У лютому 2018 року на Донбасі загинули 9 українських воїнів.
1. Олександр Рибальченко "Пломба". 11 січня 1994 - 1.02.2018.
Розвідник, командир відділення 93 омбр.
Олександр був одним з багатьох мешканців Донбасу, хто став до лав Збройних сил України, аби захищати Батьківщину від агресора.
Йому було 23.
Виріс у селі Коржове Сватівського району Луганської області. Сашка виховувала бабуся разом з його чотирма братами і сестрами.
Олександр воював за Україну з самого початку бойових дій на Сході у 2014 році. Спочатку був добровольцем батальйону МВС "Луганськ-1", а в 2015-му підписав контракт із ЗСУ, став до лав 93-ї бригади.
Воював у Пісках, Трьохізбенці, у районі Бахмутської траси.
У грудні 2017 року указом президента України Олександр був нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни".
Загинув під Маріуполем внаслідок підриву на ворожій розтяжці, здійснюючи додаткову розвідку місцевості.
Спершу штаб АТО не повідомляв про бойові втрати того дня, однак згодом підтвердив.
Побратими згадують про Сашка Рибальченка як про надзвичайно відчайдушного та хороброго бійця з загостреним почуттям справедливості. Коли боєць чергував на блокпосту, мав за звичку знімати пломби з автомобілів з опечатаними дверима для перевірки вантажу. За свою небайдужість отримав позивний - "Пломба".
Дівчина Олександра - Олена Дмитренко - служила з ним в одному підрозділі. Нещодавно вона пішла в декретну відпустку; нині перебуває на п’ятому місяці вагітності.
"На жаль, дитина ніколи не побачить тата…" - йшлося в повідомленні 93-ї механізованої бригади Рибальченка.
2. Дмитро Сисков "Провідник". 18 червня 1980 - 12 лютого 2018.
Військовослужбовець 16-го окремого мотопіхотного батальйону “Полтава” 58 омпбр, молодший сержант, водій.
Дмитрові Сискову було 37 років. Народився в місті Чернігів.
З травня 2015-го по вересень 2016 року служив у складі 4-ї роти батальйону Нацгвардії "Донбас" на посаді водія (КрАЗ), пройшов також підготовку на водія БТР.
Пройшов Маріуполь, Широкине, у липні 2015-го нагороджений нагрудним знаком НГУ "За доблесну службу".
У вересні 2016 року підписав контракт із ЗСУ. Як і чимало колишніх нацгвардійців "Донбасу", прийшов до 16 омпб "Полтава" 58-ї бригади.
У лютому 2017-го разом з побратимами з 16-го батальйону під час відпустки брав участь у громадській блокаді ОРДЛО в районі Бахмута. Поширював у соцмережі дописи "Штабу блокади торгівлі на крові" на чолі з Семеном Семенченком.
З літа 2017-го - на передовій на Луганщині.
Похований 17 лютого в Чернігові на Алеї героїв кладовища "Яцево".
У воїна залишилась мати.
"Він завжди був усміхненим, веселим, енергійним… "Проводник" залишиться саме таким в нашій пам’яті", - зазначено у Фейсбуку 16 омпб.
3. Олександр Гречук "Якут". 13 квітня 1979 - 15 лютого 2018.
Старший матрос з 503-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп ВМС ЗСУ.
Олександру Гречуку було 38 років. Народився в селі Степове (Слобожанська селищна громада) Дніпровського району Дніпропетровської області.
Олександр одружився під час служби в ЗСУ в червні 2017 року. Тоді на урочистій церемонії в РАЦСі селища Слобожанське (колишнє Ювілейне) були присутні та вітали воїна голова Дніпровської районної ради і бойові побратими.
"Олександре, як почуваєте себе в статусі чоловіка?" - "Почуваюся в безпеці!" - сказав він тоді...
Загинув під час обстрілу в Приазов’ї. Як відомо, 36-та бригада виконує бойові завдання в районі приморського села Широкине Донецької області.
4. Юрій Кушнір. 19 червня 1978 - 18 лютого 2018
Сержант, радіотелеграфіст 1-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення "Донбас-Україна" 54 омбр Збройних сил України.
Юрій Миколайович Кушнір народився в селі Жилинці Ярмолинецького району Хмельницької області.
