Чуєш, німцю? Риторична розмова з громадянами ФРН, для яких війна відбувається «десь далеко»

Гей, Клаусе, ти, певне, тисячу разів чув про те, що Україна – щит для Європи? Ханно, тебе вже лякали у соцмережах українці, що якщо ти мовчатимеш, війна прийде до твого дому? Генріху, а ти вже, певне, бачив у «Більді» чи у своїй регіональній газеті фотографії Бучі, Маріуполя? Що ти про це думаєш, Ульріко? Чи, може, ти прогортаєш ці фото, Пауліно?

Ти ситий, німцю, ти задоволений, німцю. Тобі не треба ні про що турбуватись і проблема людей, які живуть за 2000 кілометрів, тебе, очевидно, мало хвилює. Я тебе чудово розумію, мені теж видавалася далекою біда, коли вона була за 600 км від мене. А сьогодні вона, війна, на відстані витягнутої руки. Не будь дурним, німцю, не повторюй моїх помилок!

Спершу кричати на вулиці тобі заборонить закон (публічні протести під час воєнного стану поза законом) – і ти питатимеш про допомогу в Іспанії, Португалії... Чи почують вони тебе, Еріко? Чи твого чоловіка Густава? Ти зараз ніжишся у комфорті, Карле, але ти все одно боїшся, щоб у тебе його не відібрали? Бо як інакше пояснити, чому ти та твої співгромадяни з початком війни в МОЇЙ країні «вигрібали» з магазинів СВОЄЇ запаси борошна, соняшникової олії та туалетного паперу. Чому передовиці ваших газет пророкують кризу та вже пишуть про це?

«Не любиш невизначеність», га, Домініку? То може, варто витратити свої дорогоцінні кілька євро не на пляшку олії, а на захист тієї країни, яка потім зможе привезти особисто тобі ще 200 пляшок? Що ти робитимеш, коли закінчиться твій дорогоцінний запас? Вже сьогодні  тут на полицях магазинів бракує олії. Чи ти так певен у своїй ощадливості?

Зараз я спробую ще раз поговорити з тобою, Гансе. Хоча, ще не розпочавши, відчуваю непевність: чи ти мене почуєш? Розумієш, Мартіне, у нас, у нашій «десь-там» країні, є таке прислів’я: «Ситий голодному не товариш». Думаю, ти чудово розумієш, що воно означає. Не знаю, Аніко, чи поводилися б ми так само, як оце й ви, чи може стали б активнішими, якби зрозуміли, що маємо війну через одну країну від нас…

Вначале хотел бы обратиться к русским, живущим в Германии, и к немцам, активно поддерживающим россию. Все еще смотрите российские новости? Я не пытаюсь вас переубеждать, что россия агрессор: мне жалко газетной бумаги и места на сайте.

Скажу как есть: вы гниете. Вы счастливые люди, у вас нет тотальной информационной блокады, которую отчаянно пытаются построить в россии, – вы и сами с этим хорошо справляетесь. Вы смотрите русские новости и считаете, что только они несут правду, в отличии от немецких, украинских и американских СМИ. Но если вам всюду так воняет г*вном, не пора ли проверить собственные штаны?

Вы хотите, чтобы Украину стерли с лица земли или захватили в ходе «специальной военной операции». Ваше право так думать. Но не удивляйтесь, если однажды ваш ребенок придет с подбитым глазом или без одного зуба.  Конечно, помните, что в Германии медицина весьма дорогая. Ведь обращаться придется часто, это я вам гарантирую.

А тепер до тебе, Леонарде та Єво. Та Наталія зі своєю донькою з Бучі, яких ви прихистили у себе, дуже вам вдячні. Але чому ви, Вольфгане, не пішли з ними на вчорашню демонстрацію, щоб підтримати їхню Україну? Невже побоялися? Чого, Феліксе? Тобі життя дало рідкісний дар – народитися людиною, вільно мислити, аналізувати.

Крістіане, я чудово знаю: ти не користуєшся російським газом, ти взагалі вимкнув котел у підвалі та опалюєш дім дровами. Ти, Кларо, ввечері, за столом обговорюєш з Іриною, втікачкою з українського Маріуполя, які поганці росіяни та путін. Але коли до Ірини приїхав журналіст, ти обмежилася розповіддю про її тутешній побут, не згадуючи ні Маріуполь, ні війну? Чому, Еміліє? Чому, Еммо? Чому ти перевдягаєшся в аполітичний костюм на публіці, точнісінько як і твоя колега Софія?

Ти, певно, втомився, Максе, від моїх вічних питань. Пограймо. Дочитай абзац до кінця, запам’ятай інструкцію, а потім виконай її. Заплющ очі. Розслаб м’язи. Повільно, повільно їх розслабляй. Відчуваєш, як вони потроху стають кволими? Не розклепуй повік, але можеш підвести заплющені очі. Уяви пік гори. Можна так пролежати до легкого трансу, коли не відчуватимеш тіла, а дихання ставатиме все рідшим і рідшим. Виконуй, я зачекаю… 

Даніелло, ти питаєш, що це за вправа була щойно? Дуже цікава: ти помер. Ну, не помер, звісно, але при смерті – ще ж бо дихаєш. Чому? Бо у твій дім раптово прилетіла касетна бомба. Штук 10 касет. Їй чхати, заборонена вона, чи ні… Як і тому, хто її скинув на тебе. І обом їм до дупи, за росію ти чи ні. Вони тупо летять зруйнувати твій дім і вбити тебе.

