліком на Алеї Героїв на центральному міському кладовищі Полтави. Він наймолодший у цьому скорботному ряду.

Іван Рященко "Скіф". 24 березня 1983 - 8 березня 2018.

Молодший сержант, командир БМП - командир відділення із 2-го механізованого батальйону 54-ї- окремої механізованої бригади ЗСУ.

Народився в місті Вільногірськ Дніпропетровської області. Зовсім малим втратив матір, мешкав і виховувався у бабусі в селі Вишневе П’ятихатського району.

У Саксаганському ПТУ №77 здобув професії тракториста та водія. Працював у Вільногірську на гірничо-металургійному комбінаті, на склозаводі.

По війні взяв позивний "Скіф", бо захоплювався історією й особливо скіфською добою.

Із червня 2015-го протягом року проходив службу за мобілізацією у 28 омбр (реактивний артилерійський дивізіон, 1-й механізований батальйон). У вересні 2016-го підписав контракт, у складі 54 омбр воював на Світлодарській дузі, у Троїцькому, промзоні Авдіївки.

У лютому 2018-го дістав контузію, а загинув через чотири дні після того, як повернувся на передову.

Ввечері 8 березня Іван потрапив під ворожий кулеметний обстріл біля селища Луганське на Світлодарській дузі.

Залишились дружина, маленький син та двоє синів дружини від попереднього шлюбу.

Похований у Вишневому.

"Дружина казала - він себе знайшов на війні", - розповів побратим по бліндажу "Чапай", у день народження якого загинув Іван Рященко.

"Веселий, безвідмовний, справжній мужик, улюблений роздовбай, символ нашої роти, пробивний, світла людина, яких можна на пальцях порахувати", - відгукуються про 34-річного Скіфа колеги по роті.

Жартівник Рященко був одним із тих військових, яких наприкінці грудня 2017 року записали працівники фонду "Повернись живим" для відеосюжету "ЗСУ проти хейтерів": Іван на камеру давав дотепні оцінки коментарям скептиків у Фейсбуці щодо армії та війни.

Юрій Луговський "Баррет". 5 червня 1994 - 9 березня 2018.

Легендарний розвідник, снайпер полку "Азов" Національної гвардії, заступник командира розвідвзводу 1-го "азовського" батальйону особливого призначення.

Йому було лише 23. Юрій народився в Червонограді Львівської області. Малим прислуговував у храмі. Вчився на столяра, працював за фахом.

Був активістом УНСО, навчався військовій справі сам та навчав інших. Брав участь у Революції гідності.

На фронт пішов добровольцем у 2014-му - батальйон "Донбас". Узяв позивний на честь конструктора американської снайперської гвинтівки.

20-річним пройшов бої за Іловайськ. У лютому 2015-го перейшов до полку "Азов", захищав Широкине і Маріуполь.

"Один із найкращих розвідників "Азову". Баррет постійно десь ходив з своєю групою у "сірій зоні". Мінував, щось вистежував, лежав днями в "льожках", повертався з трофеями… Про Баррета ходили легенди навіть у полку, серед своїх. Про результати, про операції. В секторі його групу знали всі", - писав у Фейсбуку волонтер Роман Сініцин.

Є відео, на якому зафіксовано, як у Широкиному в квітні 2015-го український снайпер - це був Баррет - убив російського найманця ДНР із міста Зеленоград просто перед телекамерою каналу "Рен ТВ".

На День добровольця, 14 березня, Баррет мав бути нагороджений іменною вогнепальною зброєю.

У ніч на 9 березня, приблизно о 2:15, він загинув біля села Водяне під Маріуполем, коли відбувався груповий снайперський бій.

Обидві сторони були оснащені тепловізорами і телевізійними прицілами. Баррет перший виявив виявив противника і не схибив. Помітив він і другого ворога з пари снайперів. А постріл противника пролунав раніше. І став смертельним для Луговського.

Прощання з Барретом відбулося 11 березня на базі полку "Азов" НГУ в Урзуфі, воно стало взірцем почестей, які слід віддавати полеглим героям війни за Україну - із прапорами, смолоскипами, салютом з автоматів, багатократним "Помстимося!" та "Слава!" на шикуванні.

Поховали Юрія 12 березня на Алеї героїв Червоноградського цвинтаря в селі Бендюга.

У героя залишилась мати - психолог у реабілітаційному центрі бійців АТО, волонтер.

Олександр Швець. 26 червня 1971 - 11 березня 2018.

Молодший сержант, навідник другого мінометного взводу мінометної батареї батальойону 36-го окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ (в/ч А2802).

Олександр Васильович Швець народився в Олександрії Кіровоградської області.

Працював слюсаpeм-складальником мeталоконстpукцiй, майстром з виробничого навчання у рідному ПТУ, з 2013 року - у ТОВ ЗПТУ "Віра-Сервіс Інтермаш".

У 2015 році був призваний до ЗСУ за мобілізацією. Наступного року уклав з армією контракт.

Олександр був водієм автомобіля, що перевозило майно та поверталося до підрозділу.

11 березня близько 11:00 загинув під Маріуполем.

Він помер від множинних осколкових поранень в результаті підриву на невстановленому вибуховому пристрої під час виконання бойового завдання із перевезення майна та повернення до підрозділу, розповів речник МОУ. Швець був водієм тієї вантажівки, що підірвалася.