На війні - з 2014 року, коли пішов добровольцем у спецпідрозділ МВС - хмельницьку роту "Богдан".
30 липня 2017 року в Мар’їнці Донецької області отримав поранення від кулі снайпера.
"Перший постріл промазав - вдарило поруч з ним у колоду. Миттєво пролунав другий постріл - потрапило в живіт збоку. Йому негайно зробили операцію, була велика крововтрата", - згадував на похороні побратим загиблого Олександр Мітяєв.
"…З того часу його лікували. Ми поміняли вже три госпіталі. Лікарі кажуть, не витримало серце, організм надто виснажений", - розповів брат загиблого, Євген.
Юрій Кушнір помер у військовому шпиталі в Києві, за його життя медики боролися понад півроку.
"Він мріяв одужати і стати до строю. Він мав велику жагу до життя. Але… Ще одна втрата побратима. Та в серцях і пам’яті ви завжди з нами", - зазначають його побратими на сторінці батальйону.
Поховали воїна на малій батьківщині 21 лютого.
5. Валерій Єгоров. 17 грудня 1989 - 19 лютого 2018
Сержант, командир розвідувального відділення розвідувального взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.
Народився в місті Прилуки Чернігівської області.
Закінчив Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж у 2008 році, здобув спеціальність "педагог-організатор".
Закінчив також Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, його Лубенську філію (заочно). Отримав диплом бакалавра за спеціальністю "початкове навчання (практична психологія)".
Строкову службу проходив у феодосійському батальйоні морської піхоти в Криму.
Призваний за мобілізацією вже 19 березня 2014 року - найперша хвиля. Спочатку служив у 1-й окремій танковій бригаді. Надалі перевівся до 34-го батальйону "Батьківщина" (Кіровоградська область).
На фронті - з липня 2014-го. Був командиром гранатометного відділення, звільняв Торецьк, воював під Луганськом, біля Горлівки та Зайцевого.
25 грудня 2015 року втретє підписав контракт на проходження військової служби.
У вільний час на фронті займався ковальством, яке було його захопленням.
…Під час виконання бойового завдання 19 лютого 2018 року група сержанта Єгорова потрапила під обстріл з АГС-17. Валерій дістав осколкове поранення у голову і ще дві години боровся за життя…
Похований 21 лютого в рідних Прилуках на кладовищі "Новий побут".
У полеглого бійця залишилися батьки та старший брат.
6. Сабіна Галицька. 20 вересня 1994 - 20 лютого 2018 року
Старша медична сестра приймально-сортувального відділення медроти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Народилася в селі Бастова Рудня Ємільчинського району Житомирської області.
Закінчила Новоград-Волинський медичний коледж (2010-2014, освіта середня спеціальна, фельдшер).
Після коледжу - з січня 2015 року - працювала поруч із мамою в Барашівській дільничій лікарні.
Рятувати життя, давати життя було покликанням дівчини.
У квітні 2016 вона добровільно пішла до Збройних сил на контракт, після НЦ "Десна" продовжила службу в "десятці", військова частина А4267 (10 огшбр).
Протягом майже п’яти місяців Сабіна надавала допомогу пораненим на передовій. Це була вже друга її ротація на фронт.
Сабіна Галицька надавала медичну допомогу ім українським бійцям, і цивільним. Останнього разу саме задля того вона намагалася дістатися сіл Катеринівка та Новоолександрівка, які нещодавно зайняли військові ЗСУ.
По небезпечній дорозі наші військові їхали в бронетранспортері. Його й підбив "ПТРК-снайпер".
Від травм, несумісних із життям, Сабіна загинула на місці. Снаряд не розірвався. Якби трапилося інакше, загиблих могло бути значно більше.
"Це був звичайний щоденний виїзд нашої групи для надання всебічної допомоги мешканцям прифронтових населених пунктів, - розповів прес-службі Міноборони військовослужбовець Володимир, який разом із Сабіною був в тому ж БТРі та зазнав контузії. - Дорогою жартували. Чомусь вона згадала нашу першу зустріч у липні 2016 року. Тоді я був дуже пригнічений після першого бойового зіткнення з ДРГ противника. То був важкий бій, були поранені та загиблі. Сабіна знаходилася поруч із нами та намагалася всіляко підбадьорити. За два дні знов був потужний обстріл, знов поранені та вбиті. Коли кремезні чоловіки голови від землі не могли відірвати, а ця тендітна дівчинка вже надавала допомогу пораненим і витягувала їх із поля бою в безпечне місце. Мені стало дуже соромно, я зібрав волю в кулак та кинувся їй допомагати. Так ми і познайомилися".