Або у твою оселю прилітає новітня розробка – гіперзвукова ракета «Кинджал». Наднова розробка, Пауле, використовується, щоб зруйнувати дотла старі стіни твого дому. Того, Еріко, який твій дід будував в 1958 році, на місці купи попелу після килимових бомбардувань вашого містечка. А знаєш, Карстене, звідки запустили ракету? Ні, не з Польші, вони все ще в Україні. А ракету, Стівене, запустили з Кьонігсберга. З того міста, звідки родом бабуся твоєї подруги. Так, нині це місто Калінінград і частина території росії…

Це був превентивний удар по будинку, з якого теж могли вдарити. Хіба ти не відала, Еріко, що на першому  поверсі твого будинку вже облаштувалися німецькі вояки? Через те ти й померла  від осколка розірваної ракети… Яка несправедливість, Габріелю! Померти просто так, бо ж ніяких військових на першому поверсі немає, ти сам мешкаєш на першому. Вдвічі образливіше, Олафе?! А Наді з Ірпеня в таку гру і грати не треба: з нею вже пограли шестеро російських окупантів.

А після того обрали ще одну цікаву гру: зґвалтуй по колу. Три  години підряд! Уявляєш, Міа, як їй напевне було цікаво! Шкода, Надя сама не може розповісти: у її 13 років довго так грати виявилось виснажливо – вона так втомилася, що аж померла! Цікаво, чому це?

А от Настя, її подружка, та вже доросла, їй аж 15, і коли з нею російська солдатня вирішила погратися у ґвалтування, вона витримала. Щоправда, мати Олександра Петрівна, яку прив’язали і змусили на це дивитися, не витримала – повісилась. Невеличке непорозуміння, хіба не так, Еммо? А з Настею все нормально… було. Ще 2 години тому – потім вона підірвалася на міні, коли намагалася втекти лісом з Ірпеня. Яка необачна!

            Зруйнований росіянами Ірпінь. 2022 рік.

Уяви, Ангело, що твоя дочка Ліна приходить додому й одразу ж непритомніє. Ти бачиш її спіднє – воно червоне. «Перші місячні», –  заспокоюєш ти себе. Ліні ж 11 років, все в порядку. Але вона чомусь не відгукується і не ворушиться.  В паніці ти біжиш до лікарні… Бігаєш коридором, чекаєш лікаря. Той виходить з реанімаційної й одразу знімає шапочку. Ти нарешті збагнула: не звернула увагу на колір крові. Численні розриви статевих органів, крововтрата… Не сумісна з життям…

Як ти, Ангело? Твоя подруга, Урсула зі Швеції пише тобі: «Тримайся, я з тобою!» Тобі полегшало, Ангело? Трохи згодом тобі приносять відео з камери спостереження: виявляється, це ваш сусіда Віталік п’яним причепився до твоєї дочки на вулиці. Той Віталій, якому ти ще колись курку давала, обідом кілька разів годувала. Зловив і потягнув додому. А того дня саме була прощена неділя! Як тут не вижлуктати пляшку горілки! От вони втрьох, дружньою компанією і вижлуктали. По дві кожен. Бо як же, Ангело, прощена неділя ж? Простиш? Чи, може, підеш з ними розмовляти, казати, що так не можна, щоб вони припинили? Або з їдкою ненавистю поточиш ножі? Відповідай, Ангело! Відповідай, Ауріко!  Відповідай, Седрику! Якщо ти зараз читаєш це, німцю, дай чесну відповідь бодай сам собі – я тебе не почую.

Учора на демонстрації німкеня (яка, втім, виявилася полькою) тримала банер «Зброя для України». До неї підійшла ти, Берто, і почала кричати, що ти проти зброї, що ми маємо обов’язково домовлятися... Спитай у Ангели, в якої померла дитина, – чи хоче вона домовлятися?

В автобусі, я чув від тебе, Лауро, що всі ці 8 років ви не постачали нам зброю, бо не хотіли підтримувати бойові дії. Що ж, вітаю, ви всі ці роки таки фінансували цю війну – не з нашого боку. Ви підтримували наших убивць. Вітаючи будівництво «Північного потоку-2».

Німеччина збільшує видатки на озброєння. Логічно, Алексе: навіщо перейматися майбутнім екстреним захистом себе своїми ж силами, коли можна меншим коштом не дати загарбникові навіть шансу напасти, озброївши нині вашу, Курте, найкращу ППО – Збройні сили України.

Озирнися, Штефі, озирнися, Кранце, та добряче подумайте, бо через ваше мовчання скоро в Іспанії або Франції проходитимуть демонстрації з плакатами «Зброю Німеччині».

Олександр МАРЧЕНКО, студент І курсу Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка 

м. Брауншвейг, Нижня Саксонія, ФРН