У Олександра залишились мати, дружина та дорослий син.

Похований на військовому кладовищі Олександрії.

Марк Гудзовський "Упрямий". 21 травня 1997 - 14 березня 2018.

Старший солдат 3-ї роти 1-го батальйону особливого призначення "Азов" Нацгвардії.

Народився у Дніпрі 21 травня 1997 року.

Захоплювався футболом, бодибілдингом, комп’ютерними технологіями. По закінченні школи навчався на економічному факультеті Українського державного хіміко-технологічного університету (УДХТУ) за спеціальністю "фінанси".

Але вже 18-річним пішов добровольцем на фронт. Приєднався до полку "Азов" у серпні 2015-го.

Згодом поновився в університеті, перейшовши на заочну форму навчання.

Нацгвардійці допомагали морпіхам, 20-річний Упрямий був у групі "азовців" кулеметником. Після смерті Баррета він продовжив бій.

А наступної ночі (близько 1:00 10 березня) протистояння поновилося. І стало смертельним для Марка.
Куля снайпера влучила йому в лоб і вийшла через потилицю, спричинивши розтрощення головного мозку 3-го ступеня.

Марк переніс операцію у 61-му військово-мобільному шпиталі в Маріуполі, згодом у критичному стані гелікоптером був доправлений до рідного Дніпра. Лікарі казали, що шансів вижити майже немає.

Марк помер у реанімації відділення політравми лікарні імені Мечникова, не виходячи з коми, в День добровольця - 14 березня.

У воїна залишились батьки та дві сестри.

Похований на Краснопільському кладовищі Дніпра - саме там найбільше могил полеглих героїв АТО.

Сергій Ковнацький. 27 серпня 1995 - 25 березня 2018.

Старший солдат, військовослужбовець 1-го десантно-штурмового батальйону 95 одшбр.

Сергій народився в селі Ясенівка Пулинського району Житомирської області. Мешкав у селищі Пулини.

Грав у футбол за місцеву команду. 2013 року закінчив професійний ліцей, де здобув професії тракториста-машиніста сільськогоспвиробництва, слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, водія автотранспортних засобів.

У квітні 2016-го вступив до ЗСУ на військову службу за контрактом - пішов у десантники.

Із грудня 2017-го Сергій перебував зі своєю бригадою на передовій. Після закінчення контракту в травні збирався одружитись.

Але вранці 25 березня загинув від поранення в голову кулею снайпера під час бойового чергування на позиції "Шахта Бутівка" під Донецьком.

Воїнові було 22 роки.

Похований у селищі Пулини.

Залишились наречена, батько - також учасник бойових дій, мати, брат і сестра.

Андрій Кривич "Діллі". 24 січня 1999 - 27 березня 2018.

Доброволець тактичної групи "Сапсан" ДУК "Правий сектор"

Народився в Конотопі на Сумщині. Із 2016-го - в Навчально-науковому інституті педагогіки і психології Сумського педуніверситету; мріяв стати військовим психологом.

Вступив до конотопської філії організації "Права молодь", проходив вишколи з тактичної підготовки, медицини, топографії та володіння зброєю. На останньому зимовому вишколі в Черкасах був молодшим інструктором з тактики бою та партизанського руху.

Наприкінці 2017 року приєднався до Добровольчого українського корпусу. У січні 2018-го перевівся на заочну форму навчання, щоб поїхати на передову. Під час своєї другої ротації на Світлодарці (Бахмутський район) займався аеророзвідкою.

19-річний Андрій Кривич загинув 27 березня о 20:40 внаслідок поранення в голову кулею снайпера на спостережному посту на Світлодарській дузі.

У бійця залишились батьки, рідні сестра й брат, а також брат і сестра по батьку.

Похований у місті Конотопі на Вирівському кладовищі.

Віктор Максимов. 9 травня 1984 - 30 березня 2018.

Солдат. Служив механіком-водієм, електриком відділення командно-штабних машин взводу управління розвідувальної роти 93 омбр.

Народився в селі Раївка Дніпропетровської області, мешкав у місті Дніпро.

Здобув вищу освіту, працював у правоохоронних органах.

Учасник АТО з весни 2014 року. По завершенні терміну мобілізації продовжив службу у військах протиповітряної оборони. У вересні 2017 року перевівся до 93-ї окремої механізованої бригади, підписавши контракт на півроку.

За десять днів до загибелі, 20 березня 2018-го, 33-річний Віктор Максимов саме продовжив свій контракт.

Загинув за тиждень до Воскресіння Христового.

30 березня Віктор Максимов разом з іще трьома товаришами по службі підірвався на вибуховому пристрої на Донеччині (зона відповідальності бригади - Новотроїцьке-Гранітне). Його поранення виявилися несумісні з життям, решта бійців вижили.

"У підрозділі, де служив загиблий воїн, згадують Віктора як справжнього чоловіка, людину безстрашну, у той же час доброзичливу й веселу. Він будував плани на літо, сумував за дружиною та маленькою дочкою. Проте планам не судилося збутися…" - зазначає прес-служба 93 омбр, висловлюючи щире співчуття рідним та близьким загиблого воїна.

Залишилися дружина і донька. 

Про загиблих у січні та лютому 2018 року читайте в "УМ".