Одного разу на вишколі: як на Київщині проходили військові тренування для молоді

Ранок у лісах на Київщині починався так само, як і завжди. Травневе сонечко неспішно визирнуло з-за обрію і почало пригрівати зелену травичку. Всюди, скільки сягало око, кипіло звичайне буденне життя: пташки співали, перелітаючи з гілки на гілку, комахи дзижчали, а вітер неспішно шелестів запашним квітчастим покровом. Ідилія.

Аж раптом із найближчої просіки вибігло декілька людей у камуфляжі. З автоматами в руках, в касках і бронежилетах, вони, нервово озираючись по сторонах, швидко перебігли звивисту дорогу і залягли за найближчими кущами. Вмить усе стихло. Всі спостерігали за тим, що ж відбувається.

Пройшло трохи часу, місцеві жителі навіть трохи звиклися зі своїми «камуфляжними» сусідами, які продовжували сидіти в кущах, перешіптуючись. Несподівано повітря пронизав новий звук — звук мотора. Наближався невідомий транспорт. Один із людей, вочевидь головний, зробив різкий жест рукою. Інші вмить замовкли.

І ось із найближчого ярка, важко попихкуючи й перевалюючись з одного боку на інший, з'явився автомобіль. Він неспішно об'їжджав ями та вибоїни, повільно просуваючись уперед. А одразу за ним, насторожено перешіптуючись, просувалося кількадесят суб'єктів. Усі також у камуфляжі й з автоматами. Ті, що сиділи в кущах, насторожено спостерігали за цією невеличкою колоною. Коли до автомобіля залишалося не більше 20 метрів, один із людей у кущах щосили метнув якийсь предмет. Той упав просто перед автомобілем і вибухнув. Хоча це було схоже більше на гучний плескіт у долоні — ефект це мало грандіозний.

Хтось із колони на весь голос прокричав: «Засідка!» — і люди миттєво попадали на землю, відкочуючись у найближчу траву. Машина стрімко почала здавати назад. Дорогу майже повністю затягнуло густим білим димом. Минуло кілька хвилин, як раптом один із тих, хто кидав гранату, прокричав: «Хлопці! Пожежа!» — і, наплювавши на будь-які правила тактичного пересування, рвонув просто через кущі до того місця, куди й прилетіла ця річ, що наразі так сильно диміла.

                                                                                 Пересування по місцевості

За ним одразу почали вскакувати з трави інші «камуфляжні» люди, в тому числі ті, в яких ця граната летіла. Не звертаючи жодної уваги на супротивника, бігли вперед, на ходу дістаючи воду. Тільки тепер можна було побачити, що шоломи й бронежилети є далеко не в усіх, що деякі мають за спинами не військові, а звичайні туристичні рюкзаки. На ногах же замість військових «Таланів» — звичайні туристичні кеди. Причому доволі поношені.

І найголовніше — автомати. Всі вони були зроблені не з заліза, а з дерева. Тим часом люди збилися докупи, притоптуючи полум'я і щедро поливаючи його водою. За кілька хвилин пожежу успішно загасили. Всі мовчки стояли, розглядаючи велику чорну пляму посеред дороги, якої тут не було буквально 10 хвилин тому, й лише один чоловік, найкраще екіпірований з усіх, зі злістю сплюнув і стиха промовив, звертаючись до товариша: «Казав я тобі, друже, не бери ти ці китайські димовухи, а ти все — «дивись яка знижка, дивись яка знижка».

Саме так почався мій військовий вишкіл, що його проводила військово-патріотична організація «Студентський курінь». Усі охочі мали змогу набути хоч і примітивних, але все ж навичок ведення бою, а також евакуації поранених тощо. Я був серед тих, хто вирішив проміняти безтурботний сон у суботу на свіже ранкове повітря і величезних кусючих комарів, які налітали цілими зграями.

Набралося нас зо два десятки плюс кілька інструкторів. Отримавши амуніцію — старий камуфляж типу «дубок» і дерев'яні макети автоматів, ми переодяглися і швидко вишикувалися. Оскільки вишкіл проходив за межами Києва, то місця навколо було справді вдосталь, а свіже повітря і запахи квітучої рослинності приємно розслабляли. Але всю млявість і спокій умить зняли енергійні інструктори.

«Упор лежачи прийняти!» — пронеслася рядами команда. І ось я вже відтискаюся від м'якої української землі. Далі йшли присідання, «планка», інші фізичні вправи — всього в достатній кількості. Буду відвертим, важкувато було отак займатись ні сіло ні впало, коли декілька місяців поспіль єдиним моїм видом спорту було поїдання фастфуду. Проте відставати від інших не хотілося.