"У бригаді її називали "красуня". Це не позивний її, просто вона такою була. Справжньою красунею, як зовні, так і в душі. Це величезна втрата для всіх, хто хоча б трошки її знав", - не стримуючи сліз, згадувала подруга Сабіни, військовослужбовець Наталія.
23 лютого, Сабіну Станіславівну Галицьку з військовими почестями провели в останню путь та поховали в рідному селі.
7. Ілля Сербін. 26 квітня 1993 - 22 лютого 2018 року
Військовослужбовець 25 окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь" 54 омбр.
Ілля Тарасович Сербін народився в селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області.
Пішов до армії добровольцем. Служив у 54-му та 131-му окремих розвідувальних батальйонах. Згодом перевівся до 25-го мотопіхотного батальйону "Київська Русь" (у складі 54 омбр), щоб служити разом із дружиною.
Юлія Микитенко - раніше активістка руху "Відсіч", тепер теж військовослужбовець ЗСУ. Вони побралися під час війни, 2015 року.
Історія їхнього кохання стала частиною фотопроекту "Якби не війна" (фото - Ігор Паламарчук).
"Це - Ілля та Юлія. Він розвідник, у складі спочатку 54 ОРБ, а потім 131 ОРБ. Пройшов Чермалик, Павлопіль, Штольню. Для неї він просто "бородатий чувак у формі", "симпатичний хлопчик-військовий". Вона студентка, активістка громадської організації "Відсіч", донька бійця Нацгвардії", - писали про них волонтери фотопроекту.
2017 року Ілля Сербін вступив до Національного педуніверситету імені Драгоманова, на факультет психології, для заочного навчання, однак не навчався там.
Воїн загинув у районі Світлодарської дуги - під час обстрілу з гранатомета АГС отримав поранення в шию, несумісне з життям.
Поховали героя 25 лютого в Крюківщині.
8. Олександр Сівко. 7 травня 1998 - 25 лютого 2018.
Боєць 1-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Сівко Олександр Володимирович народився в смт Пісківка Бородянського району Київської області.
У 2016 році закінчив Київський професійний ліцей будівництва і комунального господарства. Отримав спеціальність електромонтажника та слюсаря-електрика з ремонту електроустаткування на автомобільному транспорті.
У травні 2017-го підписав контракт зі Збройними силами. Після проходження підготовки в навчальному центрі "Десна" став на службу в перший "бат" 95 одшбр, що в Житомирі.
25 лютого Олександр Сівко загинув від кулі снайпера на позиції шахта "Бутівка" під Авдіївкою на Донеччині загинув.
Залишилися батьки і старший брат.
…Бойові побратими, які проводжали хлопця в останню путь 27 лютого в Пісківці, кажуть, що його мама Валентина прикрасила вбрання 19-річного юнака весільною квіткою.
Капелан Анатолій Кушнірук розповів: "Коли вже всі попрощались із Сашком та закрили домовину, у мене була особлива місія… Зняти прапор України з домовини, бережно скласти його та передати мамі… "Мамо Валентино! Це прапор України, під яким поховано Вашого сина-героя…" Мама Сашка, не стримуючи сліз, прийняла прапор і почала витирати ним свої гіркі сльози… "Мамо, Ваш син Сашко на небі зараз!" Після сказаного мама Сашка обійняла мене і подякувала, хоча дякувати повинні ми їй… Тих обіймів мами я довго не зможу забути…" Після тих обіймів мама Сашка обійняла ще багатьох, хто був у військовій формі…
9. Олександр Казміров. 21 листопада 1996 - 26 лютого 2018
Солдат, стрілець - помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 6-ї роти 2-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила ЗСУ.
Олександр Казміров народився в селі Щербані Старосинявського району Хмельницької області.
Вступив на службу за контрактом до Збройних сил 2016 року.
Олександр Казміров зазнав поранення внаслідок підриву на міні 18 лютого. Був доправлений у Харківський госпіталь. Тиждень перебував у комі. Не приходячи до тями, помер у ніч із 25 на 26 лютого.
Залишились батьки і старша сестра.
