Петро Дорошенко — внук Михайла Дорошенка, а не правнук

Сталося інше: коли населення нинішньої південної Білорусі почало присягати на вірність Україні після приходу туди козацьких військ, то з москви вимагали від Богдана Хмельницького провести розслідування й покарати козацьких полковників за прийняття тамтешніх жителів у підданство України: мовляв, хай присягають цареві. 

Подібне трапиться і 1655 року, коли вже спільне військо дійшло до Вісли — там московські воєначальники перешкоджали наказному гетьману Данилу Виговському приймати в підданство Гетьманщини місцеве українське населення, що призвело до збройних сутичок між так званими союзниками. 

А наступного, 1656-го, року у Вільно царські посли вже погодилися на вимогу поляків не допустити на переговори українських дипломатів. Тож без гетьманських представників московські відступили від визначеної Хмельницьким лінії розмежування по Віслі, а погодилися відірвати Холмщину й Підляшшя від України, що було першим її поділом між москвинами й поляками в ХVІІ столітті. Вислухавши розповідь своїх послів, що їх не пустили «до посольської ізби, як псів не пускають до церкви», Богдан Хмельницький закричав тоді на всю козацьку раду в Чигирині в жовтні 1656 року: «Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що треба зробити! Треба відступити від православного царя, підемо хоч під бусурманського...».

Ось так визнав українську державність московський цар після поспішної козацької присяги в Переяславі. А далі, аби Україну хутчіш прибрати до рук, буде впливати підкупами на козацьку старшину. Це вона чітко усвідомила, тому після смерті гетьмана зрозуміла, що без його досвіду й авторитету розбудова Української держави опинилася під серйозною загрозою. Розуміючи всю критичність ситуації, старшинська нарада визнала необхідним, щоб фактичне керівництво було доручено на якийсь час людині, що могла б справитися з гетьманськими обов’язками замість молодого Юрія Хмельницького. Такою досвідченою, сильною волею й розумом людиною це старшинське зібрання побачило найближчого соратника покійного гетьмана — його генерального писаря Івана Виговського: «Нехай булава й бунчук буде при Юрії Хмельницькому, а доки дійде він до літ військових, правитиме Виговський, і булаву й бунчук братиме, коли треба, у Хмельницького, а повертаючись, знову йому до рук віддаватиме».

Треба зазначити, що Виговський не відразу подякував за високу честь, а попросив часу на роздуми. Через три дні на повторному зібранні Виговський знову відмовлявся й погодився лише тоді, коли присутні, особливо рядові козаки, чітко зажадали від нього вступу на гетьманську посаду. Приймаючи булаву, заявив: «Ця булава доброму на ласку, лихому на кару; потурати ж у війську я нікому не буду — коли ви мене вибрали, то Військо Запорозьке без страху побути не може». 

Відмовлявся гетьман Виговський від влади і в жовтні 1657 року, коли не приймав вимоги царя щодо статусу України в складі московської держави. Тоді на Корсунській раді він поклав булаву, заявивши, що «не хоче бути в неволі». І тільки завдяки гарантії про підтримку з боку полковників погодився взяти цей символ влади назад. 

А Сергій Плохій повторює наративи радянських часів про нібито привласнення Іваном Виговським гетьманської булави. Хоч насправді це був найбільш вдалий вибір на той час. Тим паче, що булаву вручили Івану Виговському без згоди царя Олексія Михайловича, але демократично, з дотриманням козацької традиції. До речі, Виговський тричі одержував вотум довіри від козацтва, в тому числі і в присутності московських воєвод на Переяславській раді в січні 1658 року. Тож ніяк не пасує до реальних подій ось такий пасаж у «Брамі Європи»: «Досвідчений придворний, призначений на посаду регента юнака, прибрав його — у випадку України, не проливши жодної краплі крові, — і організував власне обрання на керівну посаду». Однак порівняння з порядками на московщині, де Борис Годунов захопив владу в молодого царевича, не відповідає демократичним традиціям Гетьманщини. 

