Маріупольчанка Марина Головньова: «Російський снаряд влучив у мою школу у другий день війни»

Увечері 23 лютого з Києва вирушив останній мирний потяг на Маріуполь. Я була в ньому. Сусіди по плацкарту купили пиво, намагались пригостити і мене. Усі були в доброму гуморі та пили за мир. Наступного ранку ми прокинулись о 5:30 від тремтячого голосу провідниці. Вона швидко ходила по вагону і будила всіх, плакала, говорила щось про обстріли під Волновахою, просила опустити шторки на вікнах.

Почалося.

Рятівні потяги вирушали практично порожніми

Потяг простояв просто посеред поля 5 годин, але таки дістався місця призначення. У цей самий час відправлялись евакуаційні рейси в напрямку Дніпра, але на вокзалі було пусто. Потім виявиться, що всі чотири рятівні потяги, які вивозили людей 24-25 лютого, вирушали практично порожніми.

Тоді нам усім думалось, що Маріуполь, будучи форпостом сходу країни протягом останніх 8 років, може виявитися найбезпечнішим і найзахищенішим містом серед усіх. Тому з того київського потяга всі сходили на платформу з відносним спокоєм на серці. Ми вдома, ми злі, ми нікуди не поїдемо.

Але ми помилились. Коли на твоє місто скидають від 60 до 100 бомб щодня, тобі не лишається нічого, крім як лежати на підлозі, ховатися в темному холодному підвалі, відчувати приниження і безпорадність.

Найкращою допомогою військовим з нашого боку було би покинути місто. У нас таку можливість забрали. Зокрема мер, який від початку оптимістично радив маріупольцям зберігати спокій і міцно спати замість того, аби їхати якнайшвидше. Сам він, до речі, втік у супроводі озброєної охорони в перший же день.

          Залізничний вокзал Маріуполя: тепер і до повномасштабної війни.

Світла та зв’язку не стало одразу

Частина міста, у якій я жила, першою опинилася під обстрілами російських градів. Наш район чув вибухи регулярно з 2014 року, але вони здавались дуже далекими і всі звикли. Тепер вони наближалися.

На другий день війни російський снаряд уперше приземлився в нашому кварталі та влучив у мою школу. Потім ще три – в сусідні двори. Майже в усьому під’їзді вибило вікна. Світла та зв’язку не стало одразу. Без зволікань ми зібрали рюкзаки і всліпу вирушили на вокзал, сподіваючись, що там буде евакуація хоч кудись. На коліях стояли два київських потяги, які мали поїхати ще 5 годин тому, але під Волновахою знов велися бої. Пасажири залишилися спати у вагонах і сподіватися, що рейс відбудеться.

Ми провели ту ніч на вокзалі, сподіваючись, що його не обстріляють і що зранку таки вдасться виїхати. Спати від холоду було неможливо. Чергова Інна запросила погрітися до себе в кімнатку, пригостила чаєм. Вона з села під Маріуполем, на роботу діставалась електричкою. Того дня усі побоялися виходити на зміну через обстріли, а вона приїхала. В Інни четверо дітей, старший син на передовій. Вона обожнювала свою роботу, досягла уже певних успіхів і чекала на підвищення.

Але це була її остання зміна, тому що тої ночі залізничний вузол у Волновасі було знищено росіянами, і єдиний залізничний шлях до Маріуполя перерізано назавжди. Ми дізнались про це зранку, поїхали назад у свою квартиру і провели там ще дві доби на підлозі у ванній без світла, зв'язку і опалення. Це були наші останні дні вдома. Місяць потому від нього нічого не залишиться.

У Драмтеатрі був зайнятий кожен метр на  трьох поверхах і в підвалі

На четвертий день розриви снарядів стали нестерпно близькими і частими, і було вирішено перебиратися в центр, який тоді ще здавався безпечним. Але через два дні російська ракета вперше влучить і в нього.

Саме відтоді Драмтеатр почав приймати тих, хто втрачав свої домівки. За кілька днів там уже був зайнятий кожен метр на усіх трьох поверхах і в підвалі. У театрі сформувалася активна група волонтерів на чолі з акторами, була навіть польова кухня. Гардеробна стала пунктом харчування, до якого мешканці годинами стояли в черзі, аби отримати стакан супу, гарячу воду та печиво. Якщо вистачить.

Годували в основному тим, що військові ЗСУ та Азовці знаходили по магазинах і складах. Тримаючи лінію оборони, вони встигали подбати і про нас і майже щодня привозили їжу, ліки, теплі речі і, по можливості, добрі новини.