Після розминки нас проінструктували про завдання на сьогодні, трішки прогнали по тактиці. Показали, як правильно приймати стійку для стрільби. Після чого ми вирушили на безпосередню точку проведення тренінгу, розташовану далі на кілька кілометрів. Однак ніхто нам не збирався робити такий подарунок, як спокійна 30-хвилинна прогулянка лісом, тож по дорозі ми то переходили на біг, то вчилися правильно перетинати перехрестя, а одного разу навіть потрапили у «засідку» від інструкторів. Вони кинули на дорогу димову гранату. Почувся гучний ляскіт, крики інструкторів, повалив густий білий дим.

Ми одразу розпорошилися, попадавши в височезну зелену траву, з якої негайно здійнявся цілий рій комарів. Останніх треба згадати окремим словом. Вочевидь колись на цій місцевості було болото. Повсюди виднівся засохлий очерет. Відповідно і комарі жили тут як у Бога за пазухою. З часом болото зникло, а от комарі — ні. Здоровезні, з ніготь розміром, нахабні, вони були повсюди. Спрей від комарів допомагав лише на дуже незначний термін, у зв'язку з цим постійно було чути зойкіт та ляскання руками по різних частинах тіла.

Але на той момент набридливі комахи — це було пів біди. Димовуха, яка впала на суху траву, успішно її підпалила, внаслідок чого за кілька секунд утворилася пожежа площею метр на метр. Довелося спішно згортати кругову оборону і гасити полум'я. Хто чим: хто водою, хто ногами, а хто й дерев'яним автоматом. Один хлопець так гатив своїм макетом по вогняному противнику, що в автомата аж відламався приклад. Після цього в «засідки» ми більше не потрапляли.

Звернувши з дороги вглиб лісу, ми незабаром опинилися поблизу якогось недобудованого ангара. Судячи зі стін, порослих плющем, цей «бункер», як його називали, був іще одним наслідком буремних дев'яностих і притаманної їм безконтрольної розбудови. Приміщенню явно було кількадесят років. Саме там і розташувався наш «штаб». Ми залишили речі, перепочили, знову вислухали поточне завдання, після чого розділилися на дві групи.

                                      Завантаження «пораненого» в евакуаційний транспорт

Наразі в нас була теоретична частина вишколу. Зручно вмостившись на траві неподалік бункера, ми почали слухати нашого інструктора, друга Патріка, який розповідав нам ази тактичної медицини. Це було і цікаво, і дуже потрібно, тож час летів дуже швидко. Десь за годину-півтори теорія закінчилася. Почалася практика.

Ми знову об'єднались в одну групу і нам оголосили, що наразі наше завдання — відпрацювати евакуацію пораненого. Все б нічого, але ж це була симуляція реального бою. Ніколи не забуду облич туристів, які проходили повз нас. Уявіть свою реакцію, коли ви повертаєтесь із сім'єю з прогулянки чи пікніка, насолоджуючись ароматом лісу, і раптом повз вас на всіх парах пробігають два десятки молодих людей 18-20 років, одягнених у військову форму з дерев'яними автоматами.

До того ж несуть на ношах ще двох людей, які нестерпно кричать, що аж кров у жилах стигне: «Я поранений! Нога! Втрачаю свідомість!». Галасують й інші, «здорові» учасники групи: «Прикриваю!», «Бачу рух на 12», «Негайно турнікет!», «Хто прикриває тил?» Інструктори також підливають олії в вогонь, періодично викрикуючи: «Повітря! На землю!». А всі одразу виконували ці команди, бебехкаючись обличчям униз.

Через пів години ми врешті-решт дісталися до автомобіля і завантажити обох «поранених». Після чого «евакуаційний транспорт» від'їхав, а нам треба було самотужки повертатися до точки збору.

Йшли і майже волочили ноги. На той момент вишкіл уже тривав близько шести годин, а фізичні активності відібрали немало сил, які за короткий відпочинок поповнити було неможливо.

Нарешті, втомлені, брудні й покусані комарами, ми вийшли на точку збору, де нас уже очікували інструктори з усміхненими «пораненими». Далі було шикування, розбір польотів і безпосередньо помилок кожного з групи, фото на пам'ять і наприкінці — переодягання. Вишкіл закінчено.

Додому я повернувся пізно ввечері, вижатий як лимон, брудний і голодний. Проте повернувся щасливим. Я отримав надзвичайно важливі знання, хай вони й базові, провів день на свіжому повітрі в приємній компанії однодумців. Послухав багато цікавих історій і насолодився пречудовими краєвидами. Хай я і прекрасно розумів, що завтра не зможу піднятися з ліжка через крепатуру, я все одно був надзвичайно задоволений.

Телефон тихо теленькнув. Перебуваючи на межі сну, я взяв його і, ввімкнувши, прочитав повідомлення. «Друзі, радо повідомляємо вас, що наступної суботи відбудеться ще один вишкіл. На цей раз ми навчимося штурмувати окопи. Запрошуємо всіх охочих». «Треба буде обов'язково сходити. Обов'язково», — подумав я і в ту ж мить заснув.

Антон ОГЕЙ