І треба визнати, що після одержання гетьманської булави всі свої зусилля Іван Виговський спрямовує на утвердження самостійності України в колі приязних сусідів. Так, він одразу ж вирішує впритул зайнятися відродженням відносин із Бахчисараєм, які були розірвані кримським ханом після Переяславської ради в січні 1654 року. Крім того, в цей час Іван Виговський звертає увагу на поглиблення відносин зі Швецією, договір з якою підписується в жовтні 1657 року. Зрештою, Іван Виговський виконав політичний заповіт Богдана Хмельницького, не тільки розірвавши з москвою всі відносини через укладення у вересні 1658 року Гадяцького трактату, а й завдавши їй разом з кримськими татарами поразки в Конотопській битві 1659 року.

Згадуючи про цю подію, Сергій Плохій зауважує, що «Виговський так і не рушив на Москву». І одразу ж додає: «Незважаючи на перемогу під Конотопом, московські гарнізони втрималися в Україні, а повстання проти гетьмана набирало сили серед козаків». Однак при цьому автор не пише, що все це інспірувалося московськими воєводами. Це ж вони перед Конотопською битвою підбили кошового отамана Сірка здійснити грабіжницький похід на Крим, аби відтягнути татарського хана з військом від спілки з козаками. І коли хан дізнався про це вже в поході на москву, на Слобожанщині, то розвернув своє військо назад, щоб рятувати Крим від набігів запорожців. А повертаючись через Полтавщину, став палити її — в помсту за плюндрування Сірком півострова, де залишалися діти, жінки й престарілі. 

Багато полковників, котрі ще вчора підтримували Виговського за протимосковське наставлення, тепер же, дізнавшись про татарські спустошення на Лівобережжі, гостро засуджували свого гетьмана, особливо Іван Богун. Коли Виговський почув це, то вирішив зректися влади. Зробив це не тікаючи, як описується в «Брамі Європи», а на козацькій раді, де його не скидали, а він сам поклав гетьманську булаву. Одержавши її від нього, Юрій Хмельницький, до речі, спромігшись розтлумачити присутнім суть Гадяцького трактату, хотів її знову повернути Виговському. Однак на цю пропозицію колишній гетьман саркастично відповів: посадіть на гетьманство кошового Сірка чи полковника Богуна.

Можна лише додати: Іван Виговський був єдиним українським гетьманом, який не підписав жодного договору з москвою. За це вона й змушувала українців називати його першим зрадником. Цього справжнього українського державника могла вшановувати лише наша діаспора. Саме там народилися поетичні слова Олекси Стефановича, які дають вичерпну оцінку діяльності гетьмана: 

А ще вклонимося Виговському:

Скільки часу не утекло б,

Злонапасникові московському

Не забути про Конотоп.

Перекладаючи відповідальність на Виговського за початок Руїни, Сергій Плохій чомусь не згадує, що це був московський проєкт. Це ж царський воєвода Ромодановський їздив до полтавського полковника Мартина Пушкаря й кошового отамана Якова Барабаша й підбивав їх виступити проти законно обраного гетьмана, обіцяючи обом їм гетьманську булаву в разі скинення Виговського з посади.

Не згадується в «Брамі Європи» і про Чорну раду 1663 року під Ніжином, де за вказівкою московського царя українськими руками було розірвано Гетьманщину по Дніпру. Оскільки чинний наказний гетьман Лівобережжя переяславський полковник Яким Сомко не влаштовував москву, то цар наказав тодішньому кошовому отаману Івану Брюховецькому йти із січовим товариством спочатку під Прилуки, а потім під Ніжин й обиратися на лівобережного гетьмана. 

І той виконав цей наказ, одержавши владу кулаками запорожців, потім першим серед українських гетьманів поїхав до царя, підписавши так звані московські статті, якими повністю здавав інтереси свого народу — за титул боярина, соболину шубу й одруження з «московскою дєвкою». Щоправда, досить швидко переконавшись у справжніх намірах царського самодержавства щодо упокорення України, Брюховецький скликав 1 січня 1668 року в Гадячі старшинську козацьку раду, на якій проголосив незалежність Гетьманщини зі столицею в Києві й розпочав війну проти москви.