Одного дня хлопці приїхали з матрацами, ковдрами і подушками. Справжні скарби! Ми придивились і зрозуміли, звідки їх взяли. З тих самих потягів на Київ, які так і залишалися на коліях з 25 лютого. Вони все-таки врятували людей. Хоча би від холоду.

                   Розбомблений росіянами Драмтеатр, який був для жінок і дітей бомбосховищем.

Бомбардувальник несе дві бомби

До  8 березня у Маріуполі вже не було не лише електрики, опалення, зв’язку, представників місцевої влади (за виключеннями кількох справжніх Людей), але й газу.

Ми спали в кімнаті без вікон і сподівалися, що дві стіни вбережуть нас від снаряду. Точніше, ми майже не спали взагалі, а ледве дихали від страху, від холоду, від того, як ударні хвилі трусили стіни і меблі, від гулу літаків над містом.

Намагалися вгадати, чи розриви снарядів, які ми без перестану чуємо, були від нас чи до нас. Ночі були найстрашнішими, і коли я нарешті бачила через дверний отвір світло, то ставало трохи легше – ми дожили до ранку.

40 хвилин намагалися скип’ятити каструльку з водою на сирих дровах біля під’їзду. На вулиці -8 і знов випав сніг. О 8 годині як завжди побігли до драмтеатру, аби побачити друзів і дізнатися бодай якісь новини. Йти було досить близько, але по дорозі кілька разів доводилось забігати у під’їзди – повітряна тривога.

Про сирени мова не йдеться, я взагалі вперше їх почула, діставшись Запоріжжя 17-го березня. У Маріуполі ми дізнавалися про загрозу авіанальоту, коли безпосередньо чули сам бомбардувальник. Ховались і слухали, коли впаде перша бомба, потім друга, адже бомбардувальник несе їх дві.

Потім ще пару хвилин – раптом бомбардувальник не один. Якщо було тихо, то в принципі можна виходити і далі йти по своїх справах. Навіть діти знали цю схему.

На Драмі ми годинами стояли на морозі і чекали хоч якоїсь інформації: що взагалі відбувається в країні, у місті, чи буде сьогодні або завтра зелений коридор.

В обід приїхали військові, привезли дітям у Драмі памперси, ковдри і печиво – що вдалося зібрати по місту на розкрадених мародерами складах. Роздали інформаційні листівки з новинами. Як завжди бадьоро розказали про ситуацію на передовій. «Ми їх скоро відіб’ємо, ми кожного дня робимо все, аби от-от уже розкільцювати місто і ви всі могли виїхати».

Вірш українською: про маму, про весну, про квіти

Наш новий друг, який врятує за кілька днів нашу родину, приніс букет квітів! Це ж 8 березня. Я тримала в руках ті квіти, а люди дивувалися, підходили і просили просто понюхати їх. Не вірили, що вони справжні, що в цьому ніби забутому всіма місті ще залишилось щось із нормального життя.

Пізніше на Драм приїхали й поліцейські. Якийсь чоловік розпитував у одного з них, що йому робити з трупом сусідки. Вона вийшла у двір розігріти їжу, поруч упав снаряд, жінку розірвало на шматки, він зібрав їх у пакет і відніс у гараж. Я тоді подумала, що зараз і сюди може прилетіти снаряд, нас усіх так само розірве на шматки і про це навіть ніхто ніколи не дізнається.

Новин про коридор у той день так і не було, і ми ні з чим пішли назад. Попрощалися з друзями до завтра. Я щоразу думала, що ми так легко обіцяємо одне одному побачитися завтра, але попереду ще півдня і ще ніч, і хтозна, куди росіяни скинуть чергову бомбу, і хто до того завтра доживе.

До темноти і комендантської години треба було встигнути щось приготувати їсти. Уже пару годин тривало затишшя. Біля дитячого майданчику було кілька вогнищ, на решітках з холодильників стояли сковорідки, чайники, каструльки.

Хтось навіть виніс пляшку шампанського і пластикові стаканчики. Це ж 8 березня. Шампанського вистачило тільки жінкам, чоловіки посміхались і говорили приємні слова.

Один з сусідів раптом сказав: «Ми тут з сином на утрєнік до 8 березня готували вірша. Шкода, що пропадає!» Його малий тут же вліз на найвищий турнік посеред двору, ми всі обступили його і притихли, а він голосно і виразно почав читати вірш. Кожне слово відбивалося чіткою і дзвінкою луною від дев’ятиповерхівок навколо.

Вірш був українською мовою, про маму, про весну, про квіти. В останньому рядку було щось про рідну красиву Україну. Усі стояли мовчки ще кілька секунд, потім почали аплодувати. Малий не збився жодного разу і явно був страшенно гордий собою. Хтось витягнув з кармана і дав йому дефіцитну шоколадну цукерку.