Ця війна була виграшною, оскільки правобережний гетьман Петро Дорошенко приєднався до повстання й перейшов зі своїми полками через Дніпро для підтримки, після чого він буде обраний соборним провідником України. А далі в результаті спільних дій козацтва московські ратники будуть викинуті з української землі. Та коли Дорошенко укріплював кордон біля Глухова, до нього доходить звістка, що кошовий Сірко, користуючись його відсутністю в Чигирині, веде до столиці свого ставленика для проголошення того новим гетьманом. 

Дорошенко, зрозуміло, кинувся рятувати ситуацію, чимдуж поспішивши до Чигирина. Залишений на лінії зіткнення наказним гетьманом чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний зазіхнув на гетьманську булаву, яку йому пообіцяли царські воєводи через релігійного діяча Лазаря Барановича, відтак знову присягає москві.

На жаль, про ці дії вказаних призвідців поглиблення Руїни Сергій Плохій не згадує. Особливо про «народного месника» Івана Сірка, який постійно загострював ситуацію в цей час із користю для москви. Наприклад, за її завданням він силами запорожців захоплював окремі правобережні міста, доповідаючи про це цареві як «нижайшій раб и верной подданой». Водночас просив царя, щоб той присилав своїх ратників до Браславля, в Умань, в Кальник «та інші потрібні міста...».

Складається враження, що автор «Брами Європи» не ознайомлений і з масивом документів, що висвітлюють хід Північної війни в Україні. Зокрема, дивною виглядає розповідь про те, що Мазепа палив села і містечка перед армією шведського короля Карла ХІІ, коли той змушений був відмовитися продовжувати наступ на москву. То Петро І, відступаючи до неї, знищував усе на шляху свого противника, прирікаючи його армію на знищення від голоду й холоду, яка через програну битву під Лісною восени 1708 року втратила весь свій обоз, — саме це змусило шведів повернутися до свого союзника Мазепи в Україну на зимові квартири. Там, до речі, були приготовлені записи амуніції й продовольства для козацького війська й шведського, в тому числі й у Батурині, про що пише професор Плохій.

Тим часом Мазепа зі старшиною й частиною війська виїхав назустріч Карлу ХІІ, коли дізнався про намір московського царя ліквідувати гетьманський устрій, відправивши в Україну корпус під командуванням свого поплічника Олександра Меншикова. І тільки недалеко від шведського табору, вже за Десною, гетьман відкрився перед козацтвом, пояснивши причини переходу на бік шведів. Найбільш влучно охарактеризував цей вчинок Мазепи згаданий вище Меншиков, дізнавшись про вчинок гетьмана: «заради всієї України». Ось за це Петро І і нищив мазепинців у Батурині, Глухові, Ромнах і Лебедині.

Є питання до автора і щодо означення тогочасного територіального розселення українців на Слобожанщині. Воно не обмежується околицями Харкова й Сум, а простягається аж за Дін. Заснований переселенцями з України Острогозький козацький полк обіймав значні терени нинішніх Бєлгородської та Воронезької областей російської федерації. Не зовсім коректно в цьому контексті звучить і термін про Курську губернію як російську, оскільки і Курськ, і навколишні поселення з часів Русі підпорядковувалися їй, ще задовго до появи московщини. Радянський перепис 1926 року засвідчив присутність у Східній Слобожанщині, а це і Курщина, півтора мільйона українців.

Дивне ставлення Сергія Плохія і до української національної еліти. Скажімо, він іменує Івана Франка й Василя Стефаника галицькими письменниками, хоч це українські майстри слова світової слави. Водночас вважає, що після Миколи Гоголя російський читач фактично не знав нікого з українських письменників аж до Володимира Винниченка. А як же з Антоном Чеховим, котрий себе постійно позиціонував українцем?