«Як добре, що вірш не пропав», – сказав сусід, потріпав малого по плечу і повернувся до свого вогнища.

Із 252 квартир багатоповерхівки  вціліло не більше 10

                                  Лівий берег Маріуполя, «Азовсталь».

За пару тижнів з моменту, як ми вибралися з міста, ми дізналися, що наш будинок згорів. Зранку 21 березня після чергового російського обстрілу в ньому виникли пожежі одразу в декількох приміщеннях в різних під’їздах. Зв’язок давно вже не працював, та й дзвонити вже не було куди – цілих пожежних машин у місті вже не залишилось.

Наші сусіди намагалися тушити пожежу самотужки, але вогонь перекидався з квартири в квартиру, води було мало, а та що була – швидко замерзала на морозі. До вечора вогонь знищив практично весь будинок, з 252 квартир вціліло близько 10. Декілька людей не змогли врятуватися з полум’я і згоріли заживо або задихнулися в диму. Наша квартира вигоріла вщент, але принаймні мародери з кривавої дітовбивчої російської армії не зможуть нічого собі привласнити. Таких квартир у Маріуполі тепер більшість.

16 березня, після того, як росіяни скинули бомбу на драматичний театр і стало остаточно зрозуміло, що вони не зупиняться ні перед чим і безпечного місця у Маріуполі вже не залишилось, - ми стрибнули в машину нашого друга, якого випадково зустріли на Театральній площі у перші дні.

Виїжджали з міста під гучними обстрілами через стіну диму. Я вперше за весь час дозволила собі плакати. Увесь час ми дуже старались не вдаватися до депресії, до тяжких думок, до відчаю, тому що це знищило би нас морально швидше за російські бомби.

15 блокпостів росіян, кадирівців, днрівців

Режиму тиші, попри узгоджені гуманітарні коридори, ніхто не дотримувався, тож повної безпеки ніхто не гарантував. Уже в дорозі ми дізналися, що деякі машини з колони, яка вирушила напередодні, були обстріляні.

 Уся траса до Запоріжжя контролювалася окупантами, дорогою ми бачили багато російської техніки, цілої та вже виведеної зі строю, спалені та обстріляні цивільні машини, зруйновані мости, снаряди, що не розірвались і стирчали з асфальту, заміновані узбіччя.

На нас чекали шалені затори, ночівля посеред поля, 15 блокпостів, на яких росіяни, кадирівці, днрівці перевіряли наші документи, телефони, речі, насміхалися. Кожне їхнє слово і рух були демонстрацією влади і контролю над ситуацією.

Нас попередили, що треба видалити всі фотографії та переписки з телефонів, позбутися всього з українською символікою, тому що перевірки будуть ретельні і жорстокі. Один із днрівців перевірив наші документи і зі злобою сказав: «У меня тоже сожгли квартиру в Донецке в 2014, нас тогда никто не жалел. Вы жировали 8 лет, а теперь вы – беженцы, вас все жалеют, ну-ну».

Ми були змушені мовчки терпіти ці приниження, тому що будь-яке сказане у відповідь слово могло обійтися занадто дорого. Взагалі те, що зробили з Маріуполем виглядало як помста, безглузда нещадна помста. І слова цього днрівця це підтвердили – вони злі, ображені, нещасні, вони чекали на цю розплату 8 років.

Шлях до безпеки - від кількох днів до кількох тижнів

Дорога до Запоріжжя, що зазвичай займала менше 3 годин, зайняла 27. Безліч моїх друзів виходили з міста просто пішки, і дорога на рятівну українську територію в них займала від кількох днів до кількох тижнів.

Вибравшись із міста, ми нарешті побачили масштаб руйнувань і пекла, на яке перетворили наш Маріуполь росіяни. Будучи в епіцентрі цього пекла в повному інформаційному вакуумі, ми просто не могли уявити собі таку реальність, навіть попри слова очевидців та кількість скинутих бомб, які ми чули щодня.

Те, що міста більше не існує, те що його перетворили на руїни і величезний цвинтар, те що там досі лишаються десятки тисяч людей, те що Маріуполь вже в одному переліку із Алеппо, Грозним і навіть Освенцимом – це страшний безкінечний кошмар, який просто неможливо сповна усвідомити.

Про Маріуполь осені 2021 року, який журналістам показувала Мирина Головньова, читайте за посиланням:

Друге життя Маріка: як прифронтове місто за кілька років перетворилось на «культурну столицю».

Як повідомляла «УМ», морпіхи 36-ї бригади і бійці «Азову», які спільно боронять територію «Азовсталі» у Маріуполі, врятували життя пів тисячі бойових побратимів із Держприкордонслужби і Нацполіції, які боронили порт міста і опинилися в оточенні.