Виграшним для чужоземців було б одержати в книзі Сергія Плохія інформацію й про те, що саме уродженці нашої землі внесли визначальний вклад у розвиток таких фундаментальних наук у російській імперії, як математика (Михайло Остроградський, Віктор Буняковський), механіка (Дмитро Журавський, Микола Белелюбський, Степан Тимошенко), ракетна техніка (Олександр Засядько, Микола Кибальчич, у радянську добу їхні розробки розвинули українці Юрій Кондратюк, Сергій Корольов, Володимир Челомей, Валентин Глушко, Михайло Янгель...). 

При цьому доречним було б згадати і про внесок у розвиток американської астронавтики Михайла Яримовича — «того, хто не пустив москалів на Місяць», а також пояснити читачам, що створення американської міжконтинентальної ракети «Трайдент» («Тризуб» в українському перекладі) пов’язано з уродженцем Тернопільщини Богданом Гнатюком.

Багато питань є і стосовно подій Першої світової війни. Так, професор Плохій стверджує, що «Союз визволення України» сформований у Відні, хоч насправді його організували у Львові наддніпрянські емігранти, яких благословив на це греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Прикро, що, оповідаючи про крах імперії Романових і відречення Миколи ІІ від престолу, автор «Брами Європи» жодним словом не обмовився про роль українського Петрограда в цих процесах, зокрема, відмови солдатів-українців Волинського полку розігнати мирну маніфестацію, що змусило царя ухвалити згадане рішення. Як і не згадав про українізацію російської армії, що давало можливість вільніше почуватися Центральній Раді в протистоянні з Тимчасовим російським урядом. Про роль Центральної Ради як промотора визволення поневолених народів російської імперії, зокрема, проведення нею в Києві у вересні 1917 року спеціального форуму, навіть не згадано. 

У 1917—21 роках саме відроджена Українська держава знову одержала статус брами Європи, захищаючи її від нової форми ординського походу — на цей раз російського більшовицького, який міг би зруйнувати західний світ. Невдача, яка спіткала московський наступ до Європи, Сергієм Плохієм пояснюється як неправильні директиви сталіна командувачу Першої кінної армії Будьоному та добрим порадам французьких інструкторів польським військовикам. Чому автор не згадав, що так зване «Диво над Віслою», завдяки чому були врятовані Польща і Європа, створене мужністю українських вояків на чолі з полковником Марком Безручком, котрі не здали фортецю Замостя, не зовсім зрозуміло. 

Водночас значну увагу в «Брамі Європи» приділено єврейським погромам в Україні в ті роки. Але вони розпочалися не в 1918 році, коли на Наддніпрянщину увійшли німецько-австрійські війська, а з початком Першої світової війни, коли російська армія вторглася в Галичину. Це вона відзначилася цим уже в перших захоплених галицьких містечках. В 1917-му ці злочини в Україні вчиняли російські солдати, які покидали фронт, через рік до цього вдавалися московські більшовики, котрих виганяли з нашої землі. 

Власне погроми військами УНР були спровоковані збільшовиченими солдатами в січні 1919 року. Це викликало різку реакцію Головного Отамана Симона Петлюри, який вдався аж до розстрілів учасників таких злочинів. У своїх зверненнях і наказах він гостро засуджував єврейські погроми. 

Тим часом Сергій Плохій вважає, що «єдиним отаманом, який намагався, хоч і з перемінним успіхом, стримувати свої війська від влаштування погромів та боровся з антисемітизмом у лавах своєї селянської армії, був Нестор Махно». Документи ж свідчать протилежне. Скажімо, наприкінці 1919 року саме махновці вперемішку з білими двічі громили євреїв Катеринослава... А документи свідчать однозначно: єдиний з отаманів — Головний! — був послідовним захисником євреїв від погромів.

До відома Сергія Плохія: найбільші погроми в Україні здійснили денікінські війська, яких їхній провідник і не намагався стримати, про що він відверто зізнавався на зустрічі з єврейською делегацією Катеринослава, Харкова, Ростова на Дону й Таганрога 8 серпня 1919 року. Зокрема, як свідчить звіт цієї делегації, що зберігається в Інституті єврейських досліджень у Нью-Йорку, генерал Денікін відмовився зробити антипогромне звернення, «посилаючись на вкрай загострене, озлоблене ставлення з боку населення й армії до євреїв, категорично відмовився від виступу з будь-якими деклараціями, вважаючи їх не тільки некорисними, а й такими, що можуть виявитися шкідливими». 

І на конкретне запитання наприкінці зустрічі, чи збирається він усе-таки видати будь-які накази з цього приводу (скажімо, на зразок петлюрівських), Денікін відповів категорично: «Зараз ні. Можливо, згодом, якщо це знадобиться».

Так, професор Плохій звернув увагу на участь українців у Другій світовій війні, зокрема на ті зміни, які відбулися з її широкомасштабним початком у вересні 1939 року на західноукраїнських теренах. Щоправда, важко сприймати твердження автора про те, що туди сталін приніс «добре розвинені традиції автономії, парламентської демократії, національної та громадської самоорганізації, що були відсутні в східноукраїнських землях». Якщо за подібні демократичні цінності вважати організацію виборів до так званих Українських народних зборів, на які людей приводили на голосування в супроводі озброєних радянських військовослужбовців і де в бюлетені значилося тільки одне прізвище, то більше говорити нічого. Тут питання можуть бути лише до автора з приводу чітких роз’яснень суті ним написаного. 

Подібне запитання можна поставити і щодо ось такого висновку Сергія Плохія, коли йдеться про трагічні події на українській Волині влітку 1943 року: «Однак немає сумнівів, що більшість жертв етнічних чисток становили саме поляки». Так, у тогочасних первинних документах є чимало свідчень про те, як українські селяни, доведені до відчаю страшними злочинами польської поліції над мирним населенням, бралися за коси, вили й сокири та йшли мститися мешканцям тих колоній, звідки походили конкретні бандити. 

Але чи дивився автор даної заяви документи колишніх таємних архівів про діяльність спецбоївок під виглядом УПА на Волині в 1943 році? Чи аналізував він донесення польських більшовицьких партизанських загонів про їхні провокативні дії за завданням московських чекістів? Зрештою, чи дивився списки жертв по кожному волинському селу, складені нелояльною до українських повстанців радянською владою, — там проти кожного прізвища загиблого виставлено вбивцю. 

Я вже не кажу про ту величезну роботу, яку провели волинські краєзнавці Ярослав Царук і Іван Пусько, звіривши списки нібито знищених українцями поляків зі свідченнями ще живих їхніх сусідів на Волині. І там цифри втрат поляків і українців від професора Плохія треба поміняти місцями. 

Не відповідає дійсності спроба Сергія Плохія обмежити діяльність Української повстанської армії галицькими селами. По-перше, вона була створена й початково діяла на території Волині й Берестейщини з 1942 року. А вже з 1943-го поширила свою діяльність і на Галичину, і Закерзоння, і Буковину, здійснювала рейди і на схід. Зрештою, загальновідомо, що її відділи концентрувалися в чотирьох воєнних округах: УПА-Північ включала Волинь, Рівненщину, а також частини Житомирської і Київської областей; УПА-Захід — Галичина, Закарпатська і Чернівецька області; у Вінницькій, Хмельницькій областях та північній Тернопільщині з південною Рівненщиною — УПА-Південь; до УПА-Схід відносилися окремі повстанські групи на території Київської та Чернігівської областей. За межами сучасної України існував окремий воєнний округ «Сян» — Перемишльщина, Лемківщина, а також Холмщина і Підляшшя. 

Німецькі, радянські, польські, як і оунівські, документи свідчать, що 1943 року УПА боролася проти московського й німецького імперіалізму, тому твердження Сергія Плохія, що ця збройна сила тоді «в основному воювала проти польських повстанців», не відповідає дійсності. Не було спланованих збройних виступів і проти частин червоної армії, а бої точилися проти збільшовичених польських відділів, перекинутих зі сходу радянських партизанів, а з приходом других совєтів — з підрозділами НКВС. 

А якщо згадувати націоналістичне підпілля в роки гітлерівської окупації, то воно поширювалося на всі терени України, діяло і на Кубані, і в Криму, як і на території Великонімеччини, в тому числі і в таборах військовополонених.

Я не зупиняюся при цьому на таких дрібних, але неприємних помилках, як-от: Ярослав Мудрий — правнук Святослава-Завойовника (насправді — внук), Петро Дорошенко — правнук гетьмана Михайла Дорошенка (внук), наказний гетьман Данило Виговський — двоюрідний брат Юрія Хмельницького (чоловік сестри молодого гетьмана). І перша згадка про українське козацтво не 1492 року, а 1489-го — лист султана до польського короля щодо пограбування низовими козаками турецьких купців на Дніпрі біля нинішніх Каховки і Берислава, а не татарського корабля, що «схоже, перебував у пониззі Дністра». Тим часом фортеця Очаків, яку шарпали козаки, була турецькою, а не татарською. Під Хотином козацьких військ було не 20 тисяч, а 41 тисяча. Перший україномовний журнал «Вільна Україна» вийшов у Санкт-Петербурзі 1906 року, а не наступного в Україні. Михайло Горбачов народився в 1931 році, а не в 1934-му... Таких помилок дуже багато.

Однак хочу зупинитися ще на одному прикладі неуважності чи незнанні подій, які береться пояснювати Сергій Плохій під вимогу політичного моменту, але заплутується сам і заплутує своїх читачів. Йдеться про його спроби донести до широкого загалу чисельність жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років. Скажімо, на с. 330 він дослівно пише таке: «За останніми підрахунками, унаслідок голоду в Україні загинуло близько 4 мільйонів людей, що неймовірно спустошило країну — між 1932—1934 роками від голоду загинув кожен восьмий».

А на наступній, 331-й, сторінці читаємо вже таке: «Між 1926 та 1937 роками населення Радянської України зменшилося з 29 до 26,5 мільйона, сягнувши трохи більш як 28 мільйонів 1939 року». Чомусь професор Плохій не передбачив, як нам здається, що будь-який читач може запитати: а скільки ж з’явилося за цей час на світ — діти ж народжувалися! Або ж питання постане конкретніше: скільки населення УСРР рахувалося на 1 січня 1932 року і скільки його було на 1 січня 1934-го?

Оскільки цього питання Сергій Плохій не розвиває, то допоможемо йому: на початку 1932 року, згідно з офіційними даними, населення УСРР нараховувало 32.680.700 осіб, а рівно через два роки — 26.811.900. А мало бути 33.933.400: до 32.680,700 додаємо 1.252.700 народжених у 1932—1933 роках. Різниця — 7.121.500 осіб (ще фігурує цифра 7.122.300). Але це та мінімальна чисельність, яку з подачі німецьких дипломатів постійно повторювала наша діаспора з 1950-х років — від семи до десяти мільйонів. Тож дуже дивно, що Сергій Плохій як директор Українського наукового інституту Гарвардського університету перед відкриттям Меморіалу жертвам Голодомору-геноциду у Вашингтоні в 2015 році закликав нашу діаспору не повторювати звичні для неї дані, а вживати дозволену москвою в 1989 році — 3,5 мільйона...

Звичайно, важливо, щоб про Україну, її боротьбу протягом багатьох тисячоліть за власну гідність і свободу знали в світі. Тим паче, що вона й справді виступала й сьогодні виступає, як справедливо наголошує Сергій Плохій, брамою Європи, захищає від новітньої орди весь світ. Та ця розповідь має бути вивіреною стосовно джерельної бази, щоб бути чіткою складовою оборони української правди.